Спогади Романа Яремкевича (ч. 4)

Не маючи постійного місця праці, перебиваючись випадковими заробітками, багато людей шукали вихід зі скрутного становища. У 1938 р. два мамині рідні брати – Іван15 та Михайло – вирішили відкрити магазин одягу в Бібрці. До спілки закликали й мого батька, але він був дипломованим слюсарем, тому переконував їх започаткувати склеп зі залізяками. Не дійшовши згоди, вуйки таки відкрили магазин одягу, а батько продав півморга [морг – 0,57 га. -Упоряд.] городу сусідові й відкрив собі крамницю з різноманітними запчастинами до велосипедів і швейних машин. Татова комерційна діяльність закінчилася банкрутством. Уже через півроку він залишився і без землі, й без магазину. А бізнес моїх вуйків перебував на плаву до приходу «визволителів». Перед розпадом Польщі вони його припинили, розділивши порівну товар і гроші.

У 1939 р. ще до приходу більшовиків, аби якось вилізти з боргів, батьки здали в оренду половину нашої хати майстрові столярної справи – пану Гараджинові. Пам’ятаю, що йому замовили навіть іконостас до церкви зробити, а мені пан столяр змайстрував лещата. Я завжди з цікавістю спостерігав за його вмілими руками, проте недовго – пан Гараджин згорнув діяльність, а в середині 1940 р. у тій частині нашої хати, яку він орендував, нова влада організувала дитячий садок. Моя мати стала його завідувачкою і водночас кухаркою, а виховательками були двоє молодих дівчат. Їм виповнилось 18 років, і вони ще й допомагали по кухні порядкувати. Батько ж подався до Бібрки працювати в Укоопспілку, а також стажувався на шофера. 

Нашого недалекого сусіда, поляка Дуду, вислали у Сибір, а в його хаті облаштували приміщення сільради. 

З приходом радянської влади нас, школярів, повернули рік назад, тобто, замість третьої кляси я знову пішов до другої. Закінчив її у 1940 р. уже з новими вчителями. 

17. Радянський та німецький офіцери, а також польський залізничник. Львів. Приблизно 1940 р. 

Зима з 1940 на 1941 р. видалася дуже сніжною. Однієї ночі нас засипало так, що тато мусив вилазити через вікно і відгортати сніг, аби відкрити двері. Пам’ятаю, як голова сільради на прізвище Фольмер, щоби дістатись до місця праці, буквально котився дорогою, бо йти було неможливо. Сніг лежав поверх парканів. Декілька днів мешканці села розчищали шлях до школи та кооперативу, аби вузькою дорогою змогли проїхати сани, запряжені парою коней. Тішилися кучугурами лишень діти. Ми спускалися з гірок на санчатах та грали у сніжки. 

Неподалік від нашої хати мешкала багатодітна родина Задерецьких, котрих називали «козаками». Наймолодшою серед них була Любка – з нею я ходив до школи в одну клясу. Вона, як і її мама Настя, влітку і взимку вешталася босою й навіть у ті сніги вибігала на санчата босоніж. Багато дітей у «козаків» повмирало. Так, старший від мене на кілька років Степан, який був дуже талановитим, і його брат Микола померли від запалення мозку. Ще троє братів Любки належали до товариства «Каменяр», одна сестра жила з ними в селі, інша – у Львові… Решти дітей Йосифа Задерецького не пам’ятаю. Сьогодні з тієї великої родини не залишилося нікого. 

18. Зима у Львові. Стара знимка

За польського панування українські селяни бідували, особливо малоземельні. На роботу українців не брали. За день важкої праці на полі у пана Чайковського, можна було заробити лишень злотий16. Великі сім’ї мали дві-три пари взуття на всіх. До церкви йшли босими, а взуття несли на плечах. Перед церквою мили ноги, взувалися і заходили. Таке життя сприяло поширенню радикальних настроїв. Грамотніші селяни горнулися до читальні «Просвіти», менш свідомі піддавалися на провокації КПЗУ. Весною 1941 р. у нас організували колгосп. Його головою обрали мого вуйка – Івана Монастирського. 

Взагалі на той час у суспільстві відчувалася напруга. В якомусь селі вбили двох високопоставлених діячів НКВС, у Старому селі застрілили двох міліціянтів, серед котрих один – із родини Задерецьких. Людей мобілізовували в армію, а комсомольців залучали для спорудження бетонних укріплень уздовж західного кордону. 

19. Іван Монастирський під час Першої світової війни.

***

15 Іван Монастирський. «Був заступником війта перед війною, потім працював земельником у Бібрці , чиновником» [авт.].

16 «Цікаво також з’ясувати, яка була цінність тих грошей у той час. Наприклад, заробіток просто робітника у Львові становив близько 100 злотих у місяць. Учитель отримував від 100 до 300 злотих, а професор Львівського університету – 700-900 злотих. Найвищу ж офіційну зарплату в державі мав президент. Вона становила 15 тис. злотих на місяць. На що вистачало таких зарплат? Буханка хліба коштувала тоді 29 грошів, 1 кг м’яса – близько 1 злотого, 10 кг вугілля – 63 гроші, а проїзд у трамваї – 20 грошів» [зі сайту: http://photo-lviv.in.ua/hroshi-lvova-mizhvojennoho-periodu/].

За день важкої праці в полі українець заробляв у польського пана – один злотий. Якщо не працювати в неділю, то, враховуючи свята чи якісь оказії, виходить у середньому 25 злотих на місяць. Отже, важко працюючи, селянин міг за місяць заробити на 25 кілограм м‘яса. Сьогодні, при мінімальній зарплаті 4173 грн, та ціні свинини 170 грн/кг, українець може купити таку ж кількість м‘яса як бідний селянин у Польщі. Зате професор університету міг придбати в середньому 800 кг, для чого нинішньому професору потрібно ортимувати зарплату щонайменше 136000 грн щомісячно. І на найвищу в тодішній Польщі зарплату, президентську, можна було купити 15000 кг. І скажу вам, дорогі мої, тодішній польський президент є правдивим дзядом у порівнянні з нашим головою «Нафтогазу» Коболєвом, який минулоріч отримав 286,5 млн грн за тєжку свою працю. Не важко підрахувати, що цей, прости Господи, менеджер щоденно заробляв на державному (себто народному) підприємстві 9550000 грн в місяць, що йому би вистачило на 56176,5 кіля свинини. Тож якщо Президент Польщі, яка в той час окупувала частину України, заробляв у 600 разів більше найбіднішого сільськогосподарського працівника, то нинішній державний чиновник заробляє в 2288,5 разів більше від найнижче оплачуваного українця. Кажете у нас Незалежність?

Ще один знаковий, як на мене, момент у спогадах: Грамотніші селяни горнулися до читальні «Просвіти», менш свідомі піддавалися на провокації КПЗУ. На жаль нині немає в Україні тієї правдивої Просвіти, тож домінує електорат, а не свідомі громадяни…

На першій знимці: вул. Богдана Хмельницького в районі нинішнього ринку «Підзамче».

Залишити відповідь