Спогади Романа Яремкевича (ч. 5)

Дід Роман і бабця Євдокія мали багато дітей. Трьох вуйків – Івана, Йосифа17 та Михайла – я пам’ятаю, а ще двоє чи троє дітей померло до мого народження. Доньками моєї бабці та дідуся були: Настя (моя мама), Катерина18 і Марія. Тітки Марії я ніколи не бачив і не знав, а тітка Катерина ще до Першої світової війни виїхала в Америку шукати кращої долі. 

Вуйка Йосифа, про якого далі йтиметься, віддали до пана «у науку», точніше кажучи – випхали з хати, щоби менше було голодних ротів. До обов’язків Йосифа належало: принести дрова, підмести, помити посуд, а також подати панові сніданок у спальню. Снідати пан любив печеним на спирті курятком, попиваючи каву з вершками. Якось конюхи підмовили вуйка, аби він курятко підсмажив на вогні, а спирт віддав їм. Вуйко Йосиф так і зробив. Пан обнюхав курятко і здогадався за запахом і виглядом: тут щось не так. Зіскочив з ліжка, зірвав з килима над ліжком нагайку і давай шмагати наймита. Той, утікаючи, вискочив на панське ліжко, схопив зі стіни мисливську рушницю, яка висіла біля нагайки, та й вистрілив! Пан перелякався й остовпів, а вуйко, скориставшись моментом, дременув на вулицю і зник зі села…

Про моїх вуйків за материнською лінією, можна написати декілька томів пригодницького роману. Коли вуйко Іван та Михайло, уже після Першої світової війни повернулися в село, за Йосифа так і не було ні слуху, ні духу. Його вважали таким, що пропав безвісти… 

Через багато років, власне, десь через тиждень після приходу «визволителів», у село вступив якийсь мандрівний чоловік, одягнений у штани, сорочку й камізельку. Цим чоловіком виявився зниклий Йосиф Монастирський. На запитання, чому він без маринарки [піджака. – Упоряд.], відповідав, що під час переходу кордону його пограбували мадяри. Брати Іван та Михайло приодягли Йосифа, тим паче, що залишилося вбрання після ліквідації їхнього магазину.

20. Церква у селі Лани. За словами місцевих мешканців: побудована 1818 р. Знимка Ю. Ситника, 2017

За роки, котрі минули з дня втечі, вуйко Йосиф побував у багатьох європейських країнах, працював у шахтах і навіть потрапив під завал, після чого йому повставляли штучні ребра. На селі якраз відбувалися бурхливі мітинги і збори. Йосиф Монастирський активно брав участь у тодішніх політичних дискусіях, але було помітно, що його погляди відрізнялися від політичних переконань «братів» зі Сходу. Невдовзі за ним приїхало НКВС [російською: Народный комиссариат внутренних дел (НКВД). – Упоряд.] з району, але хтось вуйка встиг про це попередити. Аби не мати проблем із новою владою, напередодні зими він виїхав до Львова і записався добровольцем на шахти Донбасу. Там здобув хорошу репутацію, став так званим «стаханівцем» [передовиком праці; за іменем радянського шахтаря, з ініціативи якого з’явилася традиція перевиконувати норму. – Упоряд.], а його портрет навіть висів на Дошці пошани. Він заробляв немалі гроші, але мав велику пристрасть до оковитої, тому все зароблене пропивав. Якось на урочистих зборах, присвячених роковинам «Жовтневої революції», вуйка Йосифа попросили виступити з промовою і розказати в ній, як він досягнув такого успіху. Вуйко щиро порадив радянським шахтарям брати приклад з працьовитих німців та чехословаків. Після цього виступу передовика й ударника праці Монастирського заарештували і присудили йому 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах за антирадянську агітацію. Покарання вуйко Йосиф відбував у трудовій колонії Житомира. 

***

Гітлерівська Німеччина 22 червня 1941 р. учинила наступ на СРСР і в перші ж дні нанесла удар по стратегічних військових об’єктах., у тому числі й по заводу, де «спокутував гріхи» перед радянською владою Йосиф Монастирський. Усе горіло. Люди в паніці почали виносити з приміщень, котрі палали, те, що можна було врятувати. Вуйко Йосиф теж взяв якусь коробку і через дірку в паркані поніс за територію заводу в поле. Назад уже не повернувся, а взяв напрям на захід. 

21. Німецькі частини на марші. Львів, 1941 р. Світлина зі сайту: http://photo-lviv.in.ua/lviv-1941-roku-u-objektyvi-nimetskyh-soldativ-z-edelvejsu/

***

Мій тато пішов у районний військомат, аби стати до лав Червоної Армії. Однак, працівники військового комісаріату на той час готувалися до евакуації та вже спакували документи до вантажівки. Батько тоді попросив довідку про те, що його звільняють від мобілізації. Військовий комісар на клаптику паперу щось швиденько написав, витягнув з халяви печатку і завірив документ. Дорогою тато почув перестрілку. Стріляли по військовій частині, яка розміщалася у «Білому дворі». Там ще перебували радянські військові, котрі батька затримали, але згодом відпустили – видана комісаром довідка врятувала. Лише насварили, що під час стрілянини спокійно йшов гостинцем 

***

Літо видалося спекотне. Якось мама відправила мене на город – нажати корові трави. Взявши плахту й серпа я пішов у кукурудзу і раптом почув, як мене хтось пошепки кличе. То був вуйко Йосиф, який утік з розбомбленого заводу. Він розпитав про ситуацію на селі, попросив принести щось поїсти та нікому не розповідати про те, що його бачив. Наступного дня тишу порушила стрілянина. По сусідству, на городі у Захарка Залінського, розірвалося гарматне стрільно [снаряд. – Упоряд.], а десь поблизу загарчав кулемет і почулися поодинокі постріли з гвинтівок. Ми побігли ховатися в муровану пивницю до вуйка Івана, а коли стрілянина вщухла, вийшли на світ Божий і побачили, що вуйкове подвір’я заполонили радянські солдати. Вони поспішно відступали, але були дуже спраглі й обступили кільцем студню [криницю – Упоряд.]. Помпа працювала безперебійно, наповнюючи відра водою. У тій хвилі під’їхав командир та почав проганяти вояків, побоюючись, що вода може бути отруєна. Тоді про всяк випадок солдати застерегли нас: хоч вони зараз відступають, проте невдовзі повернуться. 

***

Підвечір того ж дня нашим селом пролягла перша стежка німців, котрі насамперед на «Вигоді» поставили гармату. Майже на кожній хаті висів синьо-жовтий стяг. Люди вирішили, що нарешті Україна буде самостійною і вітали один одного19. 

22. Газета з текстом Акту проголошення української держави.

Зранку наступного дня все село висипало на гостинець зустрічати нових визволителів. Німецькі солдати різко відрізнялись від червоноармійців. Усі в одностроях, зі закоченими рукавами, в кованих черевиках, з наплічниками. Та ще й на роверах. До місцевого населення вони ставилися привітно.

Тим часом дітвора знайшла цікавіше заняття. Піднявшись на горбочок, ми шукали у притоптаній пшениці ще свіжі сліди червоноармійців. Відтак йшли ними і знаходили залишені брезентові накидки, сумки з протигазами, патрони, саперні лопати й інше спорядження, яке заважало воякам швидко рухатися… 

Німецькі «Едельвейси» на проспекті Свободи. Львів. Знимка зі сайта https://photo-lviv.in.ua/lviv-1941-roku-u-objektyvi-nimetskyh-soldativ-z-edelvejsu/

***

17 Йосиф Монастирський. «Жив у Підсерниках, згодом повернувся у Лани, наймитував, зарплату брав цукровим буряком, після війни практично ніде не працював, але гнав самогонку на все село». [Авт.].

Йосиф Монастирський насправді був дуже цікавим чоловіком. Недарма Автор стверджував, що про пригоди його вуйків, особливо Йосифа, можна написати цілі томи. В процесі роботи над книжкою нам так і не вдалося віднайти знимку цього колоритного персонажа, але вже після виходу книги така згайшлася! Тож на першій знимці, по центру, сидить у краватці Йосиф Монастирський.

18 Катерина Монастирська. «Моя тітка. Ще приходили посилки як я був малим. Її чоловік із Січових Стрільців; мама їй передавала в Америку вишиванки; якось приїжджала сюди» [Авт.].

19 У зайнятому німцями Львові, 30 червня 1941 р., на зборах ОУН (б), проголошено створення Української держави і сформовано уряд – Українське державне правління, який очолив Ярослав Стецько. Однак проіснувало це державне утворення недовго. Стецька та Бандеру схопили й відправили у концтабори. Німеччині самостійна Україна була непотрібною. У зв’язку з цим у вересні 1941 р., на Першій конференції ОУН(б) було прийняте рішення вважати Німеччину ворогом як і СРСР.

Щодо самого Акту проголошення української держави:

«АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує створення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.
Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її творця, Євгена Коновальця, вела в останні десятиліття кривавого московсько-большевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває ввесь Український Народ не складати зброї так довго, поки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада.
Суверенна Українська Влада запевнить Українському Народові лад і порядок, всесторонній розвиток всіх його сил та заспокоєння всіх його потреб. Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери взиває підпорядкуватися створеному у Львові Краєвому Правлінню, якого головою являється Ярослав Стецько.
Слава Героїчній Німецькій Армії і її Фюрерові Адольфові Гітлерові!
Україна для українців. Геть з Москвою! Геть з чужою владою на Українській Землі! Будуймо свою Самостійну Українську Державу!

Рівночасно з проголошенням акту 30.6.41 р. ця група опублікувала та пустила в масовий кольпортаж копію іншого, дуже важливого документу під назвою „Акт консолідації українських політичних сил”. На жаль, я не маю під рукою цього документу. Зміст його зводиться до того, що всі українські політичні угруповання консолідуються, щоб таким чином створити один всенаціональний політичний провід Соборної України. Під документом було видруковано багато підписів визначних українських громадян, головним чином з Галичини. Чи цей документ та його підписи були дійсні, чи фальшиві — я не знаю, але сам документ був достосований до загальних подій з великою майстерністю.”

В швидкому часі, буквально за лічені дні, німці розганяють “Суверенну Українську Владу”, та ув’язнюють багатьох її патріотів та прихильників, на чолі з Ярославом Стецьком та Степаном Бандерою. Слід зазначити, що Бульба-Боровець критикує не так сам АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ, а спосіб в який це було зроблено і спробу бандерівців стати “рівнішими серед рівних”. Чи був АКТ на часі, чи варто було вичекати – питання дискусійне».

(http://yurko.info/анти-бандера/)

Залишити відповідь