Спогади Романа Яремкевича (ч. 25)

На наступному допиті мене розпитували про два вбивства, які я нібито скоїв у Бібрці. Я заперечував, і мені влаштували очну ставку з Богданом Дячиком – «Сірим». Після тривалої процедури зі стандартними запитаннями слідчий запитав Дячика про вбивство. Богдан відповів, що знає про вбивство двох працівників НКВС, до котрих я, за чутками, був причетний. Натомість я звернувся «Сірого», звідки він про це знає і чи я коли-небудь розказував йому про щось подібне. Дячик заперечив і зізнався, що чув про вбивство від Короля. Тоді я апелював до Рапоти: Давайте сюди Короля! Богдана вивели, а мене продовжували допитувати. Викликали тричі на добу. Важко повірити, наскільки страшні тортури безсонням, але так воно є. Знаю з власного досвіду…

Одного разу слідчий Рапота сказав мені вийти з-за столу і стати під стіну біля дверей. Обзивав бандитом, принижував, а на додачу плюнув мені в обличчя. Потім наказав розсунути ноги і замахувався, імітуючи удари по всьому тілу. Коли я здригався, або ж намагався захиститися, він репетував, щоб я став непорушно. Це відбувалось близько третьої дня, і я просив Бога, щоби дав мені сили вистояти до 17 год., бо саме тоді слідство закінчувалося. Оскільки це була субота, то надіявся в неділю відпочити і набратися нових сил. Про себе повторював дев’яту заповідь Декалога українського націоналіста71: «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни». 

107. Декалог українського націоналіста. Зі сайту: https://mobile.twitter.com/zelen112

Унаслідок безсоння і нервового напруження відчував, як у чубку моєї голови щось нібито почало рухатися. Я подумав, що можу зійти з глузду. Жити дурнем не хотів, отож єдиним виходом було покінчити життя самогубством. Але як? Викинутися з вікна, яке було за спиною в Рапоти, не вийде, тікати по коридору – також безрезультатно, бо він зробить два кроки і спіймає мене. Тоді виникла інша божевільна ідея – розколоти собі череп до ребра чавунної батареї. Я зірвався з місця, відштовхнув слідчого і головою націлився на батарею… 

Отямившись, побачив Рапоту, який поливав мене водою і витирав хустинкою. Помітивши, що я відкрив очі, він запитав мене: Білика знаєш? Остапа знаєш? Я зрозумів, що допит продовжується, широко розплющивши очі й втупив погляд у стелю. Рапота зазирав мені в очі, а переконавшись, що не реагую на його запитання, почав показувати пальці на руці та запитувати, скільки їх бачу. Я продовжував лежати непорушно. Слідчий покликав колегу зі сусіднього кабінету й каже: Я ничего ему не делал, а он разогнался и ударился головой о батарею. Что мне делать?». 

Той порадив зателефонувати Гузєєву. Рапота підняв мене з підлоги і посадив на стілець. Через декілька хвилин у кабінет вбіг капітан Гузєєв. Слідчий встав з крісла, а я сидів нерухомо. 

– Встать! – заричав Гузєєв до мене. Я не вставав. І знову: – Встать! Після третього наказу я повільно піднявся з крісла. Гузєєв до Рапоти:

– Продолжайте следствие, это его бандиты учили, как вести себя на допросах!..

Уже було далеко за п’яту, а Рапота наче отримав друге дихання і поставив мене біля дверей, загородивши батарею. Через півгодини у моїй голові знову відбувалося щось не зрозуміле. 

– Пиши…твою мать! – крикнув я до слідчого.

– От так би давно, а то мучиш і себе, і мене, – промовив він. – Ну, йди, сідай і розповідай. 

– Зимою 1945 р. через село Лани проходила сотня «Крука». Я просив, аби мене взяли з собою, але вони відмовились. Та я все одно пішов за сотнею. Врешті, сотенний погодився. Мене приписали у першу чоту, в перший рій і дали мені німецького карабіна. 

– Ти брав участь у військових операціях? 

– Брав і стріляв. Хотів вбити якнайбільше ворогів. 

– Ти вбив тоді когось із червоноармійців?

– Швидше за все! Більшовики встигли їх забрати, лише кров залишилася на снігу. На вечірньому звіті ми дійшли висновку, що вбили двох чи трьох ворогів. Після того я захворів на ангіну і мене відпустили додому лікуватися… 

Коли слідчий закінчив писати, то запитав, чи хочу я прочитати ним записане. Читаючи, помітив, що Рапота в деяких випадках пом’якшив мої зізнання, тому попросив його переписати дослівно. Біля кожного виправлення поставив свій підпис, і мене відпустили в камеру. 

108. Вид на с. Лани від «Вигоди». Знимка Ю. Ситника, 2017 

Наступного дня наказали зібрати постіль на дезінфекцію. Ми все скрутили і виставили в коридор. Нам видали по баночці соснової олії проти блощиць. Це був чи не найкращий активний відпочинок у тюрмі на Короленка. Ми розбирали металеві ліжка і починали полювання. Блощиці, відчувши біду, тікали на підлогу, шукаючи щілини. Коли на них капали олією, вони розбухали і гинули. У такі дні сонливість, мов рукою знімало…

У понеділок, 15 вересня, на черговому допиті слідчий поставив у протоколі лише одне запитання: 

– Ви підтверджуєте свої показання, які дали 13 вересня 1947 р.?

– Ні, не підтверджую, – відповів я. 

– Як!? Чому? 

– Бо ви змусили мене.

– Що? Я тебе бив? – розізлився слідчий.

– Ні, ви мене не били. Ви мене психологічно довели до такого стану, що мені залишалося або зійти з розуму, або покінчити життя самогубством. Я вибрав останнє. Після того, як я прийшов до тями, і Гузєєв наказав продовжувати допит, у моїй голові знову почало щось рухатися, тому я вам і наплів це все, щоби швидше позбутися тих тортур. 

Рапота був роздратований. Він з новою силою накинувся на мене і почалося: – Встать! Коли мої очі починали мутніти, команда: – Сядь! Тільки проясніли – Встать!.. У такому дусі допит тривав майже два тижні. Карпо Олексійович не раз жахався, коли я його просив нагадати мені власне прізвище…

109. Малюнок наглядача ГУЛАГу, Данзига Балдаєва

На одному з допитів слідчий запитав:

– Знаєш когось, хто навчається у Політехнічному інституті та займається антирадянською діяльністю?

– Я взагалі не знаю нікого з Політехніки. Наш «воєнрук», капітан Мельніков, водив нас в інститут на стрільбу, але там були тільки учні моєї школи.

– Побачимо, що ти заспіваєш на очній ставці, – сказав Рапота. 

Я не здогадувався, хто міг свідчити про мій зв’язок зі студентами Політехніки, адже, по суті, жодних зв’язків у мене й не було. Чекати довго не довелося. Задзвонив телефон, слідчий підняв слухавку і буркнув до мене: – Пішли! 

У кабінеті, куди мене завели, за столом вже були слідчі. До них приєднався Рапота. За іншим краєм стола сидів Юрко Шийнарівський, погойдуючись на двох задніх ніжках стільця. І все як завжди, стандартні запитання:

– Чи знаєте ви один одного?

– Так.

– Які між вами взаємовідносини? 

– Приятельські, – відповів Юрко.

– Ворожі, – заперечив я і розповів про нашу бійку в школі.

Потім Юрко розказав, що якогось вечора ми стояли навпроти входу до «Львівської політехніки» і до нас підійшов мій знайомий, з яким ми розмовляли про підпілля. Юрко не знав прізвища цього студента і звернувся до мене з такими словами: – Ярема, скажи хто то був! Хіба тільки ми повинні терпіти, коли інші не знають, як тут добре.

Я відповів, що жодного студента не знаю, а він усе нафантазував. На цьому очна ставка закінчилась…

110. Фрагмент старої поштівки з видом на Львівську політехніку. 

***

71 Автором «Декалога» був Степан Ленкавський (*6 липня 1904, Угорники – †30 жовтня 1977, Мюнхен), тодішній ідеологічний референт Крайової Екзекутиви ОУН. Вперше «Декалог» був поширений як вкладка до часопису «Сурма» (органу Української Військової Організації) влітку 1929 р. Автору тексту було 25 р.

«Я – Дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя:

1 Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї.

2 Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі Твоєї Нації.

3 Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань.

4 Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.

5 Пімсти смерть Великих Лицарів.

6 Про справу не говори, з ким можна, а з ким треба.

7 Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.

8 Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації.

9 Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни.

10 Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства й простору Української Держави».

[Петро Мірчук. Нарис історії ОУН. Перший том: 1920-1939. Зі сайту: https://www.ar25.org/article/desyat-zapovidey-ukrayinskogo-nacionalista-dekalog.html].

Залишити відповідь