Фантом “Революції Гідності”

Фантом “Революції Гідності”, або підсумки та висновки “саакашвіліади” в контексті піррової перемоги революції, якої не було.
Ситуація навколо “прориву” кордону Михайлом Саакашвілі та їже з ним соратниками, настільки нашпигована хуцпою, що вимушений вчергове зробити річ непопулярну й собі шкідливу – написати Правду. Це лише моя Правда, дискутувати не буду, але порохо-вразливим чи фінансово припорошеним читати не рекомендую.
Дорогі мої, я перекрасно розумію або здогадуюся про причини деяких раптових спалахів патріотизму, праведного обурення порушенням “святого кордону”, агресивно-істеричних реакцій на сам факт існування в Україні таких “неформатних” політиків, на кшталт Саакашвілі чи Савченко і палкої ненависті до пані Тимошенко. І мова тут зовсім не про об’єктивність, і навіть не про симпатії-антипатії. Але давайте трішки ab ovo, чи то пак ab ovo usque ad mala (від яйок до яблук), як казав пан Горацій.
Майдан, який нинішнє напівлегітимне злочинне угрупування мародерів-клептократів називає “перемогою “Революції Гідності” – був початком розвалу української державності, зрежисованим спецслужбами іноземних держав, за участі нашого олігархату – сірих кардиналів усіх основних політичних гравців вітчизняного політикуму.
Щирий протест народу проти стстеми, втіленням якої був феесбешний агент Янукович, підмінили євроінтеграційною канхветкою для однієї частини електорату, чим викликали агресію іншої частини – тих, хто ностальгував за дешевою ковбасою та соціальною захищеністю в СРСР і вірив у хрестовий похід “русскава міра” проти всіляких гейропейських і піндоських пупарасів.
Коли патріотичне бекання опозиції почало розганяти народ по домівках, режисери влаштували показову бойню дітей і стовідсотково вгадали – українці не могли такого пробачити і Майдан спалахнув з новою силою. Так розпочався кривавий сценарій з ритуальними жертвоприношеннями, результатом якого була заміна однієї псевдоукраїнської правлячої еліти на іншу, та… анексія Криму.
Ймовірно власне такими й були домовленості геополітичних гравців. Так звані “переможці революції” Крим здали. Можливо продали, чи обміняли по-бартеру – за право грабувати їм ввірену колонію. Не знаю. Вочевидь мала відбутися ще здача частини територій під “Новоросію”, судячи з харківського з’їзду ПіСУАРУ, але щось пішло не так.
В результаті цього “не так”, Янукович не потрапляє на з’їзд засновників ТОВ “Новоросія”, ніхто Банкову штурмом не захоплює (тобто – з “хунтою” не склалося), а після публічної “порки” Коломойським (https://censor.net.ua/…/272122kolomoyiskiyi_separatizm_na_v…), один з ідеологів цього збіговиська, пан Кернес, раптом заявляє, що Харків був і буде українським містом (https://m.youtube.com/watch?v=eV-7A_sWGGI). Нардепи з ПР, після перегляду фільму про “невідомих снайперів” відмовляються від свого “Баті”. Останньому нічого не залишається, як утікати під опіку до феесбешних кураторів.
(хронологія з’їзду за цим посиланням: http://korrespondent.net/…/3309669-sezd-v-kharkove-vsui-vla…)
Під переможну риторику та ейфорію, замішаних на показовій, з боку нової влади, та щирій людській жалобі за Небесною Сотнею, вчорашня опозиція починає ділити посади та фінансові потоки. Крим безболісно захоплюють зелені чоловічки та поспіхом, на славний юдейський Пурім, влаштовують святковий референдум. Водночас, починається реалізація дещо поламаного сценарію “Новоросії” шляхом мавпування Майдану в містах Донеччини та Луганщини. “Ніч гніву” ві Львові була потрібна не лише для знищення певних документів – це була картинка для раша-тв та ідеологічне обгрунтування “русско-мірскому” електорату: а пачєму нам нєльзя, єслі бендеровцам можна?
Українці ще не вірять в анексію Криму, зате вірять, що новий президент припинить АТО за лічені години. Тим часом квітнева, так звана Женевська конференція, фактично вводить зовнішнє керівництво Україною на офіційному рівні (http://vgolos.com.ua…/zheneva_kinets_nezalezhnosti_142975.…), а “переможці” починають розраховуватися за перемогу “рефінансом”, водночас виконуючи вказівки кураторів щодо зачистки фінансового сектору країни. Пан Кубів вкидає в пащеку фінансовим спекулянтам 10 мільярдів доларів. Ті гроші банками успішно перепомповуються в офшори, обвалюючи гривну та грабуючи вкладників.
Починається диявольське шоу під назвою АТО, вигідне що Путіну, котрий щось виторговує на геополітичних “стрєлках”, що “переможцям”, котрі списують на війну несамовите розкрадання бюджету та переділ сфер впливу, який фактично знищує економіку. Президент, всупереч Конституції та Закону, не запроваджує особливий правовий режим воєнного стану, що занурює країну в шизофренію. Як казали ще в часи Першої Руїни: де кричать, а де співають – де кров іллють, а де горілку п’ють.
Для дуріння електоральних лохів, та за вказівками кураторів, “переможці” наводнюють Україну розпіареними “варягами”. Серед них Абромавічус, Яресько, Бальчун і купа більших-менших “прозахідних” реформаторів та управлінців. Родзинкою, котра мала б увінчати “реформаторські” потуги влади, став Міхеіл Саакашвілі, легендарний реформатор, друг однотурового переможця та особистий ворог ненависного х-ла, як тоді повсюдно величали пана Путіна.
Саакашвілі, котрого нова феесбешна влада Грузії на чолі з російсько-грузинським олігархом Іванішвілі впевнено вела під трибунал, фабрикуючи гучні кримінальні справи, радо приймає запрошення свого давнього товариша.
Обидвом добре. Міхо може знову себе проявити в ділі, підтвердивши імідж реформатора, а Петро сакралізує власну владу та імідж борця з путінською навалою. Тим паче, що попри бутафорські “мінські угоди” українці вже втомилися співати “пливе кача” й оплакувати героїв, які все-таки вмирають. Тож мати в союзниках відомого реформатора і ворога того, кого українці звинувачують у всіх своїх бідах, нашому напівлегітимному президентові було вельми вигідно.
Вочевидь Міхо використали “на темно”. Ніхто насправді не збирався робити в Одесі оазу “життя по-новому”, а бурхливу енергію запального й амбітного грузина спрямовували на усунення конкурентів Петра Олексієвича, саботуючи зверху його реформаторські потуги. Все це відбувалося на фоні дискредитації потенційних політичних конкурентів та переділу сфер впливів. Кого не виходило дотиснути, з тим домовлялися. Яскравий приклад – афера з “Приватбанком”, коли за сприяння (мовчазної згоди) повністю підконтрольного президентові НБУ, українців кинули мінімум на 6 мільярдів доларів.
На якомусь етапі Міхо вирішив не дискредитувати себе боротьбою з вітряками. Зрозумівши підступність свого надзвичайно хитрого друга, він вступає з ним у жорстку політичну боротьбу. Іншого виходу в Саакашвілі не залишається – відсутність системних реформ на Одещині загрожувала його репутації та могла поставити хрест на подальшій політичній кар’єрі. Ну а ображена гордість та внутрішній протест, який виникає в кожного, хто розуміє, що його використовували “на темно”, стали додатковими стимулами для гонорового екс-президента Грузії.
Згуртувавши навколо себе молодих і амбітних політиків, зокрема з постмайданної партії “Воля”, Саакашвілі починає робити гострі заяви та буквально “тролити” Петра Олексієвича, часто не підбираючи ввічливих слів.
Проте, на фоні політичного біорозмаїття, рейтинг його є настільки низьким, що жодним чином не становить серйозної загрози ні президентові, ні всім іншим “переможцям”, в тому числі замаскованим під опозицію.
Проте, за вказівкою з Банкової, реєстрацію політичної сили Михайла Саакашвілі (Міхо в Україні називає себе здебільшого Михайлом) починають гальмувати, натомість, нашвидкоруч створюють фейкову партію Міхеіла Саакашвілі! Клон реєструє теж несправжній Саакашвілі, який до того мав прізвище… Дарт Вейдер, та очолював технічну партейку на минулих виборах. Мабуть це був такий тролінг, вже з боку ображеного Порошенка, але на цьому Петро Олексієвич не зупинився.
Коли Саакашвілі відлучився з України, колишній добрий приятель, в традиціях такого собі самодержця, відбирає в пана Михайла українське громадянство, яке в травні 2015 року йому помпезно присвоїв під радісний вереск порохоботів. Порохоботи – це проплачені писаки, які вміло маніпулюють суспільними настроями та громадською думкою в інтересах президента. В якості ліричного відступу зазначу, що на шляху до диктатури, куди впевнено прямує Порошенко, він, враховуючи помилки свого папєрєдніка, сотворив легіон бісів, які, увірувавши за 33 срібники у великого вождя й геніального реформатора, возвеличують його на кожному кроці, паралельно паплюжачи усіх потенційних опонентів, особливо тих, котрі надаються на роль “українського Піночета”.
Отже, нацькувавши на Саакашвілі своїх інформаційних кілерів, які вже добре наточили зуби на неформатній Савченко та небезпечній Юлі, наш шоколадний геній таки припускає фатальної помилки – громадянство надати значно простіше, ніж відібрати. Правова позиція Саакашвілі настільки міцна (детальніше тут: http://yurko.info/право-саакашвілі/), що заяви про те, начебто публічна особа, президент Грузії, щось приховав при подачі даних для отримання українського громадянства – не витримують жодної критики.
Прекрасно розуміючи всю твердість своєї правової позиції, ризиковий гравець та хоробрий до безрозсудності Міхо, заявляє майже Святославове “Іду на Ви”, оголошуючи своє публічне повернення в Україну, та конкретизуючи час і місце. Порохоботи захлинаються слиною та випорожненнями у соцмережах, Саакашвілі перетворюється в інформаційний фокус нового політичного сезону, а народ починає лаятися у “фейсбуках”, творячи собі кумира, або шукаючи у вигнанцеві мало не посібника злого Путіна.
Влада явно готує на кордоні провокації, підтягуючи туди, за мовчазної згоди та сприяння поліції, автобуси з озброєними “туристами” без документів, себто “тітушню-пєтушню”, як останніх “охрестили” в народі. Водночас, порохоботи розносять віртуальною мережею відверту брехню про те, що Саакашвілі немає жодного права повертатися в Україну, і що тут його очікує миттєва й неминуча екстрадиція в Грузію. Прекрасно знаючи, що жодних правових механізмів не пропустити Саакашвілі в Україну не існує, перелякані “переможці” дають своїм псам команду “не пущать”!
Бажаючи уникнути провокацій з можливим кровопролиттям, Міхо не їде на Краківець, а в супроводі народних депутатів, які вирішили його з якихось своїх, їм одним відомих мотивів підтримати, сідає в поїзд “Інтерсіті”, щоби пройти всі необхідні при перетині кордону процедури без ризику масових заворушень. Влада вперто не здається й виставляє себе, а відтак державу, посміховиськом на весь світ, заборонивши рух поїздів у напрямку України. Звісно, що пасажири не вдаються в правові та політичні тонкощі ситуації, а починають висувати претензії до “крайнього” – особи, котра за офіційними повідомленнями залізничників (!) , немає права в’їжджати в Україну. Після двох невдалих спроб скористатися “Інтерсіті”, Міхо з компанією здаються, розуміючи, що “переможцям” начхати і на закон, і на імідж країни, а тим паче на бідолашних пасажирів. І рушають на пункт пропуску Шегині, що знаходиться поруч.
Власне там відбувається кульмінація, розтиражована порохоботами як “прорив кордону”. Це, перепрошую, те ж саме, що говорити про втрату цноти старою повією – на сході кордону немає, на півдні він анексований вкупі з Кримом, а західний славиться контрабандою – рідною сестрою корупції.
Власне весь фокус полягає в тому, що жодного прориву не було – Саакашвілі з нардепами, та іншими особами, котрі його супрводжували, перейшов кордон з Польщею і знаходився у так званій “сірій зоні”, підконтрольній Україні. Ті, хто допоміг йому вийти з тієї зони – не покинули територію України і всі дружно, після визволення свого лідера (та ще двох десятків українських громадян) повернули в Україну.
Не було навіть порушення правил перетинання державного кордону, адже Стаття 9 Закону про державний кордон України гласить:
Не є порушеннями правил перетинання державного кордону
України вимушене перетинання державного кордону особами… вчинене в стані крайньої необхідності, а також за інших вимушених обставин.
Яка ж може бути “крайніша” необхідність, ніж загроза життю?! А власне про це йшлося, коли бравий прикордонний генерал, грудьми перегородив шлях на Батьківщину Михайлові Саакашвілі та особам, які його супроводжували, розповідаючи про повідомлення щодо замінування пункту пропуску. Для особливо припорошених, нагадую, що в Саакашвілі, на відміну від більшості наших можновладців, є лише одне громадянство – українське, тому він повертався на свою, нехай і “другу”, але все-таки Батьківщину.
Щодо “побиття” прикордонників, яким так люблять спекулювати порохоботи всіх рангів та зомбовані ними громадяни. Сутички на кордоні, та легкі тілесні пошкодження (які влада хоче “підтягнути” на середньої важкості) – це наслідок організованих владою провокацій та брутально-незаконного перешкоджання повернення Саакашвілі в Україну. Те, що під виглядом вчинення правосуддя, відбувається сьогодні – це не що інше, як політичні репресії. Отож істеричний свинячий вереск про наругу над кордоном і прикордонниками – це лише жалюгідна спроба приховати від людей Правду. Правду, яка загрожує “переможцям” та їхнім холуям найболючішою хірургічною операцією – відсіканням рила від корита. Тому, всі дискусії, на кшталт тієї, якою була кома у ветерана вигідної “переможцям “Революції Гідності” війни – діабетичною чи якоюсь інакшою, і з чиєї вини та/чи умислу він не отримав інсуліну – немають жодного принципового значення.
Я прекрасно розумію, що такі знакові й символічні події, як повернення в Україну зацькованого владою опозиційного політика, притягують до себе магнітом всіляких авантюристів, шукачів пригод та любителів гострих відчуттів, не кажучи вже про спеціально підісланих провокаторів, на кшталт тітушні в Краківці. Тому чортячі легіони порохоботів будуть висмикувати з загальної мозаїки окремі фрагменти і тицятимуть їх під ніс довірливим та щирим людям – Ось, ось, дивіться – це негідники, аґенти Кремля, шатуни, злочинці… Так верещатимуть, махаючи однією рукою перед очима посполитих смаженими фактами, а другою перелічуючи в кишені гроші, отримані за таку важку для власної Карми працю.
Я свідомо зробив такий екскурс в історію, почавши з “яєць”, себто з початку цього пекельного бенкету, розпочатого лютими дегенератами на людському Майдані. Досить себе дурити – жодної “Революції Гідності” не відбулося! Справедливий спільний протест щирих і зомбованих людей призвів до перемоги гнидості, в особі нинішніх мародерів-клептократів. Їм, на відміну від папєрєдніків, діватися вже нікуди, тому будуть виконувати все, що скажуть зовнішні куратори, виборюючи своє вампіряче право й далі ссати кров з уже напівживої країни. Але кінець банкету вже скоро. І які будуть “яблучки” – судити не беруся. Ось така моя Правда. А вірити їй чи ні – це особиста справа кожного.
Я сказав те, що думаю, без лукавства. Міг би ще і ще говорити, але й так мало хто дочитає до кінця. А тим, хто таки подужав – моя дяка!

Опубліковано у Фейсбуці 27 вересня 2017 року

Залишити відповідь