Спогади Романа Яремкевича (ч. 20)

Згодом Шийнарівський почав розробляти нову акцію у зв’язку зі запланованим приїздом до Львова Микити Хрущова, який у 1944–1947 рр. займав посаду голови Ради Народних Комісарів (згодом – Ради Міністрів) УРСР. За його задумом, я повинен був вступити до комсомолу і стати настільки активним членом, щоби, завоювавши довіру партії, потрапити у громадську охорону на період перебування у Львові високо радянського чиновника. Атентат [замах на вбивство – Упоряд.] потрібно було здійснити під час вручення Микиті Хрущову букета. Вступати у комсомол я відмовився і, аналізуючи поведінку Шийнарівського, дійшов висновку, що він або його сестра Ірина дійсно мали зв’язок з підпіллям, що засвідчує купа листівок та відозв, але все інше – це особиста ініціатива Юрка. Суперечки між нами наростали, тож дуже не хотілося, аби він дізнався про третього учасника моєї трійки – Ляховича. 

Наближалася річниця від дня народження Тараса Шевченка. Наші учні готували п’єсу, присвячену викупу поета з неволі. Мені дісталася роль Брюллова. Перед початком вистави Шийнарівський виголосив блискучу доповідь про життя і творчість Шевченка, за що отримав подяку від педагогічного колективу. Я вперше за весь час навчання у школі був одягнутий у цивільне вбрання. Це викликало захоплення у наших дівчат… Чомусь у ті часи так велося, що хлопці з молодших класів частіше спілкувалися з дівчатами зі старших. Так було і в нашій школі. Мої однокласники охоче спілкувалися зі старшокласницями, навіть, часто їздили з ними за місто на відпочинок. Це й не дивно, адже у 10 класі залишився лише один хлопець – Самотій. 

Наприкінці березня Шийнарівський раптом пропав, і ніхто не знав, куди він подівся. За якийсь час до мене підійшов Ярослав Івасик, який входив у трійку, очолювану Юрком, і передав від нього вісточку. Зі слів Івасика, Шийнарівського хтось зрадив, він побував у руках чекістів і тепер переказував мені негайно покинути Львів, інакше мене заарештують. Я сказав, що нікуди не поїду, натомість запропонував зустрітися з Юрком у парку імені Франка. Наступного дня ми з Івасиком спостерігали за лавкою, де мала відбутися зустріч. Шийнарівський уже був на місці. Не помітивши навколо нічого підозрілого, ми підійшли та сіли біля нього з обох боків. 

Виглядав Юрко змученим. Очі запалені, щоки позападалися і помітно було, що в нього гарячка. Він сам перервав важку мовчанку і сказав: 

– Я зрадник і готовий прийняти смертну кару. І до мене: тікай, бо тебе заарештують!

– Як тебе схопили? Хто тебе зрадив? – допитувався я.

Юрко розповів, що його взяли енкаведисти просто на вулиці. Він вирвався з їхніх рук і хотів кинутися під машину, яка саме в той час проїжджала поруч, але водій встиг загальмувати. Його витягнули з-під коліс і повели на вул. Дзержинського, де піддали катуванню. Юрко не знав, хто його зрадив, однак розповів, що чекісти розпитували про якусь заборонену книжку, яку він дав прочитати нашому спільному шкільному приятелеві Ярославу Королю61. Шийнарівський постійно повторював, що заслуговує на повішання. Щоби перевірити його щирість я сказав, що маю відійти на декілька хвилин у вбиральню. Натомість побіг в аптеку і купив кілька таблеток від головного болю. Повернувшись, почав розмову: 

– Юрко, ти знаєш, яка кара чекає зрадника?

– Так, смерть! – відповів він. 

– Ти – наш колега. Ми знаємо твоїх рідних і знаємо, як важко їм буде пережити те, що їх син – зрадник. Ти ж не хочеш, аби нас заарештували? – продовжував я.

– Ні! 

– Я маю таблетку ціаністого калію. Якщо ти зараз візьмеш її й проковтнеш, то вона подіє швидко і безболісно. 

Промовивши це, витягнув загорнуту в папір таблетку і простягнув Шийнарівському. Він, довго не роздумуючи, її проковтнув. Тоді заспокоїв його: це ліки від мігрені. Я признався, що розіграв цю сцену, аби переконатися в щирості його слів. Зрештою Івасик встав і сказав: «Ходімо!» 

Ми не питали куди, але коли переходили дорогу на проспекті Свободи, то я ледь упіймав за комір Юрка, який знову спробував кинутись під колеса автівки. Петляючи вечірніми вулицями, наблизилися до Високого замку. Біля однієї з галявин, відвівши Івасика в бік, запитав, що він задумав. Ярослав коротко відказав: «Будемо вішати!» Я відмовився брати в цьому участь і повідомив, що маю інший план. Шийнарівський здогадався, про що йдеться, і почав кричати: 

– Не хочу, аби ви мене вішали, краще застрельте! Якщо ні, то я кричатиму, в цій місцевості багато військових, і вас упіймають!

– Ти ще будеш вибирати – чи вішати тебе чи стріляти? – я розлютився і повалив його на землю, закривши рота долонею. 

Давши час заспокоїтись, запитав, чи має якихось родичів у селі. Пояснив: чекісти не дадуть йому спокою і тому, хоче він того чи ні, але змушений буде видавати людей; в іншому випадку посадять; тож найкраще втекти зі Львова і, переховуючись під іншим прізвищем, продовжувати навчання. Юрко відповів, що має родину в Бродівському районі. Оскільки потяг на Броди відправляється вранці – о 7 год., я, в присутності Івасика, призначив Шийнарівському зустріч о пів сьомої на головному двірці, щоби передати необхідні йому для конспірації бланки з печатками – усе з тієї ж Бібрецької школи. На цьому розійшлися. 

88. На Високому Замку. Знимка Корнелії Кульбовської, 2007 рік. 

Зранку вже чекав на станції з документами. Обійшов зали очікування і піднявся на перон. Знайшов потяг, який відправляється на Броди, і перевірив вагони але Юрка ніде не було. Трохи пізніше, разом із Левандовичем, вирушив повідомити Івасика, що Шийнарівський не поїхав, а дорогою побачив, як він прямує нам назустріч! Я заскочив у будинок, а товаришу наказав за ним простежити. Однак, як виявилося, Юра побачив нас здалека, тому попросив Левандовича мені передати, що виїжджати буде завтра, бо має купити дещо у дорогу. 

Зранку – о 5-й год. – у двері мого помешкання подзвонив Король. Я спросоння не міг зрозуміти, про що йдеться. Побачивши мою розгубленість, він запитав, чому не повішали Шийнарівського. 

– Тепер маємо мороку. Гайда на вокзал! – сказав Ярослав. 

Зрозумівши, що Івасик не дотримав слова мовчати про цю історію, я одягнувся і ми поїхали на головний вокзал, щоб удвох перевірили потяг. Проте Шийнарівського знову не було. Дорогою назад Ярослав увесь час повторював, чому ми не повісили зрадника, і розпитував про документи, приготовані для його втечі. Я злився на Івасика, що відкрив цю таємницю Королеві, але було вже пізно. 

Якщо впродовж 1946 р. наша школа була переповнена учнями, то вже до кінця вересня ситуація змінилась, і у школі залишили один 9-й і один 10-й класи. Король у 10-й клас пішов до іншої школи, але часто до нас приходив і вважався своїм. Бував і у нас вдома, познайомився з моїми батьками, а часом навіть залишався ночувати, коли тато з мамою їхали на село. Однак я чомусь не міг йому відкритися…

Шийнарівський канув, мов камінь у воду. Я відчував небезпеку і коли одного разу мені передали повідомлення, де йшлося про якусь непевну зустріч, то сказав мамі: це вже, напевно, по мою душу. Остерігаючись арешту, нікуди не пішов, а з мамою домовились: якщо чекісти будуть у хаті, то вона розверне вазонок на підвіконні квіткою до кімнати. 

Одного разу після педагогічної наради, котра проходила у нашому класі, побачив у себе під партою чимало папірців. Переглянувши їх, знайшов один із цікавою нотаткою: «Яремкевич не благонадежный!». Упізнавши почерк, на перерві підійшов до капітана Мельнікова, показав йому записку і запитав: 

– Ви писали?

– Да, – признався він. – Понимаешь, на совещании сидишь, томишься и пишешь всякую чепуху. Ты не обращай на это внимание. 

Звісно, можна було б не звернути на це увагу, якби то був поодинокий випадок. Досвідчений підпільник – це сприйняв би сигналом для тривоги та негайних дій. Я ж сприймав цю ситуацію, як гру «Хто кого перехитрить?» 

Цікавість органів держбезпеки до моєї особи зростала. Якось до мене підійшла учениця нашої школи, Підкравець Леніна, і пошепки сказала, щоб я остерігався, бо її розпитували про мене. 

Про Шийнарівського далі нічого не було чути, але одного дня Івасик показав від нього записку: «Я втік і переховуюсь. Де, я вам дам знати пізніше» і сказав, що її приніс Юрка вуйко. Я здивувався, чому вони не простежили за ним, адже коли це дійсно приходив родич, то й мама повинна знати, де переховується син. Тож сам пішов на квартиру Шийнарівських. Двері відчинила його мати, сказала, що сина немає, де він – не знає і поспішно їх зачинила. 

89. Мама Юрка Шийнарівського.

Першотравневі свята 1947 р. ми зустріли так, як і належить радянським учням. Святкова колона Залізничного району формувалася в районі площі Шашкевича, навпроти тюрми на Лонцького. Наші старшокласники належали до того покоління, яке вміло чудово співати, особливо козацьких і стрілецьких пісень. Колона чекала на команду вирушити у центр міста зо три години. Аби вбити час, ми зібралися в гурт і співали з таким завзяттям і натхненням, що до нас приставали люди з підприємств та заводів. Заспівали «Гей видно село», «Гей на горі, на Маківці», «Ми гайдамаки», «Гей там на горі січ іде…» і багато інших патріотичних пісень. Ми розуміли: нас чують ті, котрі сидять там, за заґратованими вікнами. 

Не знаю, коли і як Івасик та Дячик здружилися з Королем, але той почав усе частіше наполягати на створенні боївки [бойового закону. – упоряд.] для боротьби з НКВС. У травні ми скликали перше після провалу Шийнарівського організаційне засідання. На ньому були: Ярослав Івасик62, Богдан Дячик63, Степан Левандович, Василь Ляхович, Ярослав Король і я. Що саме обговорювали на тих зборах, нині згадати важко, але з впевненістю можу сказати: усі були рішуче налаштовані продовжувати боротьбу. Тож вирішили з двох трійок організувати боївку. Кожен мав придумати собі прізвисько. Івасик обрав прізвисько «Чорний», Король – «Хмель», Дячик – «Сірий», Левандович – «Тютюнник», Ляхович став «Незламним», а я – «Козяр», на згадку про свого заарештованого друга. Залишалось призначити командира боївки. На командира я рекомендував найстаршого серед нас – друга «Чорного», а на заступника – «Хмеля».

Новообраному керівникові доручили встановити зв’язок із діючим підпіллям. «Тютюнник» порадив зв’язатися з провідником Пустомитівського району – «Білим». Для налагодження співпраці вирішили передрукувати листівки та відозви і розповсюдити їх, щоби показати свою роботу. Але де ж їх друкувати? Потрібні були гроші для придбання друкарської машинки. 

Згодом відбулася ще одна організаційна зустріч у парку ім. Івана Франка. Хмель наполягав, аби ми активніше шукали гроші, а до мене звернувся з пропозицією поїхати за бланками атестатів, які я колись обіцяв дістати у Бібрці. 

90. Алея парку ім. Івана Франка неподалік кінотеатру «Парк». На знимці помітно продуктовий кіоск, що був там за радянських часів. Фото 1959 р. З сайту: http://photo-lviv.in.ua/park-imeni-ivana-franka-vid-jezujitskoji-brovarni-do-studentskyh-posydenok/

Якось у неділю Король зібрав нас у Стрийському парку і запропонував зробити світлину на згадку. Сам став скраю і за секунду до спалаху відійшов. Коли ж я запитав, навіщо так зробив, то відповів, що йому не можна фотографуватись. У досвідченого підпільника це би спричинило підозру, але у жодного з хлопців запитань не виникло. Ще через декілька днів нараду організували у нашій квартирі, в тій частині де мешкала Катруся. Моїм завданням було стежити, аби ніхто не застукав нас зненацька, тож розмови я не чув. Коли всі почали розходитися, я запитав у «Тютюнника», що саме вони вирішували. Той відповів: «Хмель» збирав анкетні дані, для чого дав кожному шматок паперу і сказав написати прізвище, ініціали та затвердити підписом свою участь в організації. Начебто для перевірки нас підпільниками. Нікому й не прийшло в голову: якщо ми тільки шукаємо зв’язок із підпіллям, то хто ж має перевіряти?

Пригадую, як одного разу Король показав мені новий паспорт на чуже прізвище зі своєю фотографією, але, тільки я хотів взяти документ в руки, то не дав і швидко заховав. А ще в нього з’явилися новенькі чоботи. На запитання, де взяв таке гарне взуття, відповів: все завдяки розвідці. Потайки від своїх колег, я почав аналізувати поведінку Хмеля. Мені вдалося дізнатися про арешт Остапа Білика64, симпатичного хлопця та справжнього патріота. Дивний збіг обставин. Розповідали, що в той день Король разом із Біликом зайшли у квартиру, де жив Остап, а після того, як «Хмель» вийшов від нього, Остапа арештували. І Шийнарівський теж підозрював Короля. Було таке, що якось «Хмель» прибіг до мене і попросив позичити йому наган. Зброї у мене не було, але одного разу похвалився, що маю, тож Король хотів її вимантити. Коли запитав – навіщо йому, то відповів: має брати участь в одній операції. Щоправда, це трапилося ще задовго до створення боївки… 

Сумнівами стосовно «Хмеля», я поділився з другом «Тютюнником», а незабаром вони підтвердились. Теплого червневого дня до мене прийшли Левандович і Ляхович. Ми хотіли покурити, але ніхто не мав ані тютюну, ані грошей. Раптом Ляхович витягує декілька червінців і кладе на стіл. Я дуже здивувався, бо Василь родом з Тернопільщини, батьків його виселили, і він жив у вуйка, який не мав зайвої копійчини. А саме перед тим мені розповідали, що Король останнім часом розкидається грошима і пригощає всіх пивом. Це вже було аж надто підозріло. Тож наполіг, аби Ляхович розповів, звідкіля у нього ці гроші. Тоді він зізнався, що на їхній вулиці (Боткіна) живе заможний господар, який є великим патріотом і міг би матеріально допомогти підпіллю. Ляхович поділився цією інформацією з Королем, адже ми хотіли роздобути гроші на друкарську машинку. «Хмель» зацікавився, і вони пішли до того чоловіка. Василь стояв на подвір’ї, а Король зустрівся з господарем, який дав йому 5 тис. крб., пообіцявши іншу частину грошей дістати наступного тижня. «Хмель» дав 500 крб. Василеві і наказав мовчати. Тієї миті я остаточно переконався, що Король зрадник і агент НКДБ. Ми вирішили піти до того господаря і попередити, аби більше не давав грошей самозванцеві, а якщо той все-таки з’явиться, то нехай віддасть його в руки міліції. Я взяв зі схованки декілька листівок, одягнув чорні окуляри, і ми пішли. Все пройшло добре. Пояснивши розгубленому чоловікові в чому справа, подякував за пожертву. 

91. Троє друзів: Ляхович (Незламний), Яремкевич (Козяр, Вчитель), Левандович (Тютюнник). 2000-ні роки

***

61 Ярослав Король. «Агент НКВС, один з новоприбулих учнів після відкриття школи на місці гімназії; спочатку сколєґувався з Шийнарівським, згодом здобув довіру в інших патріотично налаштованих учнів. Коли після війни я працював у Бродівському районі, то казали, що він мав тітку в Ясенові, до котрої приїжджав. Батько Короля був баптистом-пресвітером; після війни Король теж був проповідником» [авт.].

Автор, після повернення з таборів, мав бажання поквитатися зі зрадником, але КДБ пильно оберігало свої кадри… 

Вже видавши книжку, якось запитав свого кума Василя – знаєш когось у с. Ясенові? І розповів йому про агента НКВС Короля. Кум зателефонував знайомому в це село, а той підтвердив, що донедавна мешкав у селі баптист на прізвище Король і розповів, що свого часу цей чоловік був кудись висланий радянською владою, але згодом повернувся в село. Я просто передав книгу в місцеву бібліотеку…

***

Зі спогадів Василя Ляховича: 

«… Ми, троє учнів з СШ № 1, Яремкевич Р. О. («Козяр»), Левандович  С. О. («Тютюнник») і Ляхович В.М, («Незламний»), а також друзі з міста, а саме Івасик Я., Дячик, Король Я. (останній вернувся з походу в Чехословаччину), організували боївку, яка мала проводити агітаційну роботу серед молоді та населення Галичини, особливо серед українців, які прибули зі східних областей України, а також деякі диверсійні операції… Член боївки Король Я. («Хміль»), родом із села Ясенів Бродівського району Львівської області, після повернення з Карпат прийшов з повинною до НКВС і працював на їхню користь (як було виявлено пізніше)…

62 Ярослав Івасик. «Після таборів він виїхав до Польщі, більше не бачилися» [авт.].

63 Дячик Богдан. «Товариш Івасика, бачилися з ним у Львові, в спілці політв’язнів, повернувся з Казахстану вже після розвалу СРСР. Помер у Львові, на автобусній зупинці» [авт.].

64 Білик Остап. «Вчився в художній школі, в таборах малював портрети на замовлення, а коли повернувся до Львова, то працював художником» [авт.].

Залишити відповідь