Чия війна та перемога


Давайте ще раз просто, бо все нижческазане вже неодноразово є аргументоване багатьма текстами.

Якщо ми вважаємо Україну самостійною державою і визнаємо українців окремою нацією від російської, то про жодне святкування Дня Перемоги не може йти мови.
Якщо росіяни вважають, що загибель мільйонів у кривавій м‘ясорубці, заради перемоги комуністичного режиму над нацистським, є насправді Перемогою – то це їхнє право.

Ми не знаємо: було би гірше, чи краще, коли б перемогла Німеччина і гадати про це немає сенсу. Комусь було би краще, комусь гірше, комусь все одно, а когось би просто не було на світі. Тому давайте тверезо оцінювати те що відбулося й робити висновки на майбутнє.
Ні Третій Рейх, ні СРСР не мали у своїх планах незалежної України, яка перед початком Другої світової була вже пошматована за результатами Першої. Відтак українці вбивали одні одних (як і росіяни – згадаймо «власівців», які за допомогою Гітлера хотіли знищити більшовизм як явище) в інтересах різних імперій.

Багато бійців Червоної Армії щиро вважало, що вони воюють за свою Батьківщину проти загарбника (оскільки розпочала війну Німеччина – так і було). Роман Яремкевич у своїх спогадах згадує, як прийшли радянські війська:
«Село уже зайняла радянська гвардійська частина – молоді хлопці з Хмельниччини. Їхній командир поселився у хаті вуйка Івана Монастирського. Бойовий дух гвардійців був надзвичайно високий. Поводилися вони дуже чемно, не вбивали і не грабували».

Разом з тим автор описує ті звірства, котрі коїли «перші м@ск@лі»:
«З приходом німців із підпілля поверталися українські націоналісти. Передовсім кинулися до Бібрки, де була тюрма. Картина виявилась жахливою. Заарештовані у Великих Глібовичах та інших селах націоналісти були замордовані найжорстокішими способами: відрізані вуха, носи, губи, виколоті очі, зварені в котлах тіла. Кров застигала у жилах, дивлячись на ці жертви червоних вандалів ХХ ст. Обурений народ розпочав погроми ж#дів, бо, як відомо, серед чекістів було багато «богообраних», з якими місцеві євреї співпрацювали».

А ось спогади доктора медицини Івана Кіндрата про відвідини тюрми на Лонцького 29 червня 1941 р. :
«Перед входом у двір побачили 8 мертвих чоловіків і жінок, біля стіни – ще дві жінки, ще живі, але закривавлені й у несвідомому стані. Надалі з’ясувалося, що це були не в’язні, а наймані робітники, яких знищили останніми, як свідків кривавого злочину. Обидві жінки незабаром померли. Убиті вони всі 10 були уколами багнетів, дехто мав по безлічі ран у грудях і животі… З двору двері вели до великого приміщення, з горою трупів аж під стелю. Нижні були ще теплі. Вік жертв – від 15 до 60 років, але переважна більшість 20–35 років. Лежали в різних позах, з відкритими очима і з масками жаху на обличчях. Між ними чимало жінок.
До однієї з наступних камер важко було підступитися. По той бік дверей – кілька тіл, притулених обличчям до щілини дверей. Догоряли залишки отруйного газу – запах тухлих яєць.
У наступній камері – дві дуже молоді і навіть після смерті красиві жінки, задушені, з шнурами на шиї. Поруч двоє немовлят з розбитими черепами. На наличнику дверей – свіжі плями розбризканого мозку» [зі сайту: http://photo-lviv.in.ua/spohady-ivana-kindrata-abo-vylazka…/].

Звісно, що ті, чиї близькі були закатовані в нелюдський спосіб більшовицькими виродками, родини яких було вислано в Сибір, хто пройшов пекло радянських тюрем і таборів – об‘єктивно не можуть святкувати перемогу імперії, яка їм принесла стільки горя. Таких на Галичині більшість серед місцевого населення.
До прикладу, мого дідуся по татовій лінії вислали до Воркути (за доносом і за те що інжинір – церкви будував), а родич по маминій лінії лежить у братській могилі в с. Мшана (Мальчиці) – п‘ятьох юнаків місцеві чекісти розстріляли за те що на Різдво вийшли поколядувати…
Підозрюю, що на Великій Україні було не менше противників радянського ладу, але їх почали винищувати значно раніше, зокрема Голодомором. Хоча пам‘ять про вирізаний московськими військами Батурин, і про інші подібні випадки у відносинах зі «старшим братом», переконаний – таки жила. Адже Московія, яку Петро І-й перейменував у Россію, СРСР і нинішня РФ – це, по-суті, та ж сама імперія.

Ті, хто святкують Перемогу СРСР над фашизмом, мимоволі «схвалюють» усі злочини, що були скоєні від імені та за вказівкою не лише радянської влади, а й царської та нинішньої Росії, яка себе вважає правонаступницею СРСР і веде власну історію з Московії, водночас зазіхаючи на історію України та на право її державності.

Героїзація, зокрема послідовниками Бандери, «дивізії Галичина», яка була військовим підрозділом Третього Рейху, теж є цілком нелогічною! Знову ж таки повернуся до спогадів Романа Яремкевича:
«Якщо на початках українське населення підтримувало німців, то згодом вони почали людей дратувати. Проти фашизму фактично повстали народні маси, очолені УПА, яка розгорнула широку діяльність у 1943 р».

Переконаний, що серед «дивізійників» та серед «червоноармійців» було багато справжніх патріотів, які щиро вірили, що воюють за свою Батьківщину. Проте, якщо виходити з того хто боровся власне за свою державу, так це, об‘єктивно, лише УПА.
Героїзація війни – це абсурд. Так, були на війні й герої, але загалом це явище мерзенне. Його прекрасно описав Микола Нікулін, мистецтвознавець, професор, який пройшов усю війну рядовим і чию книжку дуже не люблять у Росії:

«Если бы немцы заполнили наши штабы шпионами, а войска диверсантами, если бы было массовое предательство и враги разработали бы детальный план развала нашей армии, они не достигли бы того эффекта, который был результатом идиотизма, тупости, безответственности начальства и беспомощной покорности солдат. Я видел это в Погостье, а это, как оказалось, было везде.
На войне особенно отчетливо проявилась подлость большевистского строя. Как в мирное время проводились аресты и казни самых работящих, честных, интеллигентных, активных и разумных людей, так и на фронте происходило то же самое, но в еще более открытой, омерзительной форме.
Приведу пример. Из высших сфер поступает приказ: взять высоту. Полк штурмует ее неделю за неделей, теряя множество люлюдей в день. Пополнения идут беспрерывно, в людях дефицита нет. Но среди них опухшие дистрофики из Ленинграда, которым только что врачи приписали постельный режим и усиленное питание на три недели. Среди них младенцы 1926 года рождения, то есть четырнадцатилетние, не подлежащие призыву в армию… «Вперрред!!!», и все. Наконец какой-то солдат или лейтенант, командир взвода, или капитан, командир роты (что реже), видя это вопиющее безобразие, восклицает: «Нельзя же гробить людей! Там же, на высоте, бетонный дот! А у нас лишь 76-миллиметровая пушчонка! Она его не пробьет!»… Сразу же подключается политрук, СМЕРШ и трибунал. Один из стукачей, которых полно в каждом подразделении, свидетельствует: «Да, в присутствии солдат усомнился в нашей победе». Тотчас же заполняют уже готовый бланк, куда надо только вписать фамилию, и готово: «Расстрелять перед строем!» или «Отправить в штрафную роту!», что то же самое.
Так гибли самые честные, чувствовавшие свою ответственность перед обществом, люди. А остальные — «Вперрред, в атаку!» «Нет таких крепостей, которые не могли бы взять большевики!» А немцы врылись в землю, создав целый лабиринт траншей и укрытий. Поди их достань! Шло глупое, бессмысленное убийство наших солдат. Надо думать, эта селекция русского народа — бомба замедленного действия: она взорвется через несколько поколений, в XXI или XXII веке, когда отобранная и взлелеянная большевиками масса подонков породит новые поколения себе подобных.
Откуда же сейчас, в шестидесятые годы, опять возник миф, что победили только благодаря Сталину, под знаменем Сталина? У меня на этот счет нет сомнений. Те, кто победил, либо полегли на поле боя, либо спились, подавленные послевоенными тяготами. Ведь не только война, но и восстановление страны прошло за их счет. Те же из них, кто еще жив, молчат, сломленные. Остались у власти и сохранили силы другие — те, кто загонял людей в лагеря, те, кто гнал в бессмысленные бессмысленные кровавые атаки на войне. Они действовали именем Сталина, они и сейчас кричат об этом. Не было на передовой: «За Сталина!». Комиссары пытались вбить это в наши головы, но в атаках комиссаров не было. Все это накипь…
Войска шли в атаку, движимые ужасом. Ужасна была встреча с немцами, с их пулеметами и танками, огненной мясорубкой бомбежки и артиллерийского обстрела. Не меньший ужас вызывала неумолимая угроза расстрела. Чтобы держать в повиновении аморфную массу плохо обученных солдат, расстрелы проводились перед боем. Хватали каких-нибудь хилых доходяг или тех, кто что-нибудь сболтнул, или случайных дезертиров, которых всегда было достаточно. Выстраивали дивизию буквой «П» и без разговоров приканчивали несчастных. Эта профилактическая политработа имела следствием страх перед НКВД и комиссарами — больший, чем перед немцами. А в наступлении, если повернешь назад, получишь пулю от заградотряда. Страх заставлял солдат идти на смерть. На это и рассчитывала наша мудрая партия, руководитель и организатор наших побед. Расстреливали, конечно, и после неудачного боя. А бывало и так, что заградотряды косили из пулеметов отступавшие без приказа полки. Отсюда и боеспособность наших доблестных войск.
Чтобы не идти в бой, ловкачи стремились устроиться на тепленькие местечки: при кухне, тыловым писарем, кладовщиком, ординарцем начальника и т. д. и т. п. Многим это удавалось. Но когда в ротах оставались единицы, тылы прочесывали железным гребнем, отдирая присосавшихся и направляя их в бой. Оставались на местах самые пронырливые. И здесь шел тоже естественный отбор. Честного заведующего продовольственным складом, например, всегда отправляли на передовую, оставляя ворюгу. Честный ведь все сполна отдаст солдатам, не утаив ничего ни для себя, ни для начальства. Но начальство любит пожрать пожирней. Ворюга же не забывая себя, всегда ублажит вышестоящего. Как же можно лишиться столь ценного кадра? Кого же посылать на передовую? Конечно, честного! Складывалась своеобразная круговая порука — свой поддерживал своего, а если какой-нибудь идиот пытался добиться справедливости, его топили все вместе. Иными словами, явно и неприкрыто происходило то, что в мирное время завуалировано и менее заметно. На этом стояла, стоит и стоять будет земля русская.
Война — самое большое свинство, которое когда-либо изобрел род человеческий. Подавляет на войне не только сознание неизбежности смерти. Подавляет мелкая несправедливость, подлость ближнего, разгул пороков и господство грубой силы… Опухший от голода, ты хлебаешь пустую баланду — вода с водою, а рядом офицер жрет масло. Ему полагается спецпаек да для него же каптенармус ворует продукты из солдатского котла. На тридцатиградусном морозе ты строишь теплую землянку для начальства, а сам мерзнешь на снегу. Под пули ты обязан лезть первым и т. д. и т. п. Но ко всему этому быстро привыкаешь, это выглядит страшным лишь после гражданской изнеженности. А спецпаек для начальства — это тоже историческая необходимость. Надо поддержать офицерский корпус — костяк армии. Вокруг него все вертится на войне. Выбывают в бою в основном солдаты, а около офицерского ядра формируется новая часть…
Милый Кеша Потапов из Якутска рассказывал мне, что во время войны Хозяин направил направил в Якутию огромный план хлебопоставок. Местный начальник, обосновавший невозможность его выполнения, был снят и арестован как «враг народа». Из центра приехал другой, который добился изъятия всех запасов зерна подчистую. Он получил орден. Зимой начался повальный голод и чуть не треть людей вымерла, остальные кое-как выжили. Но план был выполнен, армия обеспечена хлебом. А люди? Люди родились новые, и сейчас их больше, чем раньше. Мудрый Хозяин знал, что делал, осуществляя историческую необходимость…
Удивительно лишь, что человек так много мог вынести! И все же почти на каждом уцелевшем война оставила свою печать. Одни запили, чтобы отупеть и забыться. Так, перепив, старшина Затанайченко пошел во весь рост на немцев: «Уу, гады!»… Мы похоронили его рядом с лейтенантом Пахомовым — тихим и добрым человеком, который умер, выпив с тоски два котелка водки. На его могиле мы написали: «Погиб от руки немецко-фашистских захватчиков», то же самое сообщили домой. И это была правильная, настоящая причина гибели бедного лейтенанта. Их могилы исчезли уже в 1943 году… Многие озверели и запятнали себя нечеловеческими безобразиями в конце войны в Германии.
Многие убедились на войне, что жизнь человеческая ничего не стоит и стали вести себя, руководствуясь принципом «лови момент» — хватай жирный кусок любой ценой, дави ближнего, любыми средствами урви от общего пирога как можно больше. Иными словами, война легко подавляла в человеке извечные принципы добра, морали, справедливости
Штаб армии находился километрах в пятнадцати в тылу. Там жили припеваючи… Лишали иллюзий комсомолок, добровольно пришедших на фронт «для борьбы с фашистскими извергами», пили коньяк, вкусно ели… В Красной армии солдаты имели один паек, офицеры же получали добавочно масло, консервы, галеты. В армейские штабы генералам привозили деликатесы: вина, балыки, колбасы и т. д. У немцев от солдата до генерала меню было одинаковое и очень хорошее. В каждой дивизии была рота колбасников, изготовлявшая различные мясные изделия. Продукты и вина везли со всех концов Европы. Правда, когда на фронте было плохо (например, под Погостьем) и немцы, и мы жрали дохлых лошадей.
Через наше расположение везли в тыл тысячи раненых; продвигаясь вперед, мы находили кучи трупов солдат этой дивизии. И с командиром 311-й мне удалось познакомиться. Однажды, в дни тяжелых зимних боев 1942 года под Погостьем, нашего майора отправили в 311-ю, чтобы согласовать планы артиллерийской поддержки пехоты, выслушать соображения и пожелания комдива по поводу организации боя. Я с винтовкой за плечами сопровождал майора. На лесной просеке мы нашли охраняемую землянку, укрытую многоярусным накатом. Снаряд такую не прошибет! Когда майор сунулся внутрь, из землянки вырвались клубы пара (был сильный мороз) и послышалась басовитая начальственная матерщина. Я заглянул в щель сквозь приоткрытую обмерзшую плащ-палатку, заменявшую дверь, и увидел при свете коптилки пьяного генерала, распаренного, в расстегнутой гимнастерке. На столе стояла бутыль с водкой, лежала всякая снедь: сало, колбасы, консервы, хлеб. Рядом высились кучки пряников, баранок, банки с медом — подарки из Татарии «доблестным и героическим советским воинам, сражающимся на фронте», полученные накануне. У стола сидела полуголая и тоже пьяная баба.
— Убирайся к… матери и закрой дверь!!! — орал генерал нашему майору».

Не зробивши правильних висновків з історії, ми приречені повторювати помилки. Нинішні війна на Донбасі – це наслідок полярної міфології, якою забивав голови українцям наш нікчемний політикум упродовж усієї позиченої незалежності. Російський народ міфом «Вєлікой атєчєствєнной вайни» та «образом врага» готують до нового знищення, яке почали війною з нащадками тих, з ким їхні «дєди» спільно боролися проти «фашизму». Тому такі пишні в Московії паради з ряженеми ветеранами і така потужна медійна реанімація й експлуатація старого енкаведешного міфу про кровожерливого Бандеру, який, насправді, всю війну просидів у німецьких концтаборах…
Тому будьмо мудрими та уважними. Хоча, переглядаючи стрічку Фейсбуку, розумію – це черговий глас вопіющого в пустелі. Тож най ся діє Воля Божа. Амінь!

На знимці: радянський та німецький офіцери, поруч із якими стоять польський залізничник та місцевий мешканець. Львів. Приблизно 1940 рік.

Залишити відповідь