Українська федерація чи держава громад?

Прихильників конституційних «територіальних громад» (ст. 140, 142, 143 Конституції України) часто звинувачують у «федералізмі». Незважаючи на абсурдність таких звинувачень, суть яких не розуміють найперше ті, хто їх озвучує, ідея федеративного устрою України далеко не нова…

Історія української державності у 1917-1921 рр. була короткочасною але бурхливою. Звісно, що постало питання Конституції Української Народної Республіки, яка й була прийнята Центральною Радою в останній день свого існування – 29 квітня 1918 року. Республіка передбачалася парламентською, на чолі з Всенародними Зборами, без посади президента і з широкими повноваженнями місцевого самоврядування та національної автономії на 30 «землях», згідно запропонованого адміністративно-територіального поділу.

Окрім цієї, прийнятої Центральною Радою Конституції, був ще один проект, названий опонентами «непридатною нам драгоманівщиною». Які ж ідеї сповідував український історик, філософ, економіст, публіцист і громадський діяч Михайло Драгоманов (1841-1895 рр.) ?

«Основною одиницею суспільства Драгоманов уважає людську особу, добробут і щастя котрої є для Драгоманова вищим критерієм. Головна форма скупчення осіб – громада і товариство. На громаді, як основній суспільній клітині, Драгоманов будує теорію свого соціялізму («український соціялізм не партія, а громада») громадівства. Вільна спілка громад, об‘єднаних мовою, для його є основною формою організації соціялістичного суспільства. Союз національних вільних спілок – людство.
Порода з окремою мовою – нація, яку Драгоманов рішучо одріжняє від держави…
Людство має організовуватись по націях, а тому Драгоманов бореться проти сучасного поділу людства на держави, що сполучують в собі ріжні нації, при чім одна з їх обов‘язково пануюча…» (М. Шаповал, «Михайло Драгоманов як ідеолог Нової України
», в-во «Вільна спілка», Прага – 1934 р.)

Ідеї Михайла Драгоманова віднайшли своє відображення в альтернативному проекті Конституції, розробленому українським вченим, правознавцем, громадсько-політичним і державним діячем, професором Київського університету О.Ейхельманом у 1918 році. Професор Отон Ейхельман виклав ідеї народного суверенітету в документі, відомому як «Проєкт Коституції (основних державних законів) Української Народньої Республіки». Згідно цього документу, «конституція для України»:

«1 ) кладе в основу внутрішньої політичної організації України ФЕДЕРАЛЬНУ ФОРМУ державного устрою, щоби так мовити, усю державність по можливості найтісніше звязати з народом і
2 ) послідовно застосовує ПРАВО РЕФЕРЕНДУМА народу, себ-то право безпосереднього народнього голосування для вирішення не тілько питань, що стосуються до змін в змісті конституції – Основного Державного Закону – але факультативно і для вирішення питань звичайного законодавства, а також де-яких питань з обсягу державного управління.

Під зверхністю народнього суверенітету, на обмеженому правному стані, самостійно функціонують такі влади:
1 ) Парламент
2 ) Управління, так звана виконавча влада,
3 ) Суд і
4 ) Фінансовий Контроль…

Знайомий з настроями широких мас народу на Україні і з реальною обстановкою його життя в теперішній час, я зформулював свій проект конституції для У.Н.Р. не як ідеал для конституції далекого майбутнього на Україні, – не як теоретичну вигадку, але як реально доцільний, тепер цілком здійснимий і єдино можливий державний устрій на сучасній Україні…»

У передмові Ейхельман вказує, що проект конституції написаний для «національної самостійної української держави – Української Народньої Республіки – на півмільйоні квадратових кілометрів суцільної території, на якій мешкає до 40.000.000 населення, з яких до 80% складають Українці».

Також професор зазначає:

«Виходячи з такого погляду на будівництво демократично-республіканської, національно-самостійної держави, ми кажемо, що це будівництво мусить розпочатися від самого фундаменту. Держава для народу. Народ – початок фундаменту; Держава – завершення до нього. Цим фундаментом є громада сільська і міська…

Я особисто схиляюся до того, щоби конструкції політичної організації Української Народньої Республіки надати федеративно-державну форму, а саме: поділити край на «Землі», в нових раціональних територіяльних межах, відкинувши сучасні губернські межі. Нові території … повинні бути розмежовані з великою увагою економичних умов і топографічної конфігурації…

Кожна Земля сама для себе ухвалює власну конституцію, котра повинна цілком відповідати тим зв‘язкам, що лучать її, як нероздільного члена об‘єднаної держави У.Н.Р. на підставі цього Основного Державного Закону (О.Д.З.)…

Федерально-Державний Парламент складається із Земсько-Державної Палати і Федерально-Державної Ради…»

Детальніше цей унікальний документ можна прочитати за посиланням:
http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/17731/file.pdf

Про які Землі йшла мова? Оскільки в самому тексті Ейхельмана цього не зазначено, то звернімося до дослідження доктора історичних наук, журналіста, Данила Яневського:

«Етнографічні «українські» землі». Спроба визначити дефініцію
Цей термін гучно використовувався під час «національно-визвольних змагань» 1917—1921 рр. Але, попри широкий ужиток, жоден з дослідників так і не спромігся ані сформулювати суперечливу дефініцію, ані скласти вичерпний їх перелік. Не менш широко використовується він і в сучасних дослідженнях – правду сказати, з тим самим результатом. Автор даного дослідження підтримує точку зору тих науковців, які вживають термін «етнокультурні регіони Руси-України», до яких відносилися (в різні історичні епохи) більше півсотні нетотожних за обставинами історичного правового та культурного розвитку, домінуючої конфесійної приналежності та інших особливостей територій, а саме: Берестейщина, Бойківщина, Бессарабія, Буджак, Буковина, Волинь, Галичина, Гетьманщина, Гуцульщина, Донщина, Задунайська Січ, Закарпаття, Запоріжжя, Зелена Україна, Карпатська Україна, Київщина, Кубань, Курщина, Лемківщина, Лівобережна Україна, Малиновий Клин, Мармарощина, Надбужжя, Наддністрянщина, Надпоріжжя, Надпруття, Надсяння, Надросся, Надчорномор’я, Перемишлянщина, Новоросія, Переяславщина, Північне Причорномор’я, Підкарпатська Русь, Підляшшя, Поділля, Подніпров’я, Покуття, Полісся, Полтавщина, Посулля, Приазов’я, Прибужжя, Придністров’я, Придунав’я, Прикарпаття, Пряшівщина, Сірий Клин, Слобожанщина, Ставропольщина, Стародубщина, Таврія, Терщина, Холмщина (Забужжя), Червона Русь, Чернігівщина.
»

(Уривок з «Загублена історія втраченої держави», Данило Яневський)

Федеративний державний устрій у Проекті Конституції Ейхельмана мав під собою вагомі підстави, з огляду на те, що:

«… В останні два роки Першої світової війни та в процесі створення нового світового порядку, який тривав два роки поспіль після капітуляції однієї із сторін глобального військового конфлікту, на території сучасної України існували, виникли та зникли мінімум два десятки політичних режимів, держав та їх об’єднань, в тому числі:
1. Російська імперія (до її складу входили, зокрема, дев’ять губерній, які нині входять до складу Української держави: Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Херсонська, Чернігівська).
2. Російська Республіка.
3. Українська Народна Республіка як автономія у складі Російської Республіки.
4. Українська Народна Республіка як самостійна держава.
5. Українська Держава (Гетьманат).
6. Кримський півострів, складова частина Таврійської губернії Російської імперії/Республіки, як самоуправна територія (управлявся урядом на чолі з генерал-лейтенантом С. Сулькевичем; статус півострова як державного утворення не був унормований та суб’єктами міжнародного права не визнавався).
7. «Уряд Півдня Росії», який підтримувався Великобританією, Францією та військовим керівництвом Добровільної армії.
8. Республіка Таврида (фактично – протекторат Радянської Росії).
9. Кримська АСРР.
10. Австро-Угорська імперія (Буковина як Герцогство та Галичина як Королівство Галичини і Лондомерії).
11. Річ Посполита (Східна Галичина, Холмщина – Холмська губернія Російської імперії/Республіки та Підляшшя як складові частини).
12. Західноукраїнська Народна Республіка (Східна Галичина, Буковина як окремі адміністративно-територіальні одиниці).
13. Угорське Королівство (Закарпаття як інтегральна частина; статусу окремої адміністративно-територіальної одиниці не мало).
14. Угорська Народна Республіка (Закарпаття, автономна адміністративно-територіальна одиниця «Руська Окрайна» входить до складу незалежної без визначення статусу окремої адміністративно-територіальної одиниці).
15. Українська Народна Республіка (Закарпаття входить до її складу формально).
16. Чехословаччина (Закарпаття як інтегральна частина).
17. Галицька Совітська Радянська Республіка.
18. Румунія (Буковина).
19. Українська Народна Республіка (доба Директорії).
20. Українська Народна Республіка (до червня 1919 р. – конфедеративне об’єднання УНР та ЗУНР).
21. УНР як окреме державне утворення (після червня 1919 р.).
22. ЗУНР як окреме державне утворення (після червня 1919 р.).
23. УНР як «Республіка Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів» (федеративна частина неіснуючої «Російської Федеративної Республіки»).
24. УСРР-1 як самостійна держава (фактично – протекторат Радянської Росії).
25. УСРР-2 як самостійна держава (фактично – протекторат Радянської Росії).

Побіжний огляд сучасної наукової літератури, присвяченої різним аспектам політико-правового розвитку земель, які утворюють сучасну Україну, показує, що впродовж останніх 11 століть тут діяли принаймні такі правові традиції та законодавчі комплекси:
1) дорюриківська (донорманська) звичаєва традиція;
2) норманська (рюриківська) звичаєва: («Закон Руський», система звичаєвого права, яка діяла в IX—XI ст.; регулював питання кримінального, процесуального, спадкового та цивільного права, став основою «Руської правди»);
3) «Руська правда»;
4) «ординська» традиція;
5) «Соборноє Уложеніє» Олексія Михайловича;
6) «Свод законов Российской Империи»;
7) салічне право;
8) римське право;
9) Статут Великого князівства Литовського (у трьох редакціях);
10) «Права, по которым судится малороссийский народ»;
11) «козацьке право» («вищою точкою» якого деякі дослідники називають «Конституцію» П. Орлика);
12) Магдебурзьке право;
13) Австро-угорське законодавство;
14) Законодавство УНР;
15) Законодавство Української Держави (далі – УД);
16) Законодавство ЗУНР;
17) Законодавство «об’єднаної УНР» (доби Трудового Конгресу Народів України);
18) Законодавство УНР після розвалу «об’єднаної УНР», доби 1917—1920 рр.;
19) Законодавство Речі Посполитої (далі – РП);
20) Законодавство Чехословаччини;
21) Законодавство Угорщини;
22) Законодавство Румунії;
23) радянське (до 1921 р.);
24) «галаха» (правовий комплекс, який регулював життя юдейської громади);
25) шаріат (правовий комплекс, який регулював життя мусульманської громади).
Ці та інші правові традиції та законодавчі комплекси тією чи іншою мірою вплинули і на долю державних утворень, в яких вони діяли, і на формування правлячих у них еліт, і на формування правосвідомості населення, мали різні наслідки і для перших, і для других, і для третіх.
»

(Уривок з «Загублена історія втраченої держави» Данило Яневський)

Жодним чином не агітуючи за федералізацію України, хочу акцентувати увагу на наступному: що в чинній Конституції України, що в прийнятій Центральною Радою Конституції УНР, що в проекті Ейхельмана – наріжним каменем є ГРОМАДА, наділена широкими політично-економічними правами щодо місцевого самоврядування. Власне ця ідея, як мені видається, сьогодні здатна об‘єднати країну, яка буквально розпадається на очах внаслідок зовнішньої агресії та феодальних міжусобиць олігархів.

 

 

 

 

 

Залишити відповідь