Спогади Романа Яремкевича (ч. 23)

Тюрма на Короленка.

Посеред ночі мене вивели з потяга на якійсь станції і знову посадили в окрему кабіну «чорного воронка», де можна було лише стояти. Привезли до похмурого будинку й завели всередину. Клунок з речами забрали, висипали їх на підлогу і наказали роздягнутися. Вже голого змусили 10 разів присісти, а потім заглянули мені в задницю, чи, не дай Боже, не заховав там якусь зброю. Відтак, поки я стояв у кутку, голий мов Лазар, наглядачі перемацали кожен рубець моїх речей і запитали, чи знаю, де знаходжуся?

– У тюрмі, – відповів я.

– Да это каждый дурак знает, а где именно?

– Не знаю.

– Ну, как? Ты всю жизнь мечтал маршировать по этих площадях? По улицах этого города как победитель!

– Не знаю, – повторив.

– В столице самостийной Украины. В городе Киеве! – розсміялися вони. – Одевайся!

Це була тюрма НКВД на вул. Короленка 33 [сьогодні Володимирська. – Упоряд.]69. Про себе назвав її тюрмою «готельного типу», оскільки в камерах сиділо мало в’язнів і було доволі просторо, порівняно з тюрмою на Лонцького. 

101. Вул. Володимирська з дзвіниці Софійського собору. 1943 р. Будинок зліва – «тюрма на Короленка».

Наглядач відчинив двері камери й наказав заходити. Камера-бокс була без вікон; навпроти дверей – лавка, вгорі жевріла лампочка; розміри – приблизно 1,2 м. завглибшки і 1,5 м. завширшки. Насамперед спробував зв’язатися з суміжними камерами, але на мій стукіт ніхто не відповідав. Лягти на лавку було неможливо – занадто коротка відстань від стіни до стіни. Поставити на неї мішок з речами, на які можна було опертись, також не вдавалося, лавка була занадто вузька, щоби на ній той мішок втримався. Перепробувавши усі можливі варіанти зручно вмоститись, я сів на лавку, опустив голову і намагався заснути. Не сон, а мука: тіло ніби закам’яніло, усе боліло. Прокинувся від клацання замків – це водили в’язнів умиватися. Ось і моя черга. Наглядач скомандував: 

– Выходи на оправку! 

Завів мене в туалет, де стояв унітаз та умивальник і, наказавши не затримуватися, причинив двері.

На четвертий день мене перевели в іншу, просторішу камеру. У Львові, на Лонцького, в такій камері нас сиділо майже два десятки. За сонячним промінням, яке пробивалося крізь заґратоване вікно, міг приблизно визначати час. Проте після обіду сонце підіймалось так, що в камеру вже не заглядало. Тут навіть стояло залізне ліжко з матрацом і простирадлами та накаслик [тумбочка. – упоряд.], з металевою мискою, ложкою і горнятком. Після підйому сідати на ліжко заборонялося – лише на табуретку. Кожного дня виводили на двадцятихвилинну прогулянку. Двір, яким ми ходили, був поділений на частини, відгороджені одна від одної бетонними стінами, з-за яких виднілися вершечки дерев – там вирувало життя. Наглядач зверху стежив за в’язнями, які прогулювалися у своїх боксах. 

– Не приседать, не подпрыгивать, руки назад, – вигукував худий і злий чоловік, якого чомусь прозвали «синий глаз». Не знаю, звідкіля взялося це прізвисько, але пізніше, під час зустрічей з колишніми в’язнями цієї тюрми, згадуючи про «синий глаз», кожен знав, про кого йдеться. 

Одного дня викликали мене до заступника слідчої частини. Наглядач повів мене через подвір’я у сусідній корпус на другий поверх. Попередньо постукавши й отримавши дозвіл увійти, завів у кабінет, де за столом сидів високий статний чоловік спортивної статури. Господар кабінету, в уніформі з пагонами капітана і значком парашутиста на грудях, відпустив наглядача, запропонував мені присісти і відрекомендувався капітаном Гузєєвим. Після того записав мої анкетні дані та запитав чи знаю я свої права.

– Знаю те, що не маю жодних прав!

– Находящиеся под следствием имеют право говорить неправду, то есть врать и изворачиваться. Но цель советских следственных органов выбивать эту правду из-под их ног и её доказивать, – заявив капітан.

– Як вибивають правду з-під ніг – я вже знаю, – згадав я в’язницю у Львові і кабінет слідчого.

– На каком языке хочешь, чтобы вели следствие?

– Звичайно, що українською.

– Ге-ге, чоловіче, – відповів Газєєв і перейшов на українську без акценту. 

Ознайомлення мене з правами тривало десь півгодини, опісля він натиснув на дзвінок і довелось повертатись у камеру.

Знову одноманітні будні. Розпорядок такий самий, як і у львівській в’язниці: підйом, умивання і сніданок (горнятко кип’ятку і пайка хліба на весь день). Обід, разом з наглядачем, розносила літня жінка. Коли я підходив до дверного віконця, вона зі смутком в очах дивилася на мене і лише наглядач повертав голову, намагалася покласти в миску додаткову ложку картоплі чи якоїсь каші. Час до обіду минав швидко, зате після обіду тягнувся до безкінечності. Міряти камеру кроками боліли ноги, а сидіти на табуретці можна було лише, повернувшись лицем до дверей. Коли прикривав очі, роздавався стукіт у двері, й наглядач кричав: – Не спать! 

Згодом я призвичаївся і засинав з відкритими очима, розхитуючись на задніх ніжках стільця, хоча так можна було й перекинутися…

102. Тогочасний Київ. Знимка з сайту: http://photo.i.ua

Одноманітні дні тягнулися довго й нудно. Закінчився карантин, який тривав 18 або 21 день – точно не знаю, Одного разу після сніданку відчинилися двері камери й наглядач закомандував:

– С вещами на выход! 

Кинувши посуд у мішок з речами, я скрутив постіль і вийшов на коридор. Піднявшись на другий поверх, зупинилися біля дверей камери, навпроти боксу, де сидів після прибуття до Києва. Коридорний наглядач відчинив двері камери, і я увійшов.

Перше, що кинулося в очі – це чоловік, подібний на козака з картини Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану»: лисий, засмаглий здоровань. Яким же ж було розчарування, коли на моє «Добрий день!», він відповів «Здравствуйте!». У мені немов щось обірвалося. Я поклав свої речі, застелив ліжко, на яке мені вказали, і сидів мовчки, бо розмова не клеїлась. Подали обід. На моє здивування, новий співкамерник, якого звали Карпо Олексійович, запропонував мені кусень хліба з вранішньої пайки. Відмовився, але він наполягав, і я взяв. На вечерю сусід знову поклав частину пайки на мій накаслик. Було дуже соромно, що співкамерник ділиться зі мною мізерними тюремними харчами. 

Наступного дня, коли подали сніданок, я поділив пайку хліба на два рівні шматки: один з’їв, а інший залишив на обід. Які муки, яку спокусу я терпів, споглядаючи на те місце, де лежав хліб! Щоби не думати про це, ходив туди-сюди камерою і наспівував пісень, аж поки не змучився, однак кусень глевкого хлібу таки не давав мені спокою. Нарешті подали обід, і я з баландою миттєво той шматок проковтнув. Увечері Карпо Олексійович знову поділився зі мною своєю пайкою. Зусиллям волі навчився споживати належний мені кусень хліба за три рази. Недаремно кажуть, що найбільша перемога – це перемога над собою! Як важко вона дається, яких страждань я зазнавав, коли ділив мізерну пайку на три частини, щоби більше не зловживати добротою незнайомого мені чоловіка.

Через тиждень почалися допити. Молодий слідчий, одягнутий по-цивільному, з вузівським значком, відрекомендувався: «Следователь Михаил Рапота», і запропонував сісти на стілець. Допити проводили українською мовою, але протоколи вели винятково російською. І вкотре: «Подтверждаете ли вы свои показания, данные во Львове?» Я чомусь увесь час помилково думав, що джерелом інформації був Юрко Шийнарівський, але глибоко помилявся. Адже тоді, коли його вдруге заарештували – він відмовився від своїх попередніх показів. Я був переконаний, що вирватися з рук енкаведистів уже неможливо, тому головним завданням поставив собі не виказати нікого, хто пов’язаний зі мною співпрацею чи кровним зв’язком. Як виявилося, тут знали про кожен крок учасників нашої боївки, тому можна було здогадуватися про їхні наступні запитання. І я жодного разу не помилився, коли готувався до допиту, прокручуючи в голові діалог зі слідчим! 

Найважче, якщо допитували вночі, а перед тим не давали спати. Стоїш перед слідчим – в очах темніє, голова запаморочена, і лише тоді, коли починаєш втрачати свідомість, він дозволяє сісти. А потім знову команда: Встать!..

103. Малюнок Данцига Балдаєва70

В одну з таких ночей слідчий вимагав від мене підтвердження, що маю відношення до боївки при обласному проводі ОУН. Через знесиленість і втому я підписав акт обвинувачення. Мабуть, Івасик заперечував цей факт, тому нам влаштували очну ставку в кабінеті Рапоти. Посадили один навпроти одного і задавали провокаційні питання. Потім запитали, чи підтверджую я те, що наша боївка належала до СБ (Служби безпеки ОУН). Я бачив, як Івасик подає мені знаки ногами під столом: одна ступня була повернута вліво, а інша – вправо. Я заперечив слідчому, пояснивши: раніше підтверджував зв’язок, бо мене примушували. Рапота був розчарований. Його надії стосовно очної ставки не виправдалися. Коли Івасика відвели в камеру, він ще довго дорікав, що я не підтвердив своїх попередніх зізнань.

З того часу, для мене настали чорні дні. Як тільки лунала команда «Атбой!», я роздягався та лягав у ліжко. Тоді відчинялись двері, й мене знову вели на допит. Від нервового напруження з правого ока постійно текли сльози. Доводилося брати зі собою дві-три хустинки, що до ранку ставали мокрими. Уявляю свій жалюгідний вигляд: лисий, блідий, великі вуха, очі та ще й декілька закручених волосків над верхньою губою, які тільки почали пробиватися. Слідчий з огидою дивився на мене, і це пригнічувало. Одного разу на допиті він запитав:

– Остапа знаєш? Помітивши моє здивування уточнив: 

– Ну, Білика Остапа знаєш? 

– Перший раз чую – відповів. 

Відтоді, мене чомусь постійно запитував про Остапа, але я стояв на своєму. Насправді з Остапом ми були знайомі ще задовго до арешту. Після війни він повернувся до Львова зі служби в «Люфтваффе». Був невисокого росту, спортивної статури, загалом симпатичним хлопцем і вмів прекрасно танцювати. У Львові мешкав з матір’ю, про батька його нічого не знаю. Остап, наскільки мені було відомо, виконував обов’язки кур’єра УПА між Львовом і Васильковом, що на Київщині. Його арештували у квітні 1947 р. Аналізуючи причини Остапового арешту я знову вийшов на Короля, тому що Білика схопили одразу після того, як «Хмель» залишив його помешкання.

Про наше знайомство з Остапом знав Шийнарівський, якого я й надалі підозрював у зраді та в тому, що власне він розповів слідчому про наші стосунки з Біликом. Тоді ще не знав, про відмову Шийнарівського від своїх попередніх показів, коли його арештували вдруге. Невдовзі мені призначили очну ставку з Степаном Левандовичом, який на той час усе заперечував. Там я сказав, що Степана в організацію втягнув без його відома… 

***

69 Будівлю на вул. Короленка (сьогодні – Володимирська, 33) споруджено за одним із варіантів конкурсного проекту петербурзького арх. В. Щуко (інж. С. Прокоф’єв). Будинок зведено переважно у 1913–1914 рр., остаточно завершено 1924–1928 рр. під керівництвом автора. До 1918 в будинку розташовувалася губернська земська управа.

У 1941–1043 р.р. тут містилося фашистське гестапо, в казематах якого були ув’язнені члени київського підпілля, зокрема ОУН: поетеса О. Теліга, журналісти І. Рогач та Я. Оршан, сестра Лесі Українки І. Борисова, поет І. Ірлявський, бандурист М. Теліга, професор К. Гупало.

У повоєнні роки тут утримувалися під час слідства учасники українського руху Опору, звинувачені за політичними статтями. Нині тут – Служба безпеки Україн [з Інтернет-джерел].

70 Данциг Балдаєв. Співробітник НКВС і МВС СРСР, автор праць із судової медицини; дослідник і тлумач мови й татуювань радянського і російського кримінального світу; автор численних рисунків про ГУЛАГ

Залишити відповідь