Спогади Романа Яремкевича (ч. 21)

Поза тими подіями настав час шкільних іспитів. Перед кожним з них хлопці збирались у мене на кухні й ми до ранку вчилися. Потім мама пригощала нас сніданком і відправляла до школи. Того дня екзамен ще не розпочався, тож ми тинялися по шкільному подвір’ї. Біля дверей школи стояла наша учениця – східнячка Леніна, тато якої був чекістом. Махнула мені рукою, а коли зайшов за двері, одразу повела в якийсь закуток і розповіла, що в кімнаті прибиральниці на мене чекає чекіст, а вчительці з німецької мови наказано, аби складав іспит останнім, хоча й так завжди відповідав наприкінці, допомагаючи іншим. Подякувавши за інформацію повернувся до хлопців. 

Коли всі зайняли свої місця в класі, попросив учнів, аби дали мені змогу відповісти першим, аргументуючи це тим, що мушу їхати в санаторій і не встигну на потяг. Школярі поставились до цього з розумінням, а в кабінет тим часом зайшла вчителька німецької мови з асистенткою. Розклавши білети, запросила найсміливішого складати іспит. Коли ж я піднявся і підійшов до столу, одразу зчинила крик, звинувачуючи мене у тому, нібито не хочу допомагати однокласникам. Не слухаючи її, прочитав три питання білету і без підготовки почав відповідати. Вчителька не припиняла кричати, бігала по класі та залякувала мене двійкою. Асистентка була шокована, бо не розуміла, що діється, а я, відповівши на всі питання, швидко вийшов за двері.

Уже тоді здогадався: коли Король пішов до багатого благодійника за другою частиною грошей, то зрозумів – його викрито, і вирішив пришвидшити наш арешт. З іншого боку ніяк не міг повірити, що чекісти послухають його, адже ми ще не налагодили контакти з підпіллям. Думав, що саме цей зв’язок їх і цікавить найбільше, тому маємо трохи часу. На жаль, я глибоко помилявся… 

Після того, як стало зрозуміло ким насправді є «Хмель», у мене виник план – заманити його в Бібрку, начебто за атестатами, а там, за допомогою друзів з юнацької сітки, влаштувати засідку і вчинити допит. Розраховував у реалізації цього задуму на допомогу Йосифа Нюнька, але перешкодили екзамени… 

Після школи я найперше пішов до Івасика, бо знав, що у нього часто буває Король. Хотів усе-таки спробувати намовити того на поїздку в Бібрку, а перед відправленням потяга ще встигнути попередити про свій план Ляховича, аби він мене підстрахував. Король справді був у Івасика. 

– Мені прийшло повідомлення з Бібрки. Треба їхати за атестатами, бо такої нагоди може більше й не бути, – звернувся я до Хмеля.

– Я не можу поїхати, маю важливі справи. 

– Добре, поїду сам. 

Попрощавшись з ними, пішов додому. Відчув, що Король відмовився не просто так і вирішив їхати на село та підготувати шлях до відступу. Одягнув залізничний мундир свого тата й подався на головний двірець. Була то середа, 11 червня 1947 р. Поїзд на Ходорів відходив о 17-й, чи 18-й годині. Вийшовши з трамваю раптово зустрів Короля!

– Що ти тут робиш? – здивовано запитав.

– Проводжав дівчину на поїзд, – збрехав Хмель. 

– На який поїзд?

– На Броди!

– Поїзд на Броди відправляється о сьомій ранку. Чого ти брешеш? – я не витримав. 

Не дослухавши мене, Король заскочив у трамвай і поїхав. Біля входу на перон завжди чергував залізничник, який перевіряв квитки у пасажирів. Але цього разу, крім нього, стояв ще червонопагонник з НКВД. Віддавши честь залізничнику, я пройшов на перон, де побачив солдатів і офіцерів, які перевіряли у всіх документи. Зрозумів, що в тій ситуації мундир залізничника мене не врятує, тому швидко покинув станцію, маючи намір перехопити потяг на Персенківці, але запізнився. Довелося зачекати на Чернівецький поїзд яким доїхав до Глібович, а звідтіля, через гору та Ходорківський ліс, пішки подався на Лани…

92. Околиці села Лани в напрямку Глібович. Знимка Ю. Ситника, 2017 

Я все ще до кінця не розумів, у яку халепу потрапив, і моя поведінка була подібна до гри «Цо мі зробіш, як мі злапіш?» Не вірилося, що без серйозних доказів хапнуть голову учнівського комітету та заступника «воєнрука». Тож через два дні приїхав назад у Львів. Моя братова Нуся розповіла: вдосвіта навідувалися працівники НКВС і запитували, чи проживає тут Роман Яремкевич. Вона їм сказала – всі поїхали на село. Почала розпитувати, що ж я такого накоїв, але не хотілося на цю тему балакати, та й часу на розмови не було. Найперше побіг до Левандовича. Двері відкрила власниця квартири, а почувши, що я прийшов до Степана, заплакала й сказала: його нема і не буде. Відтак розповіла, що вдосвіта приходили енкаведисти, зробили обшук і забрали Степана зі собою65

Я ж і надалі думав: то робота Юрка, який, не витримавши тортур, продовжував давати свідчення проти нас… 

Після такого перебігу подій, удома вирішив не ночувати. Попередив маму, що мене можуть заарештувати, і вирішив на ніч піти до братів Самотіїв, учнів нашої школи та надійних друзів.

Мама розплакалась і заспокоювала мене та й себе зрештою, мовляв нічого страшного не станеться, адже попереднього разу, коли мене арештували, то таки відпустили. Вона також переживала, що її з татом вивезуть у Сибір. Мене це зворушило, тож залишився вдома. Ніч пройшла спокійно, а наступного дня Гриць Самотій сказав, що мені пощастило, бо до них вночі навідувалась міліція.

То були такі часи: коли хтось потрапляв під підозру, могли підняти й посеред ночі, завести у відділок, потримати декілька годин, або й півдня без усякої причини і відпустити – якщо пощастить… 

У ті червневі дні мої однокласники організовували вечірку, присвячену закінченню навчання. Попередив, що остерігаюся арешту, тому нехай проводять без мене. Вони ж почали репетувати і вмовляти, аби я все-таки долучився до товариства. Подумав і погодився прийти, за умови, що хлопці втрутяться і допоможуть втекти, якщо енкаведисти таки надумають провести затримання у приміщенні школи. Друзі зголосилися розблокувати запасний вихід, на той час наглухо забитий дошками, через який я мав би змогу непомітно покинути забаву.

Перед вечіркою, прихопивши двадцятилітровий бутель, ми пішли за пивом, а коли повернулися і я підсів до дівчат, біля нас призупинилася прибиральниця й повідомила: «На другому поверсі директор розмовляє з якимось інспектором шкіл». 

Чомусь одразу подумалося, що це може бути працівник МДБ66. Через деякий час директор зайшов разом із ним і сказав: «Сьогодні наш дев’ятий клас організовує вечірку з нагоди закінчення школи. А це – наш найавторитетніший учень!» – і, тицьнувши пальцем, назвав моє прізвище та ім’я. Сказав і наголосив, що маю бути цього вечора за головного, бо завуч відсутній. Тому наказав стежити за порядком і додав: «Як же ти будеш танцювати в чоботах? Йди додому і перевзуйся!». «Інспектор» у той момент розглядав кабінет, і я встиг випадково помітити у нього за поясом ручку пістолета ТТ. Тож не помилився – це був чекіст. Коли вони з директором піднялися на другий поверх, я махнув дівчатам на прощання рукою і попрямував до запасного виходу. Вислизнув на вулицю, а двері припер так, щоб їх не можна було відчинити зсередини. 

93. Тогочасний силует Львова. Знимка зі соцмережі Фейсбук. https://www.facebook.com/photo.php?fbid=2118468475046723&set=pb.100006507735097.-2207520000.1513978100.&type=3&theater

Удома на мене чекала серйозна розмова з матір’ю.

– Ми порадилася і вирішили, що тобі потрібно їхати зі Львова, куди захочеш. Наразі маємо 90 крб., а як дашся чути потім, то будемо тобі допомагати, – заспокоювала мати. 

Хтось постукав у двері. Мама пішла відчиняти, але я її зупинив. Взяв ключі й заглянув у дверне вічко. Під дверима стояли два солдати з автоматами і капітан МДБ. Змінивши голос на жіночий, запитав: 

– Ви до кого?

– Здесь Яремкевич живьет?

– Так, – відповідаю я. 

– Откройте! 

– Зараз візьму ключі і відкрию. 

Кидаю мамі ключі та шепочу, аби сказала, що я в школі. Сам тим часом йду на кухню, де, як на зло, наша сусідка Єлизавета Наумівна готує вечерю. Одразу почала мене розпитувати про все на світі, але, покуштувавши свою юшку, скривилась і побігла в кімнату по сіль. Я ж скористався моментом і вискочив на веранду, де сиділа Катруся й вишивала. Глянув на подвір’я. Там стояв солдат. Поки жартував з Катрусею, червонопагонник зник. Прийшла Нуся і сказала, що чекісти вже пішли. Я, довго не думаючи, зіскочив з веранди, а це приблизно трьохметрова висота, потім перебрався через паркан на сусіднє подвір’я і через браму вийшов на вул. Технічну. 

94. – 95. Двір будинку на Рилеєва, 9 і подвіря, через яке Роман Яремкевич утікав на вул. Технічну. Знимка Ю. Ситника, 2017 

Обдумував напрямок втечі, щоби не потрапити до рук чекістів. Вирішив йти у бік парку, але, коли переходив вулицю, мене за руку схопив той самий «інспектор».

– Я знаю, хто ви. Відпустіть мене, бо люди подумають, що злодій, – сказав йому.

– Я вижу ты умный парень. Мы с тобой перевернем весь Львов. Шийнаривський не хотел есть советского хлеба, сейчас жрет говно. 

Назустріч наближалася невелика група людей, і у мене з’явилася думка – тікати. Сподівався, що не буде пострілів у спину, коли навпроти люди! Рвонув на натовп. Чекіст почав кричати, аби мене тримали. Чоловік у залізничній шинелі підставив ногу, я впав і мені скрутили руки. Мій конвоїр подякував перехожим за затримання, і ми пішли далі, в управління держбезпеки по вул. Дзержинського [тепер будівля СБУ по вул. Вітовського. – упоряд.]. Там піднялися на другий поверх, у кабінет «інспектора», який насправді виявився лейтенантом Софоновим. 

– Понимаешь, у меня на сегодня билеты в театр, а я должен тобой заниматься. И у тебя вечеринка. Сейчас только от тебя зависит, успеешь ты на вечеринку или нет, – звернувся до мене лейтенант. 

Він запитав, чи маю зброю і обшукав мене з ніг до голови, але нічого не знайшов. Кажу до нього: «Погано шукаєте!» Він ще раз повторив процедуру і знову нічого не знайшов. Тоді я дістав із маленької потаємної кишеньки в штанах невеличкий ножичок і поклав перед ним на стіл. Лейтенант поліз до шуфляди й демонстративно витягнув пістолет марки «Вальтер». Я впізнав – це був пістолет Івасика. Далі він почав записувати мої дані й запитав: 

– Когда, кем и при каких обстоятельствах был вовлечен в ОУН? 

– Я ніколи і ніким не був завербований у жодну організацію. Мені пропонували вступити у комсомол, але я ще не був готовий до цього. 

Софонов знову попередив, аби я добре думав як відповідати, бо не встигну на вечірку. Відказавши – я не маю про що думати, замовчав. Мовчав і лейтенант. Нарешті витягнув якусь папку, де було зазначене моє прізвище й прізвисько «Козяр», повернувся до мене і почав гортати листки.

– Видишь? Ты напрасно возражаешь!

– Не знаю, хто на мене наговорив, але не маю що сказати! Софонов змушував мене говорити правду ще декілька разів, але я мовчав. Відчинились двері, і зайшов якийсь військовий. 

– О, кого я вижу, друг «Козяр»! – заявив із лукавою усмішкою. 

– Ви помиляєтесь, моє прізвище Яремкевич! – заперечив.

Він враз зацідив мені по зубах, що я аж відлетів до стіни, і сказав:

– Здесь советская контрразведка. 

– Так, відчуваю! – огризнувся. Сідаю на крісло і дивлюся на Софонова. Мені здається, що він мені підморгує, ніби дає знак мовчати. 

– Вот сюда отодвинься! – наказав начальник.

– Що, хочете більшого розмаху набрати?

– Вот балбес, он еще в неловкое положение меня будет ставить! Радуйся, что сегодня суббота и уже выходные; если бы были будни, ты бы по другому пел. На этом кресле не такие, как ты, сопля, а люди высокого ранга вели себя поприличнее.

Я кидаю погляди на Софонова, а він продовжує підморгувати мені лівим оком. Думаю, що то «своя» людина і мовчу. То вже згодом зрозумів, що оте підморгування було просто нервовим сіпанням. Начальник вийшов. Лейтенант щось записував і час від часу: «Ну что, будем молчать?».

Мовчу. Було вже за північ, коли Софонов піднявся з крісла і, підійшовши до мене, наказав дати руки за спину й одягнув наручники. Відтак зняв ремінь з моїх штанів, спутав мені ним ноги і сказав: 

– Иди!

– Як я можу йти, якщо ви мені ноги зв’язали? – запитую. 

Він садить мене на крісло, відчиняє двері кабінету і просить когось приглянути, поки кудись відійде. Мабуть уже була глуха ніч, коли повернувся. Розплутав мені ноги, і в супроводі двох цивільних вивів на вулицю. Перед входом стояла вантажна машина. Наказали лізти на машину; відповів, що не можу, бо зав’язані руки. Тоді вони мене збили з ніг, підхопили і кинули в кузов. Потім вискочили самі та повсідалися на мене – один на ноги, другий на живіт, третій на голову, проте одразу ж і встав…

Надворі червень. Нічне сяйво. Від цитаделі чутно неповторний аромат насаджень. Місто поринуло в сон, лише світяться вікна в управлінні держбезпеки. Милуюся зоряним небом, ніби востаннє… 

96. Будівля СБУ (раніше – КДБ). Збудована в 1935–1936 рр. для MZE (Міських закладів електричних). Зі сайту: http://photo-lviv.in.ua/yak-sporuda-mze-peretvorylas-na-najvyschu-u-lvovi/

***

65 Зі спогадів Степана Левандовича: «Наближався до кінця навчальний рік, і наша школа, тобто 9 і 10 класи, готувалися до випускного вечора, котрий був призначений на суботу – 14 червня 1947 р. В неділю ми планували вийти десь за місто, взяти з собою Короля і там його допитати, але нас випередили, бо 13 червня, у п’ятницю, я був заарештований, а також Івасик і Дячик. Вранці, о 4-й год., прийшли за мною на вул. Задвірнянську і робили обшук до обіду».

66 «Міністе́рство держа́вної безпе́ки СРСР (рос. Министерство государственной безопасности СССР – МГБ) – існувало з 1946 р., наступник Народного комісаріату державної безпеки (рос. НКГБ). Розпущено 7 березня 1953 під час об’єднання з Міністерством внутрішніх справ СРСР під проводом Л. П. Берії, та далі – С. Н. Круглова; МВС опікувалося держбезпекою до 13 березня 1954, коли було створено Комітет державної безпеки (КДБ). 

Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС); (рос. Народный комиссариат внутренних дел (НКВД)) – одне з виконавчо-адміністративних відомств (міністерств) уряду СРСР союзно-республіканського підпорядкування. Створений 7 листопада 1917 р.; 19 березня 1946 р. перейменований на Міністерство внутрішніх справ СРСР« [з Вікіпедії].

Залишити відповідь