Спогади Романа Яремкевича (ч. 22)

ТЮРЕМНІ УНІВЕРСИТЕТИ

Вантажівка зупинилася біля в’язниці на Лонцького67. Двоє цивільних зіскочило на тротуар, третій підняв мене і запитує: «Живой?». Я теж зістрибнув з машини, й вони мене підхопили попід руки. У комірці чергового Софонов попросив домову книгу, погортав її і щось показав тюремному капітану, після чого той дав якесь розпорядження старшині. Останній, коли чекісти попрощалися й пішли, тримаючи у руках ніж, наказав мені: «Раздевайся!» Скинувши зі себе весь одяг, залишився у самій білизні. Тоді він запитав, чи я не зрозумів наказу, і крикнув: «Полностью!» Скинувши штанці, став, прикривши руками грішне тіло. Старшина підійшов до мене з великим ножем у руках і каже: «Давай яйца!». Я забився в кут і мовив: «Можете мене різати, а того не дам». Тюремники голосно зареготали, ретельно промацали кожен рубець мого одягу, повідрізали металеві ґудзики і тільки тоді повернули речі. Після того капітан тицьнув пальцем у домову книгу, вказавши старшині на номер камери. 

Тьмяне світло у коридорах і все навколо справляло гнітюче враження. Зупинилися. Старшина назвав номер, і наглядач відчинив двері. Я зайшов. Притримуючись стіни, просунувся камерою й, нічого не намацавши, ліг одягнутий на підлогу та й заснув. Коли зранку прокинувся і підняв маринарку [піджак. – Упоряд.], яку підстеляв під голову, то побачив на ній воші. Почала свербіти голова. Розглядав підлогу, шукаючи місце їхнього розповсюдження. Знайшов, побачивши у кутку жмут жіночого волосся, яке аж кишіло паразитами. Почав їх люто топтати і навіть не пам’ятаю, як довго це робив, бо зупинився коли відчинилося віконце у дверях і наглядач запитав: «Есть будеш?» Я озирнувся, побачив у правому кутку ринку [невеличка миска, яка розширюється вгору. – Упоряд.], що смерділа сечею, підняв її та дав наглядачеві. Той запитав, чи маю «кружку». Через деякий час знову відкрив віконце і передав мені літрове горнятко. Налив туди кип’ятку з якимось осадом, а також вручив кавалок глевкого хліба й одну тюльку, ніби вимочену в солідолі. Поставивши горнятко на підлогу і тримаючи хліб з тюлькою у руці, почав шукати у камері хоч якусь щілину, куди б можна було запхати ту бридку рибину. Знайшов невелику дірку у штукатурці й запресував її туди. Хотів вкусити хліба, але не зміг – боліли зуби. Ввечері болю не відчував, бо перед арештом, на початку вечірки, випили з хлопцями пляшку самогонки. Заспокоївшись, ковтнув кип’ятку, поклав хліб до кишені й почав розглядати камеру. Вона була невеликою, приблизно 3 на 3,5 м, і з маленьким заґратованим вікном. Постукав об стіну. З правого боку хтось постукав у відповідь. Розглядаючи стіни, натрапив на вишкрябаний календар і Шевченкове життєве кредо: «Караюсь, мучусь, але не каюсь!» На душі стало тепліше… 

Від постійного ходіння камерою розболілися ноги. Час від часу відкривалося дверне віконце, з якого наглядач спостерігав за тим, що діється в камері, тож я тільки присідав на підлогу, адже лягати не дозволяли до 23 год. Почув скрип замків і кроки коридором – це повели в’язнів на допити. Десь із вулиці Коперника долинули крики, хтось затягнув «Розпрягайте, хлопці, коней», а з-поміж того усього проривався чийсь стогін. На коридорі якась жінка викрикувала: «Ангел! Слава, слава! Ура!». Стало моторошно і нема з ким перекинутися словом…

97. Подвір’я тюрми на Лонцького. Знимка зі сайту: http://photo-lviv.in.ua/najkryvavisha-storinka-v-istoriji-tyurmy-na-lontskoho-video/

Минув четвертий день. У камеру зайшов наглядач з табуреткою. – Садись! – наказав, і почав стригти машинкою «під нуль». 

Пасма волосся спадали на підлогу і зовсім скоро мене було не впізнати. 

Ще через кілька днів перебування в камері я постукав у двері й сказав наглядачеві, що хочу розмовляти з лейтенантом Софоновим. Наступного дня мене привели у кабінет на другому поверсі, вікна якого виходили на вул. Коперніка. Лейтенант зустрів запитанням: 

– Ну, что – одумался?

– Чого мене тут тримають? – не розумів я. 

– Тебе назначат следователя, и все вопросы будешь задавать ему.

Я стояв розгублений, але тішило, що нарешті хоч із кимось перекинувся кількома словами. Софонов натиснув на дзвінок, з’явився наглядач і знову – камера й очікування невідомого.

За якийсь час дверне віконце відчинилося, і наглядач пошепки запитав моє прізвище. Довгі, похмурі коридори і перестукування наглядачів на поворотах: Лицом к стене! – тебе повертають обличчям до стіни, стукають, чекають сигналу і ведуть далі. 

Це робили, щоби в’язні випадково не перетиналися в коридорі. Прозвучала команда, і я зайшов у кабінет. Чоловік у військовій формі назвався, запитав мої дані й зачитав акт обвинувачення. В акті йшлося про приналежність Яремкевича Романа Олексійовича до молодіжної боївки при обласній ОУН. Я відмовився підтверджувати своїм підписом те, чого не робив. Тоді слідчий почав переконувати мене: це – лише текст обвинувачення, а в процесі слідства вияснять, де тут правда, а де – ні. Згодом додав, що в разі моєї відмови підписати цей документ, покличе когось, хто це зробить за мене. Я подумав, що він має рацію, і підписав собі вирок.

Чекісти діяли за принципом: була би людина, а справа для неї завжди знайдеться. Через два тижні двері камери відчинилися і мені скомандували: 

– С вещами на выход!

Далеко не зайшли – лише у кінець коридору. Наглядач відчинив якусь камеру. Зробивши крок уперед, перелякався – там було повно людських трупів. Хотів вийти назад, але двері зачинилися. Чийсь голос заспокоїв мене: – Не бійся, ми живі!

Я полегшено зітхнув. Цих людей чи то чекісти спіймали в облавах на Закерзонні68, чи то поляки їх передали енкаведистам як ясир за допомогу в боротьбі з УПА, вже не пригадую. Найстаршому було за 50 років, наймолодшому – 25. Усі зарослі, бліді, худі, лишень очі виблискували. Вони зраділи моїй появі, а я тішився з того, що можу тепер з кимось поговорити. Від хлопців дізнався багато, чого раніше не знав. Серед заарештованих були учасники наступу на Бірчу, стрільці з різних сотень і куренів. Всі вони сиділи на голодному пайку, і ніхто не знав, де їх сім’ї…

98. Українські повстанці готуються до наступу на Бірчу. Знимка з архіву Центру досліджень визвольного руху.

Незабаром мене очікував сюрприз: отримав першу передачу з дому, в якій були солодкі сухарі і 100 штук сигарет «Верховина». Розділивши усе на дванадцять частин (саме стільки нас було), цигарки залишив у себе і видавав кожному після сніданку, обіду та вечері. Мої співкамерники одноголосно назначили мене зв’язковим, пояснивши систему, завдяки якій можна зв’язуватися з іншими камерами. У нашій кутовій камері стояв умивальник і туалет . Після війни воду подавали у Львові: зранку від 7 год. до 10, а ввечері – з 18 год. до 21. Коли припинялося водопостачання, крани у камерах відкривали. Якщо подути у відкритий кран, у всіх камерах шипіло. Тоді зв’язковий камери підходив до крана і прислухався, котру камеру просять відгукнутися. Якщо не його, то закривав кран. Я повідомив: наша камера – «Індія» (так називали камери, що не отримували передач) і попросив допомоги. Одного дня на сніданок нам дали більше хліба, ніж завжди. В’язні з якоїсь із камер віддали нам свою пайку, бо були й такі, хто майже кожного дня отримували передачі з дому, тому тюремного не їли. Співкамерники аж ожили… 

На допити мене водили переважно вночі, а лежати вдень забороняли. Тож мої нові друзі по нещастю, накривали мене всілякими лахами, а самі ходили камерою по колу, щоби наглядач не міг полічити кількість людей. 

І донині з вдячністю згадую цю підтримку, бо немає більшої муки, аніж цілодобово не спати. 

Якось моїх закерзонців забрали, і я залишився один. Два дні сумував за ними, а згодом у мою камеру поселили чоловіка, відтак ще одного… Через декілька днів нас було знову 12. Запам’ятався мені власник ресторану зі Львова, якого заарештували лише через те, що його родич виготовляв фіктивні документи. В адвоката з Чернівців конфіскували кілька мішків якихось рукописів. Сидів також директор магазину, росіянин за походженням, який підтримував бандерівців. Його били так, що перетинки у вухах потріскали, і він оглух. З приходом авторитетного місцевого підприємця на прізвище Вовк, у нас встановився розпорядок дня. 

Підйом був о 6 год. Почергово відправляли свої природні потреби, вмивалися і вже о 8 год. ставали до спільної молитви. Помолившись за багатостраждальний український народ, розстеляли на підлозі рушники і готували сніданок. У той період в камері майже всі були львів’янами, тому кожного дня отримували передачі, які доручали мені на зберігання. Одяг та інші речі забирали ті, кому вони були адресовані, а харчі я складав окремо. Після сніданку ми грали дві години у шахи, зроблені з хліба. Кожного тижня мама передавала мені чисту білизну. Додому ж не можна було нічого віддавати, отож за місяць я назбирав чималу торбину одягу. Попросив у батьків, аби передали мені ватні штани та куфайку, бо очікував на заслання і готувався заздалегідь.

99. «Распорядок дня для заключенных, содержащихся в следственном изоляторе УКГБ УССР Львовской области» – знимка зі сайту http://www.istpravda.com.ua/articles/4de29ede3facb/ 

Котрогось серпневого дня мені знову наказали збирати речі. Попрощавшись зі співкамерниками, що дали мені в дорогу трохи сигарет і продуктів, опинився в маленькому дерев’яному боксі «чорного воронка» [автомобіль для перевозки арештантів. – упоряд.]. По центру машини був вузький прохід, а ліворуч і праворуч – маленькі кабінки, де поміщалася навстоячки одна людина. Зверху кабінки, над головою, була прибита діркована бляха, через яку поступало повітря. Я почув: у сусідньому відділенні хтось є. Відізвався Івасик. За час нашої короткої поїздки він остаточно переконав мене в тому, що зрадником є Король. Як не дивно, але мені чомусь важко було в це повірити. Насамперед тому, що, не встигши налагодити зв’язок із підпіллям, ми не вчинили нічого протизаконного. Але вони думали по-іншому. Вони судили не лише за дію, а й за наміри.

Вийшовши з машини побачив, що знаходжуся на головному двірці. Навколо снувало безліч людей: одні не встигають на потяг, інші – поспішають додому, тягнучи за собою важкі валізи, на пероні працюють будівельники і монтажники, відбудовуючи вокзал після бомбардувань. Серед робітників були й хлопці з Ланів, але, побачивши що йду в супроводі конвою, швидко розчинились у натовпі. Мене запровадили в останній вагон зі заґратованими вікнами й поселили в окреме купе. Десь за перегородкою знаходився друг Івасик, але вагонним коридором ходив озброєний червонопагонник і пильнував, аби ніхто не розмовляв і не перестукувався. Поїзд рушив у невідомість… 

100. Львів. Ремонт залізничного двірця після бомбардувань у Другій світовій війні. Знимка зі соціальної мережі Фейсбук. 

Львів . Друга світова війна.Ремонт залізничного двірця після бомбардувань .

Posted by Гриць Совків on Tuesday, July 12, 2016

Заголовна знимка: з фейсбук-сторінки Національного музею «Тюрма на Лонцького»: https://m.facebook.com/lonckoho/photos/a.265323636878417/1563204347090333/?type=3&source=44

***

67 Тюрма́ на Ло́нцького – колишня тюрма у Львові, яка використовувалася в ХХ ст. як політична в’язниця польською, радянською та нацистською владами. З 2009 р. – національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів. У 1941–1944 рр. споруда використовувалася як слідча в’язниця гестапо, у 1944–1991 рр. тут діяв слідчий відділ і слідчий ізолятор НКВС (НКДБ)-МДБ-КДБ СРСР, одночасно було розміщене Управління внутрішніх справ Львівського міськвиконкому – Міське Управління ГУМВС України у Львівській області МВС України» [з Вікіпедії].

68 «Після закінчення Другої світової війни частина західноукраїнських земель: Підляшшя, Холмщина та Лемківщина – опинилися за т. зв. «лінією Керзона» (Закерзоння) в Польській Народній Республіці. Польський комуністичний уряд заводив нові порядки, передовсім на східних територіях, які були для нього найнебезпечніші, бо там діяли не тільки відділи українського підпілля, але також і польська підпільна АК (Армія Крайова) та ВіН (див. далі). Поляки-комуністи хотіли позбутись за всяку ціну українців, переселяючи їх до УРСР. Цьому активно протистояли підрозділи УПА, яким доводилося вести бої як з радянськими чекістами, так і з польським військом. Особливо активні бої точилися в околицях міста Бірче, де полягло багато українських вояків. 

ВіН – Свобода і Незалежність (пол. Wolność i Niezawisłość), повна назва – Рух Опору без Війни і Диверсій «Свобода і Незалежність» (пол. Ruch Oporu bez Wojny i Dywersji «Wolność i Niezawisłość») – польська цивільно-військова антикомуністична організація. Заснована 2 вересня 1945 р. у Варшаві. Спершу організація мала на меті не допустити приходу до влади комуністів після Другої світової війни. У 1946 р. керівництво ВІН організаційно було підпорядковано еміграційному уряду і Польським Силам Збройним у Великій Британії. Від початку й до кінця існування організації нею керували колишні офіцери Армії Крайової» [з Вікіпедії].

Залишити відповідь