Спогади Романа Яремкевича (ч. 6)

 

З приходом німців із підпілля поверталися українські націоналісти. Передовсім кинулися до Бібрки, де була тюрма. Картина виявилась жахливою. Заарештовані у Великих Глібовичах та інших селах націоналісти були замордовані найжорстокішими способами: відрізані вуха, носи, губи, виколоті очі, зварені в котлах тіла. Кров застигала у жилах, дивлячись на ці жертви червоних вандалів ХХ ст.20 Обурений народ розпочав погроми жидів, бо, як відомо, серед чекістів було багато «богообраних», з якими місцеві євреї співпрацювали21.

23. Знимка закатованих у тюрмі на Лонцького зі сайту: http://photo-lviv.in.ua/spohady-ivana-kindrata-abo-vylazka-v-tyurmu-na-lontskoho/

***

Водночас почалося переслідування усіх, хто виявляв активність за радянської влади. Мамин брат, Іван Монастирський, шанований громадянин с. Лани, колишній заступник солтиса [сільського старости. – Упоряд.] і перший голова колгоспу, якийсь час був змушений переховуватись. Вуйко Михайло, голова кооперативу, спав у чужих стодолах разом із моїм татом, аби не потрапити під гарячу руку так званих ура-патріотів. Тим часом утікач із радянської в’язниці Йосиф Монастирський «виліз із кукурудзи», подався до Бібрки і незабаром повернувся у село з німецьким офіцером. Той чомусь дуже боявся всіх чоловіків, припускаючи, що серед них можуть бути радянські партизани. Вуйко, прекрасно знаючи німецьку мову, навіть з діалектами, всіляко заспокоював його.

Незважаючи на війну, село жило у звиклому ритмі. Марійка Собанська кожного дня відкривала свою кооперативу і торгувала. Щоправда була розгубленою, не знала які гроші ходять, і за інерцією брала радянські карбованці, бо німецьких марок ще не бачила. Якось вуйко Йосиф, почастувавшись у хаті з німецьким офіцером, пішов з ним до того магазину, в якому, крім солі, сірників, горілки та лікеру, більше нічого не було. Вуйко замовив пляшку лікеру і щось шепнув офіцерові. Німець, ніяковіючи, вийняв з кишені невеликий рулон срібної стрічки, якою військові облицьовували пагони. Йосиф попросив у Марійки ножиці, відрізав декілька смужок по 5 см. і дав їй, пояснивши, що ті смужки військові використовують замість грошей, а коли все стабілізується, їх можна буде обміняти на німецькі марки. Безсумнівно, продавчиня у це не повірила, але що мала робити?.. 

24. Кооператива Марії Собанської у наші дні. Знимка Ю. Ситника, 2017

Вуйко Іван зібрав правління колгоспу та розпаював усі поля, засаджені картоплею, яриною й іншими сільськогосподарськими культурами, згідно з відпрацьованими трудоднями. 

Тим часом німецька адміністрація почала наводити свої порядки. Вже наприкінці липня розпочалися арешти. Так, на Гончарові схопили одного з провідних членів ОУН, чи то Білецького, чи Старку – вже нині не пригадую…

***

Згодом тато з вуйком Йосифом подалися до Львова. Вуйко став завідувачем господарства всіх німецьких казарм міста, а тато почав працювати на залізниці. Тож одного літнього дня вони заїхали на подвір’я нашої хати у Ланах вантажною машиною, на яку ми поскладали своє майно. Через декілька годин прибули до Львова (вул. Городоцька, 35), у так звані колійові будинки навпроти товарного двірця. Вулиця Городоцька тоді починалася від теперішньої вулиці Степана Бандери. Наша квартира була розташована на другому поверсі у брамі № 9, чотириповерхового П-подібного будинку, № 200 з чимось. Помешкання складалося з кухні та двох чи трьох кімнат, під однією з яких була прохідна брама, що вела до кінотеатру «Roxy», де тепер Палац культури залізничників.

25. Кінотеатр «Roxy» розміщався у будинку, спорудженому в 1938 р., за проектом архітектора Ромуальда Мюллера, для Професійної спілки залізничників. Сьогодні – Палац культури залізничників.

***

Приблизно у середині липня до с. Лани приїхав на ровері якийсь молодий симпатичний чоловік у чорнім береті, та звернувся до активіста «Просвіти» Миколи Паливоди22, з пропозицією від районного проводу ОУН: організувати в селі юнацьку «сітку», залучивши до неї юнаків і юнок віком від дванадцяти років. Бойків Микола (так у селі називали Паливоду) запитав у того посланця: чи можна в організацію приймати колишніх піонерів? Причому скоса позирав на мене. Я на то одразу відповів, що в нашій школі піонерської організації не було. Незабаром перші збори «трійки», до якої я увійшов разом із Влодком Біленьким23 і Йосифом Нюньком, відбулися на присілку Гончарі, у хаті Біленьких. Та згодом наша «трійка» розлетілася – ми з Влодком переїхали до Львова, а Йосиф залишився у селі. 

26. Представники Львівської мерії вітають 1 серпня 1941 р. генерал-губернатора Ганса Франка.

***

20 Картину більшовицьких звірств описує також близький друг автора – Степан Левандович: «Коли прийшли німці, відкрилася страшна картина: НКВД при відступі мордували по тюрмах в’язнів. У Щирці було замордовано 27 осіб, в тому числі з нашого села (Хоросно) троє…» [Спогади, часопис «Воля і Батьківщина», числа 3–4, 2008 рік].

А ось спогади доктора медицини Івана Кіндрата про відвідини тюрми на Лонцького 29 червня 1941 р. :

«Перед входом у двір побачили 8 мертвих чоловіків і жінок, біля стіни – ще дві жінки, ще живі, але закривавлені й у несвідомому стані. Надалі з’ясувалося, що це були не в’язні, а наймані робітники, яких знищили останніми, як свідків кривавого злочину. Обидві жінки незабаром померли. Убиті вони всі 10 були уколами багнетів, дехто мав по безлічі ран у грудях і животі… З двору двері вели до великого приміщення, з горою трупів аж під стелю. Нижні були ще теплі. Вік жертв – від 15 до 60 років, але переважна більшість 20–35 років. Лежали в різних позах, з відкритими очима і з масками жаху на обличчях. Між ними чимало жінок.

До однієї з наступних камер важко було підступитися. По той бік дверей – кілька тіл, притулених обличчям до щілини дверей. Догоряли залишки отруйного газу – запах тухлих яєць.

У наступній камері – дві дуже молоді і навіть після смерті красиві жінки, задушені, з шнурами на шиї. Поруч двоє немовлят з розбитими черепами. На наличнику дверей – свіжі плями розбризканого мозку» [зі сайту: http://photo-lviv.in.ua/spohady-ivana-kindrata-abo-vylazka-v-tyurmu-na-lontskoho/].

Ще одне свідчення: 

«Нас, троє друзів, однокласників зі школи № 34 (колишня ім. М. Шашкевича), пішли по тюрмах шукати нашого директора, сл. п. Василя Беня, якого заарештував НКВС на третій день початку війни, а також брата нашого товариша – А. Мороза, студента політехнічного інституту, який був заарештований в 1940 р.

Ми ходили по тюремних камерах. В деякі камери годі було зайти через трупний сморід гниючих тіл, які лежали один на одному. В інших камерах підлога по кістки була залита напівзастиглою кров’ю, – це була темно-коричнева маса, яка вже перетворилася на дриглі. Багато камер були замуровані, а деякі з них були порожні або напіврозбиті.

Для нашого людського розуму були незрозумілими дії більшовицької зграї. Кожна окупаційна влада розстрілює своїх ворогів, розстрілює або вішає, але катування – це є щось особливе» [з книги: Куцик Євген. Від Мальти до Магадану].

З архіву, 5 липня 1941 р. Із доповідної записки начальника УНКВС УРСР народному комісару НКВС УРСР про евакуацію в’язниць західних областей України:

«Народному комиссару внутренних дел УССР

старшему майору государственной безопасности тов. Сергиенко

ДОКЛАДНАЯ ЗАПИСКА

«Об эвакуации тюрем западных областей СССР»

Сов. секретно

Львовская область

Подготовительная работа к эвакуации и сама эвакуация тюрем началась с 22 июня с.г. В 4-х тюрьмах содержалось 5424 заключенных. В первый же день вторжения немцев в СССР в тюрьмах были исполнены приговора по отношению к 108 заключенным, осужденным к высшей мере наказания.

Согласно поступивших указаний от УНКГБ о том, чтобы по списку, утвержденному прокурором, всех следственных и осужденных за контрреволюционные преступления, по ст. 170 УК, по закону от 7 августа и лиц, совершивших большие растраты, расстрелять, а следственных и осужденных, не проходящих по этим ст. УК, – освобождать, тюрьмами Львовской области было расстреляно – 2464 заключенных, освобождено – 808 заключенных, вывезено перебежчиков – 201 заключенный и оставлено в тюрьмах – 1546 заключенных, причем в тюрьме № 1 оставлено – 1366 человек, в тюрьме № 2 – 66 человек заключенных и в тюрьме № 4 – 114 человек заключенных. Главным образом обвиняемые за бытовые преступления.

Следует отметить, что 23 июня по указанию штаба гор. Львова весь личный состав совместно с конвойной ротой, несший наружную охрану тюрьмы, покинули город и позже возвратились. За время отсутствия охраны сбежало из тюрьмы № 1 около 300 заключенных, в основном уголовный элемент.

Все расстрелянные заключенные погребены в ямах, вырытых в подвалах тюрем, в гор. Золочеве – в саду.

Все документы и архивы в тюрьмах сожжены, за исключением журналов по учету заключенных, картотек и учета ценностей. Все эти документы прибыли в гор. Киев».

Начальник тюремного упр[авления] НКВД капитан госбезопасности

Филиппов».

І ще одна цитата:

«В загородженні тюрми знайдено 25 помордованих і змасакрованих у жахливий спосіб людей. Деякі з них мали в устах шмати і пісок, інші – попідрізувані нігті на пальцях рук, пошматовані й повирізувані пояси з лиць, повиколювані очі, повідрізувані носи, повибивані зуби і т. д. У жінок були повідрізувані груди, порозпорювані животи, повиривані жмути волосся, збезчещення… Були теж помордовані діти, понад 50 осіб…» [зі сайту: http://www.reabit.org.ua/files/store/Lviv.1.pdf].

21 «Майже в кожному селі, за Польщі, була корчма, якщо велике село – то і дві. Корчмарями були жиди. І знали селяни, що кожний корчмар був донощиком польської поліції. За часів більшовицької ж окупації корчми були позамикані, але корчмарі були добре усвідомлені, хто чим «дихає», і тими інформаторами користувалося НКВС». [з книги: Євген Куцик «Від Мальти до Магадану»].

22 Микола Паливода. «Після війни став головою колгоспу в Ланах» [Авт.].

23 Влодко Біленький. «Був засуджений, отримав 10 років, після повернення з ув’язнення працював зубним лікарем на Ланах, помер досить швидко» [Авт.].

Залишити відповідь