Спогади Романа Яремкевича (ч. 7)

Першого вересня ми з сестричкою Лесею пішли до загальноосвітньої школи. Проте через декілька тижнів я перевівся до Академічної гімназії, куди мене зарахували після вступної бесіди з професором Ростковичем. Це була перша державна гімназія, в якій навчання проходило українською мовою, а розташовувалась вона на нинішній вул. Степана Бандери24.

27. Вид на Львівську академічну гімназію, вул. С. Бандери.

Через те, що наближалася зима, з нею – не лише холод, а й голод, Український допомоговий комітет25 організував додаткове харчування для учнів. Нам давали по горнятку гарячої зупи на день. 

Моя бідолашна мати не раз уночі – з четвертої години – займала чергу до кіоску на ринку, що розміщався на площі Унії Брестської [сьогодні площа Липнева, Привокзальний ринок. – упоряд.], в якому продавали кінське м’ясо. Та навіть вистоявши декілька годин, інколи поверталася ні з чим. Батько ж, здавши зміну, сідав у потяг і їхав на Волинь, аби виміняти якийсь зайвий одяг на кілька кілограмів квасолі. Важкі були часи. Пригадую, як мама потерла на грубу терку одну картоплину на шестилітровий баняк, а сама пішла десь стояти в чергу за продуктами. Мені наказала: якщо вона не повернеться до того часу, коли маю йти до школи, то аби я налив собі літру тієї зупи і не забув, що в мене ще є сестра і тато, котрі теж хочуть їсти. 

28. Черга за хлібом, вул. Б. Хмельницького, 1941 рік

Вуйко Йосиф жив у нас, але вдома з’являвся зрідка, а якщо й приходив, то завжди напідпитку. У такому збудженому стані він любив поспівати. Оскільки ці концерти відбувалися переважно вночі, то батько все просив його замовкнути та не заважати спати сусідам. Тоді вуйко переставав співати українських пісень, але починав затягувати сербських чи хорватських. Замовкав, коли починало світати. Одного разу він прислав додому трьох робітників, які встановили у кухні на стелі кріплення. До нього причепили на трьох ланцюгах величезну люльку, а біля неї поставили фотель [крісло. – Упоряд.]. Відтоді вуйко, повертаючись з роботи, інколи просив мене зняти з нього черевики (за кожен черевик давав мені по 10 німецьких марок), а потім простягав пачку тютюну і прохав набити люльку. За такі старання я отримував ще 30 марок, а вуйко сидів у фотелі, курив люльку і наспівував собі всіляких пісень. Отримані від вуйка гроші я віддавав мамі – вона знала, що з ними робити. 

29. «Львів 1941 р. Вгорі Куртумівка, ще не забудована вул. Золота. Нижче ще цілий старий єврейський цвинтар. Внизу зруйнована будівля, де тепер розмістився економічний факультет ЛНУ ім. І. Франка». Світлина та текст із соцмережі Фейсбук: https://www.facebook.com/photo.php?fbid=2168715890021981&set=pb.100006507735097.-2207520000.1513972535.&type=3&theater

Кімнатні печі опалювали або дровами, або вугіллям, але не було ні того, ні іншого. Біля вулиці Городоцької розміщалась товарна станція, і там часто стояли ешелони з вугіллям, які охороняла поліція. Ми з хлопцями стежили за тим, куди йде поліцай, і якщо він відходив на безпечну відстань, то налітали на вагони й скидали вугілля великими кусками на землю. Так само миттєво зникали з ним. Не завжди такі наші витівки закінчувалися гладко. Бувало, що поліціянти когось із хлопчаків все-таки лапали, і тоді їм діставалось на горіхи за всіх. Звичайно, батьки забороняли мені брати участь у таких набігах. Однак, усе ж таки час від часу я ходив на станцію, а поцуплене вугілля продавав сусідам. За це мав трохи грошей на «макагігі» (круглі солені палички з прісного тіста, посипані маком). Через те, що вони були тверді та їх довго доводилось гризти, на якийсь час забувалося про голод. 

Мій останній рейд за вугіллям стався десь у грудні 1942 р., коли відбувалася Сталінградська битва. На станцію прийшов ешелон із закритими вагонами. Лютий мороз пронизував усе тіло. Німецькі охоронці були вдягнуті в теплі кожухи, покриті зеленою тканиною, і взуті у важкі шкіряні чоботи, а тому не надто швидко пересувалися. Один прямував з одного боку ешелону, від першого вагона у кінець, а другий з іншого йому на зустріч. Ешелон був довгий, тому, коли німці знаходилися якнайдалі від місця нашої засідки, декілька хлопців кинулися до вагона. Ті, що залишилися, вартували і мали повідомити про небезпеку. Вагон був опломбований. Хтось зірвав пломбу і привідкрив дверцята. Усередині лежали замерзлі тіла німецьких офіцерів. Ми, вражені й налякані, побігли назад. Після побаченого я більше «на вагони» ніколи не ходив. 

 30. Головний вокзал. На передньому плані, вірогідно – товарна станція

Вуйко Йосиф, поглянувши якось тверезими очима на нашу скруту, запропонував мені взяти наплічник і прийти до нього у контору, що займалася забезпеченням війська продуктами (вул. Клепарівська). Контора була облаштована у військовій казармі, яку охороняли. Аби мене пропустили на вахті, наказав, що маю говорити. Спочатку я привітався, а відтак промовив: 

– Ich möchte Führung zu sehen [– я хочу бачити керівництво. – упоряд.].

– O, ja, bitte, [– так, прошу. – упоряд.] – відповідав вартовий і вказавши рукою напрям, пропустив мене. У конторі сновигало повно людей у цивільному зі шестиконечними зірками, нашитими на рукавах (у вуйка бухгалтерами й економістами працювали жиди). Йосиф Монастирський узяв наплічник, кудись пішов і в короткому часі приніс наповненим. Почепивши його мені на плечі, відпровадив до брами, де німець, який стояв на стійці, пропустив нас, не перевіряючи. Вже вдома, розв’язавши наплічник, ми з мамою побачили, що там була частина коров’ячої голови, ноги і ще якісь костомахи. Отже, тепер мама могла варити м’ясні зупи. Так відбувалося час від часу, що нам дуже допомагало.

31. Світлина Львова з гори Страт. Біля підніжжя – вулиця Клепарівська. Знимка М. Мюнц, 1920 р. зі сайту: http://photo-lviv.in.ua/klepariv-hytsleva-hora-cherehy-ta-tsvyntar/) 

Тим часом тато віднайшов у Львові мою братову Нусю26, яка жила тут у когось на квартирі. Нуся вийшла заміж за мого двоюрідного брата Івана Скибу, коли той уже був «омундурований», тобто мобілізований поляками на війну. Іван перед відправленням на фронт, відпросився на дві години, щоби взяти шлюб з Анною. З тієї пори, Нуся, (так ми лагідно називали Аню) стала членом нашої сім’ї. Іван невдовзі потрапив до німців у полон, а згодом як добрий автомеханік, працював на військовому заводі в м. Breslau, тобто Вроцлаві. Не пригадую вже, у який саме спосіб, але Нусі вдалося встановити з ним зв’язок. Невдовзі Іванкові надали двотижневу відпустку з умовою перебування на території «Великого Рейху». Скориставшись тим, що між Німеччиною та генерал-губернаторством27 кордонів не існувало, він прибув до Львова і влаштувався водієм вантажівки на приватній фірмі. 

32. Ганс Франк проголошує приєднання Галичини до Генерал-губернаторства. Львів, 1941 р.

Згодом дався чути брат Нусі, який у 1939 р. з групою молодих націоналістів перейшов річку Сян і покинув Радянський Союз. Він працював у воєнізованій охороні якогось заводу в Кракові, і теж отримав короткотривалу відпустку. Приїхав до Львова у поліційній формі та з револьвером на боці. 

Однієї ночі, коли ми всі полягали спати, до хати вдерлися німці. Як виявилося, то були гестапівці [Geheime Staatspolizei – таємна державна поліція Третього Рейху. – Упоряд.]. Нуся з Іваном вклалися на підлозі у кухні, а я з її братом – у кімнаті. Кобура з револьвером лежала поруч, на стільці. Німці запитали: «Хто тут Іван Скиба?» Коли Іван відрекомендувався, йому наказали одягатися. Потім, побачивши кобуру з револьвером, перевірили посвідчення в брата Нусі. Присутність у хаті поліцейського не допомогла. Попрощавшись з усіма, Іванко в супроводі гестапо покинув нас на довгі роки. Провина його полягала в тому, що самовільно залишив підприємство, де працював як полонений вояк польської армії. На втікача подали в розшук і гестапо тієї ночі таки до нього добралося.

З тих пір я уважно стежив за повідомленнями німецьких репресивних властей, котрі опубліковували списки заручників. Якщо зникав хтось із німецьких військових, на чиєсь прізвище у тому списку клеїли жовту смужку з написом «розстріляно». Це були страшні часи: людське життя стало дешевшим від кулі. Заручників розстрілювали привселюдно на старому Краківському ринку, під стінами синагоги. Інколи людей просто вішали на балконах будинків.

Згодом Нуся знайшла Іванка у тюрмі на Казимирівській [у «Бриґідках», найдавнішій тюрмі м. Львова на вул. Городоцькій. – Упоряд.] . Потім він захворів на тиф, і його випустили з в’язниці та повернули на роботу до Німеччини…

33. Пожежа у тюрмі «Бриґідки» на Казимирівській (сьогодні вул. Городоцька), 1941 р. Знимка зі сайту: http://photo-lviv.in.ua/kryvavi-dni-bryhidok-najdavnishoji-lvivskoji-tyurmy/

***

24 «У 1906 р. Львівська академічну гімназію перенесли до нового просторого будинку на тодішній вул. Леона Сапіги (тепер вул. С.Бандери) №14. Будинок гімназії на Л.Сапіги, збудований фірмою Івана Левинського, був на початок ХХ століття досить модерним. Його спорудили разом із розбудовою всього кварталу – в трикутнику нинішніх вулиць Бандери, Карпінського й Архітекторської» [зі сайту: http://zbruc.eu/node/28376].

25 Український допомоговий комітет був структурним підрозділом Українського Центрального Комітету:

«Украї́нський центра́льний коміте́т (УЦК) – єдина суспільно-громадська установа 1939–1945 для українців у Генеральній Губернії (ГГ), визнана німецькою владою і нею контрольована. На чолі її стояв весь час Володимир Кубійович. Позаяк інші українські установи в ГГ гітлерівська влада ліквідувала, в обсяг діяльності УЦК входили майже всі ділянки українського життя в ГГ, за винятком політичного. Він також репрезентував українців перед німецькою владою; діяльність і структура УЦК були позначені окупаційною політикою і специфічним характером нацистського режиму» [з Вікіпедії].

26 Нуся. «Жінка Івана Скиби, родича по маминій лінії, була родом зі села Дальнич, що поблизу Кам’янки-Бузької, а працювала у Львові на фабриці «Еко», яка випускала батарейки для кишенькових ліхтариків. Івана поляки забрали в армію, вінчався він вже у військовій формі, потрапив у німецький полон, працював на заводі, втік до Львова і був арештований. Згодом, після звільнення, перебрався до Польщі й там одружився. Нуся кілька років тому померла; мешкала у Львові, вийшла заміж за одного з репресованих, арештованого ще в 1940 р., власних дітей не було». [Авт.].

27 Генерал-губернаторство – тимчасова адміністративно-територіальна одиниця, утворена 12 жовтня 1939 р. гітлерівським урядом під час Другої світової війни у центрально-східній частині Польської держави. Адміністративний центр розміщався у Кракові. Повна офіційна назва – «Генерал-губернаторство для окупованих польських земель». До складу Генеральної губернії входили і українські етнографічні землі – Лемківщина, Підляшшя, частина Посяння і Холмщина (загальна площа 16000 км²).

1 серпня 1941 р. Генеральна губернія була об’єднана з дистриктом (провінцією) Галичина. На чолі губернії стояв генерал-губернатор Ганс Франк, якому належала вся повнота адміністративної і військової влади. 

 

Залишити відповідь