Спогади Романа Яремкевича (ч. 8)

Німці забрали приміщення І-ої гімназії під шпиталь, а нас переселили на пляц Пруса, вул. Яблунівських [вул. Шота Руставелі. – Упоряд.]. Навчання мені давалося важкувато, особливо математика: відчувалася слабенька підготовка у початковій школі, а серед міських школярів я почував себе мов біла ворона…

Десь у 1942 р. чи 1943 р. до нас на квартиру завітали знайомі – Ольга Паливода28 з Ланів, і Ганя Керницька з Підмонастира. Дівчата вчилися у Львові в торгівельній школі. Ми підтримували з ними приятельські стосунки, і якось влітку Ганя взяла мене до себе на село, де додаткові руки ніколи не бувають зайвими. На селі як на селі, кожного дня є якась робота, то корови випасати, то по господарству. А був у неї молодший брат, майже мій ровесник. Котрогось дня по обіді ми поїхали на пасовисько, де Гані брат влаштував змагання. Переможцем мав стати той, хто швидше спутає свого коня. У нас то вийшло майже одночасно, що розізлило мого суперника. Адже, на відміну від їхньої родини, ми ніколи не тримали вдома коней, відтак, за його задумом, я би мав програти. Проте коні були у наших сусідів, і мені неодноразово доводилося відводити їх на пасовисько та спутувати. Брат Гані заявив, що змагання я таки програв, бо все робив не так, як належиться. Страшенно ображений я розвернувся і пішов дорогою, котра вела в ліс. Уже вечоріло, а йти довелося крізь лісові хащі. Швидкими кроками, долаючи страх, прямував у бік Бібрки і незабаром був у свого вуйка Михайла в Ланах. Ганина сім’я дуже збентежилася, коли дізналася про мій демарш лісом, а її батько навіть верхи виїхав на пошуки. Переконавшись, що я у безпеці, пан Керницький заспокоївся і повернув назад.

34. У селі Підмонастир. Знимка Ю. Ситника, 2017 

У 1942 р. я закінчив першу гімназійну клясу. Щоби вакації (канікули) були веселішими, дітей почали записувати до юнацького табору, який розташовувався у Брюховичах, серед реліктового лісу, де запаморочливо пахло хвоєю. 

З військових сумок і протигазів, мама пошила мені штани і гімнастерку з двома накладними кишенями, а також наплічник з різними прибамбасами. Окрім гімназистів до нас приєднали хлопців із захоронки29. Під час підготовки до таборування усіх інструктували булавні (підстаршинський ранг в УПА). Кожен юнак повинен був мати зі собою: короткі штани і довгі спортивні (їх називали «штанами Алі-Баби»), рушник, мило, зубний порошок, пасту і щітку для взуття, теплий коц, флягу на воду і їдунку [посуд у військових – Упоряд.], а також ложку й аптечку з бандажем, ватою та йодом. Ми розмістилися на базі колишнього піонерського табору, що засвідчували написи на дерев’яних конструкціях. На вишколі [навчання новобранців – Упоряд.] було дві чоти [те саме що взвод – Упоряд.]. У кожній чоті – три рої. У кожнім рої – від 12 до 14 школярів. 

Спальна саля (зал) була простора, попід стіну з обидвох боків стояли ліжка, а посередині – широкий прохід. Кухню прилаштували в окремій хатині, під самим лісом. 

У таборі панувала військова дисципліна. День розписаний похвилинно. Зі сходом сонця усі бігли вмиватися і чистити зуби. Після короткої руханки [фізичних вправ – Упоряд.] нас збирали на майданчику біля флагштоку, де проходило шикування. Хорунжий виносив прапор і лунала команда «Струнко!» Прапороносці прив’язували знамено до линви флагштока і підіймали його. Під час цього виконувався гімн «Ще не вмерла Україна», а по тому молилися. Черговий рій здавав зміну, новий приймав і лише тоді вже могли йти на сніданок. В їдальні кожен сідав на своє місце. І навіть після того, як рознесли всім їжу, ніхто не мав права торкатися її, доки не пролунає відповідна команда. Коли старшина закінчував їсти, то вставав і дякував за сніданок. За ним усі підхоплювались і звучало багатоголосе «Дякуємо!» Після сніданку виходили на галявину і розпочиналася гутірка [бесіда. – Упоряд.] на історичні теми, а потім усі марширували і вивчали пісні. І так до обіду. 

По обіді, після двох годин відпочинку, вирушали в походи або грали в різні ігри. Потім – шикування, спільна вечірня, молитва, і прапор опускали. Нічні чергування та патрулювання виконували булавні. Однієї ночі булавний зайшов у нашу «спальню» і, побачивши що я не сплю, запропонував мені піти на патрулювання. Ми вийшли надвір. Ніч була теплою. Навкруги – ліс, тиша. Аж зненацька почувся підозрілий тріскіт біля кухні. Попрямувавши туди, не встиг розгледітись, як відчув, що раптово запекло у голові й тілом пробігли мурашки. Якраз у цей момент настиг булавний і, присвітивши, побачив, як моїм чолом стікала кров, а я тер рану на голові та розмазував ту кров по лиці. Оглянули кухню: замок був розбитий, але всередину ніхто проникнути й нашкодити не встиг. Зранку моє обличчя напухло так, що годі було розплющити очі. Довелось їхати до Львова. Мене посадили на фіру і в супроводі булавного повезли в лікарню імені Шептицького (біля церкви Святого Юра). Зашивав рану, якщо мені не зраджує пам’ять, професор Бурачківський. Прийшовши до тями після операції та розплющивши очі, побачив, що лежу в палаті на 4 чи 6 чоловік. Серед пацієнтів я найбільше запам’ятав чоловіка, на вигляд 30 років, який брав участь у визвольних змаганнях 1938–1939 рр. на Закарпатті й мав численні рани. Тут він переховувався від німецьких каральних органів і боявся, щоби його швидко не виписали з лікарні. Важко сьогодні сказати, скільки часу я там пробув, мабуть, два–три тижні, але в табір повертатися вже не було сенсу. 

35. Приміщення «Шпиталю Народної лічниці імені митрополита Андрея Шептицького». Знимка 1938–1944 рр. Зі сайту: http://photo-lviv.in.ua/mij-batko-stoyav-na-choli-narodnoji-lichnytsi-abo-najkrasche-shanuvannya-mytropolyta-andreya-sheptytskoho/

***

Сестричка Леся була розумною і талановитою дитиною, зі шестирічного віку прекрасно вишивала й дуже добре вчилася, але, підростаючи, з кожним днем ставала панною та дуже переживала за своє каліцтво. Переймалися тим і батьки. Жодні спеціальні черевики не допомагали, і довелося погодитися на операцію – Лесі мали вставити штучну малу гомілкову кістку. Складну операцію провів славнозвісний львівський професор Груца. Усе пройшло успішно, і сестричка лежала в лікарні на витяжці. У ті часи персонал лікарні був переважно польського походження, а з 1942 р. почався розгул польського шовінізму. Леся, щоби не тривожити зайвий раз недоброзичливих санітарок, затримувала сечовипускання, а нас у палату не впускали. Унаслідок цього трапилося ускладнення на нирки… 

Пригадую, як одного разу, коли я відвозив Лесі передачу, на вул. Личаківській, уже неподалік медінституту, трамвай зупинила й оточила німецька шуцполіція [особливі підрозділи німецької поліції на окупованих територіях – упоряд.]. Почалася перевірка документів, яку німцям допомагали проводити українські поліцаї. Мов на зло, забув удома своє посвідчення особи, тож звернувся до «нашого» з проханням мене відпустити, бо везу їжу та речі хворій сестрі. Проте поліцай не звертав на мене жодної уваги. У розпачі я підійшов до молодого есесівця, і німецькою мовою повторив своє прохання, додавши, що я учень першої державної гімназії з українською мовою навчання. Німець мене уважно вислухав і, махнувши рукою, сказав: «Іди»…

Поки Леся лежала в лікарні, батько поміняв помешкання з вулиці Городоцької на квартиру за адресою: Зигмунтівська, 11 (тепер – вулиця Гоголя). Батько працював на тій же вулиці, в управлінні залізної дороги, слюсарем. Ми поселилися на третьому поверсі. Там було лише дві кімнати, та й узагалі квартира виявилася значно меншою. Окрім того, з’явився ще один мешканець – наш родич Степан Яремкевич, який до цього часу виховувався у бабці в селі. Йому вже виповнилося вісімнадцять років, і вчився він у торговельній школі. Сім’я у Степана була дуже велика, але всю її у 1940 р. більшовики виселили до Сибіру. Степан єдиний врятувався, бо з дитинства жив окремо…

36. Вигляд на будівлю Дирекції Львівської залізниці з боку парку Франка. Знимка М. Мюнца, 1925 р.

Леся ніяк не одужувала. Спочатку – ускладнення на нирки, а згодом почалася водянка. Батьки забрали її додому, де вона пролежала декілька місяців. Тато з мамою неодноразово збирали консиліуми лікарів, але порятувати її так і не змогли. Після довгих мук, 16 березня 1943 р., відійшла у вічність моя єдина сестричка. Яка то втрата, я відчув набагато пізніше, бо не завжди був зразковим братом. Досі чую її прохання дати щіпку солі (заборонили їсти сіль через хворі нирки). Ох, як я її зараз розумію!

***

28 Паливода Ольга з Ланів. Сестра однокласниці автора – Наталії. З пані Наталею мені вдалося поспілкуватися в жовтні 2017 р. Вона у розмові підтвердила кілька спогадів з книжки, деякі навіть деталізувавши.

29 «Украї́нська Захоро́нка» (до 1912 – Руська Захоронка) – українське доброчинне товариство, котре займалося соціальною опікою над українськими дітьми-сиротами, матеріальною допомогою, педагогічним наглядом та національно-патріотичним вихованням» [з Вікіпедії].

А знимка з села Підмонастир – моя улюблена. Об‘їжджаючи згадувані автором місця часто вишукував ракурси, щоби знимка передавала колорит того часу, а не сучасні реалії. В‘їхавши на територію села наткнувся на двох дівчаток, які в цю мить вирішили скупати свого коня…

Залишити відповідь