Спогади Романа Яремкевича (ч. 3)

Наше село жило рутиною повсякденності, а часописи повідомляли тривожні новини про взаємини Польщі з Німеччиною. У повітрі запахло порохом, і знов почалася мобілізація резервістів. У військо забрали багато моїх родичів. Батько також чекав на мобілізацію, але не дочекався. Події розвивалися дуже швидко. «Нєподлєгла» Польща розвалювалась на очах11. Не допомогли навіть молебні у костьолах, в яких поляки просили Бога послати дощу, що мав би зупинити переможну ходу німецьких жовнірів [солдат – Упоряд.]. Але поляки таки мали за собою великі гріхи, тому Бог їх не послухав і погода трималася чудова…

Відступаючи, польське військо опинилося у с. Лани. До нас на постій прибуло чотири вози, на кожному з яких – по два вояки. Дякувати Богу, вони виявилися білорусами і дуже милими та порядними людьми. У дяковому саду, в школі та інших господарствах розмістилися поляки. Наші постояльці не курили, але отримували цигарки в склєпі [магазині – польське, Упоряд.] за спеціальними талонами, з чого користав мій тато. Склєп стояв у центрі села, його збудували польські колоністи. Українці ж ходили до кооперативи, розташованої у читальні «Просвіти» – при дорозі з Ланів на Серники. 

13. Мешканці с. Лани у передвоєннім часі; у другому ряді крайні праворуч – вуйко автора Михайло Монастирський, і мати – Анастасія Монастирська

Одного разу батько відправив мене за цигарками. Не доходячи до обійстя дяка, перед перехрестям, де стояв пам’ятний хрест з нагоди скасування кріпацтва, я почув крики «алярм», гул літака й пронизливий звук, якого раніше ніколи не чув. З переляку заліз у водостічну трубу, прокладену поперек дороги для відводу дощової води. Частина труби була замулена землею, і я не міг порухатись. Мене опанував страх. Спробував лізти – не вдається! Тоді почав руками згортати землю під себе, щоби посунутися вперед. Нагорнув стільки землі, що стало нічим дихати. Натомість намул збільшувався, а отвір зменшувався. Звиваючись вужем, намагався усім тілом випихати землю позаду себе і, докладаючи титанічних зусиль, таки вибрався з пастки, в яку сам і заліз. Згодом люди розповіли, що то німець скинув з літака порожню залізну бочку, падіння якої нагнало стільки страху на військових та мирних мешканців. 

14. Хрест з нагоди скасування кріпацтва, поблизу якого і сьогодні проходить водостічна труба. Знимка Ю. Ситника, 2017 

Після випадку з німецьким літаком, наші постояльці попросили тата, щоби він разом зі сусідами роззброїв їх, вдавши напад, аби вони спокійно поїхали додому. Проте ніхто не погоджувався на це, бо у селі перебувало чимало військових. Та й поліція розташовувалась у Бібрці, всього за 4 км від нашої хати…

Сьогодні вже не пам’ятаю, скільки часу в нас стояло «войско польске», мабуть, три-чотири дні після тієї повітряної тривоги. Якось прийшов до мене шкільний товариш – Йосиф Нюнько12. Звісно, що в ті часи ми бавилися у військо. Тож вирішили до своєї гри залучити наших добродушних білорусів. Заховавшись за кущами ружі й жасмину, ми спостерігали за вояками, а коли ті почали щось порядкувати на возах, вискочили з дрючками в руках, якими імітували карабіни, і закричали: «Ренце до ґури!» [Руки вгору! – польське, упоряд.]. Вояки підняли руки й почали вигукувати: «Здавами сє!» Ми з Йосифом перелякалися нашого вчинку і дременули аж на городи, а коли повернулися, військових не застали. Мама сказала, що виїхали вже давно. Після того, як польське військо залишило село, мій тато очолив українську поліцію, яка розмістилась у читальні «Просвіти». На цій будівлі повісили синьо-жовтий прапор.

Тим часом помер дідич, пан Чайковський13, котрий мешкав у «Білому дворі». Дідич володів довколишніми полями, лісами, гуральнею та великим стадом худоби. Похоронила його українська громада с. Лани, у сімейній каплиці, на цвинтарі в Бібрці. Пан Чайковський, хоч і був «зацєнти мазур», але мав від Бога щастя, бо встиг померти до приходу більшовиків.

15. Сімейна капличка Чайковських на цвинтарі в Бібрці. Знимка Ю. Ситника, 2017

Для зустрічі останніх на в’їзді у село встановили вітальну арку, яку прикрасили гілками смереки і вчепили на неї плакат з привітанням. Люди виходили на вулиці з квітами й очікували довгожданих «визволителів». Незабаром ті з’явилися: командири у круглих кашкетах і з шаблями на боці – на конях; військо у гостроверхих шапках з п’ятикутними зірками – на возах. Не пам’ятаю вже, чи то цього ж дня, чи наступного народ зібрали у «Білому дворі» на мітинг, де виступали військові. Хтось із «визволителів» заговорив про грабунок народу польськими поміщиками і кинув клич: «Ето всьо ваше!», вказавши на господарку покійного пана. Люди, мов збожеволіли і накинулися на чуже добро: хто тягнув баняк, хто курку, хто індика, хто теля, а хто корову… За один день поміщицьке гніздо перестало існувати. 

У «Білому дворі» зупинилась на постій якась кавалерійська частина. З гуральні все обладнання викинули, і приміщення перетворили на стайню для коней. Політрук [політичний керівник – російське. – Упоряд.] цієї військової частини одразу розпочав агітаційний процес на користь радянської влади. Передовсім поряд зі синьо-жовтим прапором повішали червоний. Було ліквідовано місцеву поліцію й обрано голову сільради з тутешніх бідняків. Мого вуйка – Михайла Монастирського14 – призначили головою кооперативу, а батька – активістом з вивчення сталінської Конституції СРСР.

16. Радянський військовий парад у жовтні 1939 р. у м. Львові

***

11 Польська кампанія вермахту (1939), також відома як «Вторгнення в Польщу» і Операція «Вайс» (у польській історіографії прийнято назву «Вереснева кампанія») – військова операція збройних сил Німеччини та Словаччини, унаслідок якої територія Польщі була повністю окупована, а її частини анексовані сусідніми державами.

У відповідь на початок операції Британія ( 3 вересня) і Франція оголосили війну Німеччині, що ознаменувало початок Другої світової війни. Датою початку війни прийнято вважати 1 вересня 1939 року – день вторгнення в Польщу.

Під час нетривалої кампанії німецькі війська завдали поразки збройним силам Польщі. 17 вересня на територію Польщі увійшли радянські війська з метою приєднання до СРСР східних областей Польщі. Територія Польщі була поділена між Німеччиною і Радянським Союзом (відповідно до секретних протоколів радянсько-німецьких договорів про ненапад, про дружбу та кордон), а також Литвою і Словаччиною.

[З Інтернет – джерел].

12 Йосиф Нюнько. «Залишився у Ланах, працював у колгоспі, помер нещодавно» [Авт.].

13 Пан Чайковський. Місцевий поміщик, чий маєток «Білий двір» розташовувався на початку села, одразу за Бібркою, ліворуч від траси. Місцеві мешканці кажуть, що він не дав прокласти колію через свої землі, тому залізниця тепер пролягає через Великі Глібовичі. Похований у родинній каплиці на цвинтарі в Бібрці. 

Про нині знищений маєток Чайковських, згадує у своїх спогадах Уляна Кравченко:

«… І так бажається мені задержати сонце, щоби при його світлі побачити і саму Бібрку; так воно, заки ми з’їхали в долину, зайшло нам в селі Хлібовичах іще перед Білим Двором» [Зі сайту: https://zbruc.eu/node/54724].

14 Михайло Монастирський. «Рідний брат моєї мами, з цікавою біографією, великий патріот України, рахувався за поляків націоналістом, завідував Маслосоюзом. Якось поляки його страшно потовкли – в стодолі, де робили дахівку, кинули на землю й молотили ціпами, як снопа; один місцевий жид сховав його, поклавши в інфекційну лікарню. Коли прийшла радянська влада, донесли поляки, що він бандерівець, і в 1940 р. Михайла посадили. Сидів 2-3 роки у Бригідках, був на примусових роботах у Києві, після війни працював у сфері сільського господарства, помер у селі» [Авт.]

У процесі роботи над книжкою, я розпитував у Автора про згаданих у спогадах людей, зокрема, що з ними було далі, після того періоду, який охоплюює книга. Таким чином і з‘явилися «Пояснення до книги», де, разом із посиланням на якісь історичні події чи їх поясненням, записана уточнена в Автора під час наших розмов інформація про його родичів, односельчан, друзів та знайомих.

Залишити відповідь