Спогади Романа Яремкевича (ч. 9)

Тим часом життя продовжувалось. Якось львівські батяри побили в Стрийськім парку наших першокласників. Діти пожалілися нам, як старшим. Я був одним із організаторів походу на батярів, аби помститися за скривджених. Нас зібралося близько двадцяти хлопців. Операцію було сплановано заздалегідь. Ми хотіли заманити батярів, відступаючи вглиб парку, де була сконцентрована наша основна сила і заготовлено безліч каміння, яким хлопці мали зустріти нападників. З багатоповерхівок, що розміщалися по інший бік Стрийської30, виступила ватага батярів, озброєних палицями, і, перетнувши вулицю, кинулися за нами. За домовленістю, ми почали відступати, заманюючи батярів у засідку, але хлопці, котрі там таїлися, налякалися і кинулися навтьоки. Без підкріплення, нам нічого іншого не залишалося, як втікати. Будучи у числі останніх, я обернувся і побачив одного з батярів на відстані трьох кроків від мене. Діватися було нікуди, але, на моє щастя, алеєю шпацирував [прогулювався – Упоряд.] німецький військовий з панею, тож я прифастригувався [прилаштувався – Упоряд.] до тієї парочки. Німець став мене відганяти, а я все намагався пояснити, що мене поб’ють, коли відійду. Він мабуть не зрозумів у чому справа, та все ж дозволив їх супроводжувати до виходу з парку.

Наступного дня до гімназії прийшли батьки деяких першокласників, котрі не встигли втекти і їм добряче дісталося від батярні. Професура почала розслідування. Шукали серед гімназистів організаторів того невдалого походу, але безуспішно, тому що першокласники не знали наших прізвищ. Однак про ці події дізналися старшокласники, вони вийшли на нас і почувши як усе відбувалося, вирішили помститися батярам за своїх молодших товаришів, які поприходили в гімназію з синцями та забандажованими руками й головами. Тож розпочалася підготовка нового походу. 

37. Район вул. Стрийської на тогочасній карті Львова.

Після уроків ми групами по декілька чоловік вирушили через площу Пруса (тепер пл. Івана Франка) до Стрийського парку. План був дуже подібним. Відмінність полягала лишень у тому, що зустрічати забіяк будуть не камінням, а рукопашним боєм. Найменші (цього разу то були ми) почали заманювати ворогів у пастку. Підійшовши до будинків, де мешкали батяри, вигукували лайливі слова, що мали спровокувати їх до бійки, та все було намарно. Добряче змерзнувши, ми повернулися до гурту, й вирішили розходитися по домівках. Проте, як тільки ми вирушили до вул. Кадетської (сьогодні – вул. Героїв Майдану), на нас напала група батярів. Бійка відбувалася саме навпроти військових казарм. Вартовий німець не знав, що діється. Я все пояснив йому, оскільки, в числі інших своїх однолітків, у бійці старших хлопців участі не брав, а пильнував їхні течки з книжками. Німцеві це видовище сподобалось, і він навіть бив «браво» [гучно плескав у долоні. – Упоряд.] та підбадьорював нашу «команду», яка йому припала більше до душі. Батяри, не сподіваючись на такий опір, почали вириватися з рук гімназистів і тікати хто куди. Перемога була за нами, і під схвальні вигуки вартового ми пішли вниз до трамваю. 

38. Вулиця Кадетська. Зі сайту: http://photo-lviv.in.ua/budynok-iz-hymeramy-abo-kamyanytsya-pid-sovamy-nevidomyj-lviv/)

Ще один жахливий випадок врізався мені в пам’ять. Під час уроку фізкультури професор Гайдучок повів наш клас на стадіон «Батька Сокола» [стадіон українського спортивного товариства. – Упоряд.]. Вишикувавшись у колону по три особи, рушили вверх вул. Стрийською. Близько повороту, за парком, переходив дорогу спортивної статури юнак, на вигляд років 14–15. У цей час з воріт казарми, що розміщалася саме навпроти, виїхали на конях німецький офіцер зі своїм ординарцем. Наблизившись до хлопця, офіцер вихопив з кобури револьвер і вистрілив у бідолашного просто на наших очах. Коли колона зрівнялася з убитим юнаком, його тіло ще судомило, а німаки спокійно прямували алеєю парку. У вбитого на рукаві була пов’язка зі шестикутною зіркою. Чим завинив цей жидівський юнак перед Третім Рейхом і біснуватим фюрером?..

 

На вакації [канікули. – упоряд.] 1943 р., разом з іншими гімназистами та хлопцями із захоронки ми виїхали з головного двірця у Львові до відпочинково-вишкільного табору в Карпатах. У Коломию прибули підвечір, де переночували у приміщенні гімназії, а зранку вирушили до Москалівки [колишнє село, що згодом увійшло до складу міста. – Упоряд.] під Косовим. 

Розмістилися у двоповерховому дерев’яному будинку, який стояв на величезному подвір’ї обгородженому плотом. Позаду табору протікала річка Рибниця зі скалистим островом посередині. Комендантом табору був молодий чоловік, років так 24-25, а булавними – 18–20-річні юнаки. Нас розбили на рої і відправили по кімнатах. Не буду описувати дисципліну в цьому таборі, оскільки вона подібна до тієї, про яку вже згадував.

39. Ранок над Рибницею. Автор М. Сеньковський (30-ті роки ХХ ст.)

Найбільше ми любили походи в гори. Йшли бойовим порядком, спереду стежа, по боках – розвідники. Просувалися гусаком (один за одним), а той, хто йшов попереду, розпізнавав умовні позначення, залишені стежею (розвідкою) на стежці або кущах. Ті знаки були відомі лише нам, і за ними довідувались про все, що чекає нас попереду. У таборі навчались, як вижити в екстремальних умовах, а в походах мали змогу застосувати ці знання на практиці. Цікавими були лекції про лікувальні властивості трав, квітів, листя, кори деяких дерев. Ми мали знати правила транспортування поранених і надання першої допомоги у випадку переломів. Багато корисних порад, отриманих на тих вишколах, стали мені згодом у нагоді. 

Якось серед ночі пролунав сигнал тривоги. Потрібно було все зібрати і шикуватись по роях на подвір’ї табору. Булавні фіксували час, щоби визначити наскільки швидко кожен з дітей справляється з завданням. Хто встиг зібратися упродовж 5 хв. – входив до першої групи, хто зібрався за 10 хв. – до другої, а кому знадобилося понад півгодини на збір – до групи так званих «оферм» [незграб – Упоряд.]. Останніми, в число котрих потрапив і я, займалися булавні. Шикували гусаком, і ми, навприсядки, марширували по колу. Це називали «ходінням жабки». Оферми спотикалися, падали, вставали, але йшли далі. Ця ніч мені запам’яталася надовго. Зате наступного разу, почувши тривогу, всі збиралися з блискавичною швидкістю… 

У Косово діяв ще дівочий табір. Одного дня хтось викрав їхній прапор. Підозра впала на нас. І недаремно. Під час розслідування стяг таки знайшовся у канцелярії нашого табору. Поцупили його гімназисти старших класів. Відомо, що коли військова частина втрачає свій прапор – то втрачає й право на існування. Такий порядок був і в пластунів. Тому до нас прийшли керівники дівочого табору і після перемовин забрали свою реліквію. 

Місцеві жителі часто навідувалися до нашого табору і пропонували купити у них афени (так називають на Гуцульщині чорниці). Ми з цього користали, адже ціни були низькими. Одна беретка ягід коштувала злотий. Продавали не лише чорниці, а й різні скульптурки, виготовлені зі сиру. Вони були настільки оригінальними, що ми залюбки брали їх на сувеніри батькам. У Косово на той час працювала художня школа-майстерня, де можна було придбати не лише цікаві вироби місцевих жителів, а й деякі необхідні речі для малярства та письма. Я купив собі там канцелярське приладдя, що складалося з підставки на дві чорнильниці, ручки, ножа для різання паперу і бібулярки [виробу для промокання чорнила. – Упоряд.]. То все було різьблене й інкрустоване кораликами, а найголовніше – дуже дешевим. 

40. Виставка гуцульської різьби. Автор М. Сеньковський, 1930 р.

Наближався урочистий день закриття табору, до якого готувалися заздалегідь. Ватру розпалили на схилі гори Міхалкова і після виступу коменданта й булавних співи та забави тривали майже до світанку. Зранку ми помолилися й заспівали гімн України та Гімн закарпатських пластунів:

Гей, пластуни! Гей, юнаки!

Ми діти сонця і весни,

Ми діти матері природи!

До нас шумить зелений бір,

В ліси, поля, до вільних гір,

На ясні зорі, тихі води!

Гей, пластуни! Гей, юнаки!

Життя – не жарти, не казки,

А праця, бурі і негоди!

Гартуймо ж наш юнацький дух.

Юнацьке гасло: воля й рух!

Ніщо нам лихо, ні пригоди!

Гей, пластуни! Гей, юнаки!

Народу вольного сини,

Сини краси, сини природи,

Не зломимо своїх присяг,

Веде нас гордо вольний стяг

До щастя, слави і свободи! 

[Цей вірш написав для Пласту поет Спиридон Черкасенко, а музику склав, як і до слів пластового гимну, Ярослав Ярославенко (Ярослав Вінцковський) – Упоряд.]

На місці ватри закопували пляшку, куди клали цидулку з відомостями про табір. Пролетіло багато часу, але й тепер, на схилі років, коли заспіваю у колі своїх товаришів Гімн закарпатських пластунів, то відчуваю запах смерек, а по тілу біжать мурашки. 

41. Гора Михалкова біля Косова. Стара знимка.

***

У другій половині 1943 р. приміщення нашої гімназії зайняли німці. Частину гімназистів перевели до школи глухонімих дітей, а решту – в інші навчальні заклади. Найважче доводилося викладачам, які бігали від одних класів до інших, котрі, бувало, розміщались на значній відстані. Відтоді запам’ятався один трагікомічний випадок, що міг коштувати мені життя. 

Трапилося це взимку. Я поспішав на трамвайну зупинку. Надворі лютував мороз, але тротуари і проїжджа частина були очищені від снігу, і мої кроки так відлунювали, що мешканцям, чиї вікна виходили на вулицю, здавалося, начебто нею йде щонайменше рій вояків. На зупинці уже виявилося людно, бо всі поспішали на роботу. Трамваї в салоні були відгороджені стрічкою на дві рівні частини. Одна – для мешканців окупованої території, а інша – лише для німців. У першій люди так тіснилися, що не мали чим дихати, зате в «німецькій» було пусто. Як правило там сиділо двоє чи троє привілейованих людей.

Під’їхав трамвай. Мені залишилося місце лише на сходах. Тож я схопився за поручні при вході й повис, що забороняли правила проїзду.

Трамвай набрав швидкість, яка, на відтинку від кінотеатру «Світ» (теперішній театр Прикарпатського військового округу) до оперного театру, була певно більшою ніж 30 км за годину, аж вуха позакладало. Раптом йому назустріч вийшло двоє німецьких фельджандармів, котрих ще називали шуцполіцаями, у шоломах, і з бляхами на грудях. Зазвичай патрульні, коли бачили пасажирів, що «висіли» на сходах, зупиняли трамвай, знімали порушників і нещадно «навчали» правил табельними палицями. Не бажаючи такої науки, я вирішив рятуватися втечею, але, зіскочивши з підніжки, вже не зміг зупинитись! Нагнувшись головою вперед та гупаючи деревняками [черевиками на дерев’яній підошві. – Упоряд.], тараном прямував на німців. Настав момент вибору: або битися головою об мур будинку, поруч якого зупинилися німці, що означало би смерть, або летіти котрому з жандармів у живіт. Спрацював інстинкт самозбереження. Після того, як я з розбігу вдарив німця головою, він перекинувся на спину. Причому кумедно задер ноги й наробив гуркоту бляхами мундиру та своїм металевим шоломом. Я ж не встиг добре зупинитися, як інший поліцай дав мені шпіца [копнув у сідницю. – Упоряд.] кованим черевиком. Копняк додав швидкості – я помчав далі. На щастя, німець не кинувся навздогін, бо вирішив допомогти колезі піднятися. Неприємність обминула мене стороною…

42. Трамвай № 9 біля Оперного театру, 1941 рік.

***

30 Автор не пригадує, де саме відбувалася бійка, але, з огляду на тогочасну мапу Львова, йдеться імовірно про район так званої Стрийської рогатки. Батярські будинки – це мабуть «підкова» (будинки 52–76-в, на куті вул. Стрийської та вул. Сахарова (на мапі – вул. Бічна Стрийська), а казарми – теперішня Національна академія сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного.

Гімн закарпатських пластунів Роман Яремкевич знав на пам‘ять, і навіть кілька разів його наспівував. Але при цьому йому щоразу наверталися сльози на очі…

Залишити відповідь