Спогади Романа Яремкевича (ч. 24)

Ще хочу сказати кілька слів про співкамерника, Карпа Олексійовича Шкляревського, з яким у мене склалися дружні стосунки. Вже через два тижні після нашої зустрічі Карпо Олексійович розмовляв українською, зацікавився визвольним рухом і дуже любив слухати патріотичні пісні, котрі я йому тихенько наспівував. Сам був родом із Чернігівської області. Під час непу [НЕП – нова економічна політика, що проводилася в Радянських республіках починаючи з 1921 р. і частково передбачала ринкові відносини. – Упоряд.] осів на Київщині, у Микільській Борщагівці, там одружився і заснував невеликий завод з обробки шкур. Після ліквідації непу завод націоналізували, а Карпа Олексійовича засудили на кілька років виправно-трудових таборів. Повернувшись із ув’язнення, Шкляревський влаштувався на колишньому своєму заводі майстром. Під час приходу німців, у 1941 р., знову став власником заводу, тому цього разу його засудили за співпрацю з ворогом.

І це попри те, що такі радянські шишкомоти [чекісти нагороджені відомчою нагородою – ромбом, узагальнено – поважні чиновники – жаргон. – Упоряд.], як Сидір Ковпак, Герой СРСР Юрій Збанацький, міністр внутрішніх справ Строкач та інші, були його друзями, а сини працювали: один водієм першого секретаря КПУ, другий – особистим пілотом останнього. 

Якось у нашу камеру підселили студента, сина міністра лісового господарства. Він розповів, як стояв на перерві з групою студентів біля вікна і спостерігав, що діється надворі. Саме в цей час там проходив чоловік у лахмітті, з торбиною за плечима, то юнак і вигукнув: – Дивіться, привид комунізму бродить по Європі!

Всі зареготали, а наступного дня хтось про цей жарт доніс, і бідолаху звинуватили в антирадянській пропаганді. Проте у хлопця була порушена психіка внаслідок арешту, і незабаром його від нас забрали. 

104. Малюнок наглядача ГУЛАГу, Данцига Балдаєва.

Мушу розповісти ще про одного співкамерника. Пригадую, якось після сніданку з тріском відкрилися двері нашої камери і до неї увійшов чоловік з невеликим клунком. Нічого не промовивши, важко опустився на мою табуретку. Карпо Олексійович зробив новоприбулому зауваження, що прийнято привітатися і відрекомендуватися. Після невеликої паузи хлопець промовив: Я недостойний подати вам руку. 

Ми здивовано подивилися на нього і тут мене викликали на допит. Коли повернувся, то в камері вже стояло третє ліжко. Хлопець нервово ходив з кутка в куток. До вечері ми запропонували йому солодкого сухаря з моєї передачі. Він спочатку відмовлявся, але голод таки переміг. Після вечері мене знову викликали на допит, а коли я повернувся в камеру, на третьому ліжку постіль уже була згорнута. Карпо Олексійович повідомив, що нашого співкамерника забрали серед ночі через спробу повіситися на рушнику. 

Під час того, як мене допитували, хлопець розказав Карпові Олексійовичу історію свого життя. Родом він – із Тернопільщини. Там наприкінці 1943 р. була організована самооборона і вже розпочався набір у вишколи. Станичний ОУН рекомендував його у старшинську школу, яку він закінчив у першій половині 1944 р. Згодом його призначили чотарем у новосформованій сотні під псевдонімом «Віщий». У 1945–1946 рр., під час постою, чота, зокрема взимку, розміщалася у криївках. У «Віщого», неподалік місця дислокації, жила дівчина, до якої він час від часу навідувався. Чекісти вийшли на слід повстанця і за допомогою нареченої почали ним маніпулювати: дівчина під час кожної зустрічі нашіптувала коханому про можливість щасливого життя і повної безпеки. На її вмовляння хлопець і погодився зустрітися з офіцером МДБ. 

Чекіст переконував його у безперспективності боротьби ОУН-УПА й у неминучості ліквідації підпілля. Офіцер запевняв, що йому дуже шкода молодих людей, котрі приречені на смерть, замість того, аби разом з усім радянським народом будувати соціалістичну економіку і щасливе майбутнє. Таких зустрічей відбулося кілька. Після того, як були узгоджені всі деталі, «Віщий» зі зброєю з’явився з «повинною» і здався чекістам. Його тримали під охороною в окремому кабінеті працівники МДБ УРСР, котрі приїхали з Києва напередодні, для того щоби розпочати психологічну обробку «клієнта». Хлопець розгубився, бо думав, що йому одразу запропонують помешкання і всілякі блага. Та не так сталося, як гадалося. Через декілька днів психологічного навантаження і маніпулювання свідомістю полоненого Віщому запропонували співпрацю. Так він мав довести що став на шлях виправлення, тому мусив залучатися до дій з ліквідації підпілля. Оскільки доводи чекістів здавалися логічними (та й виходу не було), він погодився на співпрацю. Була сформована спеціальна група зі зрадників. У Києві, на основі агентурних даних, розроблявся план операції. Коли він був готовий, то зі столиці приїжджали агенти КДБ і знайомили з планом операції членів спецгрупи, які під виглядом бандерівців налагоджувала зв’язки з підпіллям. Службі безпеки ОУН вдалося дізнатися про «Віщого». Повстанці кинули гранату в його будинок, але там нікого вдома не виявилось. Простежити ж за місцем дислокації зрадників було важко, адже вони часто змінювали місцезнаходження…

Ще перебуваючи в лавах УПА, коли часто і подовгу доводилося сидіти в криївці нудьгуючи, Віщий удосконалював написання власного підпису на папері. Це його й згубило.

105. Схема криївки, в якій намагалися захопити (живим не вдалося) шефа СБ Арсенича. Архів СБУ. Зі сайту: http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/02/14/73212/

В одній зі сутичок у руки облавників потрапив повстанець, в якого найшли повідомлення з підписом «Віщого». На допитах повстанець стверджував, що той постійно повідомляв підпілля про операції, які готували органи МВС…

Одного разу після виконання чергового завдання група перевертнів повернулася в район на відпочинок. Саме тоді до «Віщого» навідалися куратори з Києва. Його дружина заходилася приймати дорогих гостей, котрі повідомили про нове завдання та наказали підготувати білизну, рушник і запас харчів на два-три дні. Зранку наступного дня агенти МДБ вже чекали на свого підопічного і наказавши поводитись так, ніби вони між собою не знайомі, попрямували на залізничну станцію. Там один із чекістів кивнув головою на потрібний вагон, який виявився майже порожнім – у ньому їхало лише декілька солдат. «Віщий» зайшов у вільне купе зі заґратованим вікном і поринув у роздуми про майбутню операцію. Час минав, а ніхто з офіцерів так і не прийшов розказати йому план дій. Монотонний стукіт коліс заколисував…

Прокинувся від команди: «З речами на вихід!» «Віщий» не тямив, що робиться. Навіть, коли його повели в комірку чергового й обшукали, він думав, нібито це – якесь непорозуміння. За кілька днів почалися систематичні допити. Звісно, що він заперечував співпрацю з підпіллям. Тоді йому влаштували очну ставку з колишнім колегою, який підтвердив співпрацю «Віщого» з СБ ОУН. Арештований підпільник стверджував: вихід «Віщого» з підпілля був заздалегідь запланований контррозвідкою ОУН з метою проникнення його в каральні органи МДБ. Той усе заперечував, але коли йому показали ним же ж підписане донесення, то зрозумів: його колишній друг-підпільник свідомо пожертвував своєю свободою, аби знешкодити зрадника, через якого було заарештовано більше 60 повстанців. Розкаяння прийшло до Віщого запізно. Він зрозумів, наскільки огидними були його вчинки і перебував на грані божевілля. 

Тож уночі, коли мене вчергове викликали до слідчого, а Карпо Олексійович заснув, він намагався повішатися. Зробив петлю з рушника, а кінець прив’язав до металевої ручки ліжка. Та коли петля перетиснула горло, почав бити ногами об підлогу і наробив гуркоту. Наглядач, побачивши як «Віщий» б’ється у конвульсіях, швидко зняв петлю з його шиї та покликав на допомогу. Після того самогубця-невдаху перевели в одномісний бокс навпроти нашої камери. Ось таку сумну історію розказав мені Карпо Олексійович. 

Ця розповідь мене настільки вразила, що не вилазила з голови. Я не жалів «Віщого», навпаки, вважав, що він заслужив те все, що відбувається зараз у його житті. Мої роздуми перервав стукіт у двері навпроти. Було чути якийсь хрип. Почалася біганина коридором, наглядачі кричали. Ми чули тільки окремі вигуки: «от сволочь», «ну, как он?», «готов». Потім, мабуть, когось несли, бо тупало багато ніг. Стало тихо, а на душі неприємний осад. Найімовірніше, після запізнілого розкаяння, зрадник під псевдо «Віщий» таки знайшов спосіб звести порахунки з життям. 

106. Охоронна боївка Служби безпеки ОУН (б) керівника ОУН Західноукраїнських земель (ЗУЗ) Романа Кравчука. Знимка з архіву СБУ. Зі сайту: http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/02/14/73212

***

Залишити відповідь