Спогади Романа Яремкевича (ч. 2)

У мене була молодша сестра Леся8. Чи ми дуже любилися? Не можу сказати. Одного разу Леся невдало зістрибнула зі стільчика, і в неї почала боліти нога. Того дня ми разом із мамою пішли на город. Сестра скаржилася на біль, але думала, що загнала в ногу скалку. Мама її оглянула, нічого не помітила, нажала трави і понесла до хати. Коли ж Леся пробувала ставати на ногу, її пронизав гострий біль, а вночі піднялася температура. Колишній фельдшер австрійської армії, – пан Сохай – порадив прикладати до ноги холодні компреси. Але то нічого не дало, і нога набрякла ще більше. Той набряк не зникав декілька місяців, аж доки внизу, біля гомілково-ступневого суглоба, не з’явилися гнійники. Хоча у Бібрці була достатньо велика лікарня і непогані лікарі-євреї, але рентген-апарату вони не мали. Та й у батьків бракувало [не вистачало – Упоряд.] грошей на лікування, адже для того, щоб отримати хорошу роботу і добру платню, треба було свою метрику перенести до костелу, тобто ополячитися. Якось батько найняв фіру [підводу – Упоряд.] і ми повезли Лесю у село Нові Стріличі, до лікаря Макогонського. Під час огляду той побачив, що з рани видніється кавалок кістки. Коли спробував її видалити, то аж перелякався, бо витягнув усю малу гомілкову кістку повністю… Після того гнійники стали гоїтися, але стопа уже не мала стійкої опори і почала викривлятись.

9. Леся Яремкевич 

*** 

У 1938 р. настав час іти до школи, яка була розташована посеред села, навпроти хати мого дідуся Романа, і складалася з помешкання директора, пана Ступирі, зі сім’єю, та з навчальних класів. Це була початкова школа, де навчання здійснювалося польською мовою. Влітку туди ходили босоніж, а взимку взували хто що мав, бувало, й мамині черевики. Директор, суворий мазур, – польський шовініст, був єдиним нашим учителем. У першому класі замість зошитів ми носили дощечки, пофарбовані начорно, і писали на них олівцями, які називали «рисіки». Це були вічні зошити, бо написане можна було стерти й писати знову! 

Наступного навчального року, я вже ходив до другої кляси [класу – польською, діалект – Упоряд.] і мав нового вчителя – пана Лівіцкого. Він був молодий, нежонатий і ставився до дітей непогано. Винаймав квартиру у польського колоніста Дуди9, який мешкав неподалік од нас. Той Дуда мав старшого від мене на два роки внука Збишека, з ним я часто повертався разом зі школи. Прикрий Збишко, не доходячи до нашої хати, хапав мене за вухо, крутив і казав: «Мув же єстесь поляк!» Вухо боліло, і сльози наверталися на очі. – Поляк! Поляк! – кричав я. 

Тоді Збишко вухо відпускав, а я втікав на вигін і гукав – На горі пироги, на долині каша, утікайте мазурки – Україна наша! 

Наступного дня, або через день, усе повторювалось. Так Збишко Цесляк учив мене ненавидіти поляків.

10. Хата колоніста Дуди у наш час. Знимка Ю. Ситника, 2017

***

Наприкінці 1938 р. – на початку 1939 р. політична напруга зростала. Поляки затіяли масштабні військові маневри, куди покликали резервістів, з поміж них мобілізували й мого батька. Якось польський жандарм покликав маму до брами і щось із нею говорив. Пізніше мама нам розповіла: через село проходитиме військо. Ще зранку ми вийшли на «Вигоду» і очікували на тата, який мав бути серед тих вояків. Нарешті над’їхали військові на конях. Пильно придивляючись до вершників, побачили серед них батька на білому коні. Він помахав нам рукою і поїхав, не зупиняючись. Уночі все-таки прийшов на побачення з мамою, але щез до сходу сонця. 

Коли військові відходили, то загубили німецьку вівчарку. Я заманив її на подвір’я, винісши тарілку з молоком і хлібом. Відчинив хвіртку, поставив миску на вулиці, а сам заховався у сінях [нежитлова частина хати, після входу з вулиці – Упоряд.]. Кожного дня пес сидів перед нашою брамою і чекав на їжу. Щоразу сміливіше заходив на подвір’я, аж доки я не заманив його до хати. Коли прикрив двері, пес забився у куток і почав скавуліти. Я теж перелякався, але, долаючи страх, припрошував його до миски з їжею, а коли вівчур заспокоївся, взяв кусень хліба й нагодував його з руки. Згодом зі собакою познайомилися мама та сестричка. Пес відтоді став членом нашої родини, а тато назвав його Сталіном. Хто такий той Сталін, я вже дізнався з приходом «визволителів» золотої осені 1939 р. 

11. Початкова школа с. Лани. Тогочасна знимка, надана однокласницею автора Наталією Паливодою.

Польські шовіністи розперезалися – почастішали погроми українських установ Волині й у Галичині. На Закарпатті Чехо-Словаччина10 тріщала наскрізь. Гітлерівська Німеччина пообіцяла Закарпаття мадярам. Українські націоналісти готувалися взяти владу в свої руки і проголосити незалежність Закарпатської України. Поляки, підтримуючи мадярів, шаленіли. Посилилась цензура на українські видання. Часописи виходили порожніми з написом на всю сторінку – «конфісковано». По радіо лунала антиукраїнська істерія. У Львові проходили акції протесту, демонстранти кидали каміння в Угорське консульство. Коли батько привіз зі Львова радіо на кристалик, з голосником [ймовірно, це регулятор звуку – Упоряд.] то сусіди сходилися до нас його слухати і від почутого, у німій люті, скреготали зубами. Молоді хлопці нелегально переходили кордон, а угорська армія, озброєна до зубів, здійснювала наступальну акцію проти січовиків, майже не озброєних, але сильних духом.

15 березня 1939 р. було проголошено незалежність Закарпатської України, президентом якої став Августин Волошин. Однак самостійність її тривала недовго. Угорських гонведів [військових – Упоряд.] підтримувала не тільки Польща, а й гітлерівська Німеччина. Скільки ж то було галасу по радіо, коли мадяри підійшли до польського кордону! В цей час серця українців наповнялись сумом і невимовною жадобою помсти за невинно пролиту кров патріотів. 

12. Угорські вояки з польським офіцером прикордонної служби (попереду) після розстрілу січовиків галичан на Татарському перевалі поблизу с. Ясіня. Березень 1939 р. 

***

8 Леся Яремкевич (07.04.1932 р. – 16.03.1943 р.). Сестра автора. Померла в юному віці після ускладнень внаслідок хірургічної операції. Автор шкодував, що в дитинстві не встиг приділити сестричці належної уваги. 

9 Колоніст Дуда. «Був висланий на Сибір за перших більшовиків; внук Збишко Цесляк приїжджав після війни з Польщі, щоби забрати свою хату, але йому то не вдалося. Якийсь час у цих приміщеннях була сільська рада села Лани» [авт.].

10 Після розпаду Австро-Угорщини у 1918–1919 рр. утворилася низка держав, зокрема й Чехо-Словаччина. Мирна Конференція у Парижі санкціонувала передання Закарпаття Чехословаччині у Сен-Жерменському договорі (10. 09. 1919), де рівночасно гарантувався автономний статус Закарпаття [з Вікіпедії]

Слід зауважити, що фраза Автора «щоб отримати хорошу роботу і добру платню, треба було свою метрику перенести до костелу, тобто ополячитися» перегукується зі спогадами отамана Бульби-Боровця, на які я натрапив завдяки цій праці:

Я пішов до каменоломні шукати роботи. Побачивши, як керівник кар’єра, стоячи на горбку, керує багатогранною роботою підприємства, я з першого дня вирішив за всяку ціну стати таким керівником.
А ціна, як потім виявилося, була дуже висока. Я вже, бігаючи за худобою, встиг забути „азбуку”, якої мене в Бистричах учили зимою. А тут вимагається альґебра. В мене, натомість, ні засобів, ні освіти. Треба знову все починати від „аза”. Треба дуже багато вчитися. Але як? Де? Від кого? За що? Немає не то що якоїсь допомоги, але навіть доброї поради.
Я кидаюся до державного вчителя та до священика. Хто ж, як не вони мали б мені допомогти. Державний польський вчитель дуже радо мені в усьому допоможе. Він може навіть так зробити, що я буду вчитися в усіх школах на державний кошт, але він ставить маленьку вимогу: я маю потім перехреститися з православного на католика, щоб згодом з українця стати поляком. Тоді мені всі двері, як до школи, так і до урядових посад, будуть відчинені. Інакше, дорога до науки буде закрита, хоч би я був мудрішим від самого Соломона.
Старий російський „батюшка” також дуже радо готовий мені допомогти. Він напише до „Русского Благотворітєльного Общєства” та до самого Єпископа. Мене приймуть в науку до Духовної Семінарії на кошти Консисторії. Одначе, я мушу скласти йому присягу на Євангелію, що коли вивчусь на дяка або навіть на священика — ніколи не буду ні українцем, ні поляком, а лише росіянином. Не стану зрадником ні православної віри, ні „матушки Росії”, ні „батюшки царя”. Все, що тепер там, за кордоном, і тут у нас, діється — це лише тимчасова кара Божа за гріхи народу. Завтра ж знову буде стара Росія. Буде цар, буде порядок. Буде добробут і щастя для всіх вірних слуг великого царя. А всі зрадники підуть в Сибір на каторгу, а по смерті — в пекло.”

(Більше за посиланням: http://yurko.info/анти-бандера/)

Так що українцеві не залишали вибору: або ополячуватися, або русифікуватися. Як згадує Автор, власне до поляків, як безпосередніх визискувачів, було найгірше ставлення місцевого люду на Галичині. Ця ненависть розпалювалася не лише від соціальної несправедливості, а й на побутовому рівні, коли поляки демонстрували свою зверхність. Звісно, таке протистояння на тлі війни неминуче призвело до кровопролиття. Проте слід пам‘ятати: українці жили на своїй землі, бо якщо уважно переглянути Національну статистику Галичини Кубійовича, то можна помітити, що все сільське населення було переважно українським, і лише міста – польсько-жидівськими.

При нагоді зазначу використання слова «жид» у спогадах Автора. Як видно навіть з наведених вище фрагментів: щодо лікарів Роман Яремкевич уживає термін «єврей». Це вже наслідки радянського періоду в історії України – хоч автор і писав свої спогади після розвалу СРСР, але заборона на уживання слова «жид», що трактувалося в радянські часи як антисемітизм, далася взнаки. Проте на Галичині слово «жид» ніколи не мало негативного контексту, так само як аналогічне слово в тодішній і сучасній польській мові.

Ось що про це писав професор, д-р Соломон Гольдельман:

«… Стверджую, що термін «жид» є властивий українській мові як теж іншим слов’янським мовам (наприклад: польській, чеській, білоруській); уживання його в згаданих мовах є природнє і не має зневажливого характеру, як у мові російській. Уважаю, що в Совєтській Україні приписано уживати слова «єврей» зі святенництва, щоб не викликати у читачів, котрі звикли до образливого сенсу слова жид у російській мові, запідозріння автора в антисемітизмі. Очевидно, ніхто з читачів моєї монографії не запідозрить в антисемітизмі її національно-жидівського автора… Взагалі, я засадничо ніколи б не погодився на уживання терміну єврей у моїх українських працях, бо добачав би в тому святенництво та боягузство».

Єрусалим, січень 1964 р.».

Зважаючи на вищенаведене залишив у тексті орфографію Автора – де «жид», а де «єврей».

Залишити відповідь