Спогади Романа Яремкевича (ч. 19)

Навчальний рік 1946–1947.

Утративши зв’язок з діючим підпіллям, я вирішив більше не бавитись у війну, а взятись за науку. В приміщенні по вул. Сталіна (тепер – Степана Бандери), де колись була Львівська академічна гімназія, а під час війни ще й військовий шпиталь, у 1946 р. відкрили середню школу №1. Я записався туди до 9-го класу, підробивши, на одному з поцуплених Козяром бланках, довідку про навчання у Бібрецькій школі. Через поранення в ногу півроку навчання прогуляв, тож мусив якось викручуватись. Оскільки в цю школу був великий набір, то сформували два 9-х і два 10-х класи. Директором призначили Олійника, з радянських партизан, а «воєнруком» – капітана Мельнікова. Прізвища інших учителів, на жаль, уже не пам’ятаю. Організували також учнівський комітет, куди увійшли учні старших класів, переважно зі східних регіонів. Мене призначили головою комітету та заступником «воєнрука». 

Я сидів на останній лавці з хлопцем, вихідцем із одного ближнього села, який, проте, жив неподалік від мене в елітній квартирі корінного львів’янина, засланого до Сибіру. 

Ходив на навчання у військових райтках (російською – галіфе) і чоботах, тримався від усіх окремо, ні з ким не знайомився. З перших днів навчався добре і незабаром завоював авторитет серед учителів. Учні мене сторонилися, а декотрі дівчата навіть зверталися до мене на «Ви». Інколи, в дощову погоду, капітан Мельніков просив його замінити. Тоді я давав хлопцям розбирати карабін і замок до нього, а дівчатам – матеріали для перев’язки, щоби навчалися бандажувати рани. 

Коли готувалися до свят, то капітан тренував 8-10 класи, а я 5-7. Мене у школі називали «генералом Мацьком». Не знаю, чому саме так. Узагалі «Мацьками» називали кмітливих котів, котрі вміли щось роздобути, а, можливо, через великі очі, як раніше «Цибулею». Але це мене не ображало.

83. Знимка на звороті підписана: «Фотогурток у м. Львові. СШ №1». З архіву автора

Загалом, 1946–1947 рр. видалися важкими. У нас була карткова система, а на сході України – голод. Деякі з львівських панянок на перерві витягали канапки і демонстративно їли. Натомість бідніші дівчата, зазвичай діти службовців, котрі переїхали до Львова зі сходу України, ковтали слину, соромлячись опускали очі й виходили з класу. Мене обурила така поведінка. Покликавши кількох наших дівчат, провів із ними виховну бесіду. Попросив їх їсти так, аби ніхто не бачив, задля поваги до інших, бідніших учнів. Серед хлопців були також два корінні львів’яни, з так званої шляхти ходачкової56, котрі з погордою ставились до вихідців зі села. Як голова учнівського комітету, поставив їм умову: або вони змінюють поведінку, або – марш зі школи. Вони обрали друге і перевелися в іншу школу. Хлопці нашого класу уникали мене, а я намагався не нав’язуватись їм. Так мав більше часу для навчання і завжди добре готувався до уроків. 

Перед святом Покрови учні почали перешіптуватися між собою і домовлятись про те, щоби не прийти до школи. Я краєчком вуха підслухав ту змову, бо мені особисто ніхто нічого не говорив. Тож наступного дня, використовуючи вроджену акторську майстерність, пішов у шкільну поліклініку зі своїми, з народження збільшеними, мигдаликами. Лікарка оглянула і, навіть не помірявши температури, дала звільнення на три дні. Тому на свято я до школи не пішов, проявивши солідарність з усіма учнями. 

Коли після Покрови з’явилися в школу, то побачили, що на передніх партах сидять учителі, а за столом – директор і представник районного відділу освіти. Після того як усі учні зайшли в клас, одразу почався допит. Кожен пояснював свою відсутність по-різному. Директор аж захлинався від злості. Обзивав учнів бандерівцями, пілсудчиками [послідовниками польського диктатора Пісудського. – Упоряд.] та вовками в овечій шкурі. Черга дійшла до Ірини Хом’як – наймолодшої і найделікатнішої дівчини у нашому класі. Ірина розплакалась і крізь сльози промовила, що не прийшла до школи, бо ж було свято. Я не витримав, підняв руку, вийшов посеред класу і гнівно сказав: «Яке має право директор обзивати радянських учнів бандерівцями? Так, вчора клас зірвав уроки не тому, що хтось їздив за продуктами чи з інших причин. Ірина сказала правду, було свято. Директор повинен знати, що молодь в нас виховувалась в релігійному дусі, і тут є велике поле для праці комсомольській організації. А де вона у нас?» Учителі з подивом дивилися на мене та мовчали. Директор розгубився, почервонів і не міг вимовити ні слова. Представник району перервав мій виступ і заявив, що директор відповідає за навчальний процес, тому хоча мій емоційний виступ можна зрозуміти, але він дещо недоречний. Тоді ми пообіцяли, що таке більше не повториться, і збори закінчились. Учителі вийшли, а хлопці наввипередки намагалися потиснути мені руку і відтоді мене вже не сторонилися. 

84. Панорама Львова. Знимка Корнелії Кульбовської, 2007 рік

Якось учень нашого класу, Юрій Шийнарівський57, попросив його почекати коли йтиму додому. Дорогою розповів, що знає про мене геть усе. Здивовано глянувши на нього, почав грати дурня. Тоді Юрко сказав: дає мені два тижні, аби я його перевірив, а після того розпочинав роботу підпільника.

Безперечно, то мене не дуже тішило, бо хоча Шийнарівський був розумним хлопцем, але водночас трохи «нарваним» і неврівноваженим. Тож я його не перевіряв і спілкування на цю тему більше не продовжував. Але стосунки з Юрком отримали несподіване продовження.

Уроки німецької мови у нашому класі часто перетворювалися на балаган, адже учні не розуміли вчительку через її словесний «макаронізм» – плутала російські, польські, німецькі слова та змішувала їх докупи. Від поведінки учнів у вчительки починалась істерика, після чого вона замовкала у відчаї. Саме на одному з її занять Шийнарівський почав зачіпати дівчат, і здійнявся вереск. Учителька безпорадно обхопила голову руками. Мене це обурило, тож я вийшов з-за парти і скомандував «Струнко!» Це було так несподівано, що всі завмерли. Мій грізний погляд і команда «зайняти свої місця» подіяли. Я попросив учительку продовжити урок. Юркові то не сподобалося і на останньому уроці він почав ганятись між лавками за Іриною Ярошевич. Пробігаючи повз мене, вона крикнула: «Романе, затримайте його!» Я схопив Юрка за шиворіт, але йому вдалося вирватись. Люто глянувши на мене, він сказав: «Ну, Ярема, я з тобою розправлюсь!». Відповів, що приймаю виклик і готовий помірятись силами. Дівчата вийшли з класу, хлопці залишились і тримали двері, щоби ніхто не зайшов. Шийнарівський скинув плащ, а я шинель. Ми вийшли на підвищення і стали один навпроти одного. Суперник раптом витягнув «фінку» [фінський ніж. – Упоряд.] і став у положення фехтувальника. Довго не роздумуючи, я накинувся на Юрка, зловив за руку і притис до стіни. Дівчата спостерігали за бійкою через щілину в дверях, а коли побачили, що Юра витягнув ніж, кинулися в учительську і викликали «воєнрука». Той забіг у клас і рявкнув «Смирно!». Шийнарівський встиг шпурнути фінку за шафу і виконати команду. Коли всі вишикувались, нас попросили вивернути кишені і все, що є в кишенях, викласти перед собою. Перевіряючи кишені, Мельніков звернув увагу на чохол від фінки, прикріплений у мого суперника до пояса, і запитав, де ніж. Він почув стукіт, коли зайшов до класу, але не зрозумів, що це. Тепер, побачивши чохол, здогадався. Не знайшовши нічого підозрілого, Мельніков запитав: «Где нож?» Юра зізнався, що кинув його за шафу. За це Шийнарівського виключили зі школи. 

Через кілька днів прийшла мати Юрка виясняти причину виключення. Тоді побачив його маму вперше. Вона була заплакана, і мені її стало шкода, тому пообіцяв попросити директора переглянути своє рішення і повернути Юру в школу. Як заступник «воєнрука», дав обіцянку, що таке більше не повториться і директор дозволив Шийнарівському продовжити навчання. 

Наближався Новий рік. Повстанська армія, стікаючи кров’ю, продовжувала боротьбу. Червоні окупанти та їхні каральні органи, крім терору, застосовували шантаж і підкуп. Провокації здійснювали зрадники та різні покидьки суспільства. Патріотична українська молодь не могла спокійно спостерігати, як озвірілі банди чекістів знущалися з мирних людей. Ми вітали переможні бої повстанців, а після їхніх поразок не відчували страху, навпаки – рвалися до боротьби. 

85. Керівник Бібрецького надрайонного проводу ОУН, Михайло, готує собі їсти. Знимка з сайту: https://worldhistorywar1.wordpress.com/2015/07/06/подборка-фотографий-упа/

Коли Шийнарівський повернувся до школи, розпочалася наша співпраця, хоча раніше я до такої перспективи ставився скептично. Напередодні Різдва повстанці випустили відозву до українського народу, яку треба було розповсюдити. Хоч я офіційно й не давав згоди на співпрацю, але з кожним разом все більше втягувався у роботу. Шийнарівський навчав мене, як розповсюджувати листівки у місті, а я, маючи певний досвід підпільної роботи, придивлявся до своїх товаришів зі школи. Перевагу надавав вихідцям зі села, з яких хотів організувати в нашому класі трійку. В поле мого зору потрапив хлопець із Хоросно, Степан Левандович58 і Василь Ляхович59 з Тернопільщини. Залучивши їх до трійки, на перших порах нікому про це не говорив, навіть Шийнарівському. Завдання давав кожному окремо – один не знав, що робить інший. 

У лютому 1947 р. мали відбутися вибори до Верховної Ради УРСР. Ще задовго до виборів Юрко сказав взяти когось із трійки і прийти до нього додому. Я покликав з собою Степана. Шийнарівський дав нам по 5 тис. екземплярів листівок. Мені призначили район від вул. Степана Бандери, вниз по вул. Коперника і аж до центру. Левандович мав розповсюджувати листівки від вул. Степана Бандери і до кінця вул. Генерала Чупринки. Мусили вигадати, на випадок провалу, звідкіля взяли ці листівки, тож, обговоривши деталі, розійшлися. 

На листівках був зображений повстанець, який багнетом проколює бюлетень, і напис: «Геть антинародні сталінські вибори!», а також традиційне «Слава Україні!». Я виходив на вулицю переважно ввечері, прорізав кишеню у штанах і опускав по одній-дві листівки через дірку. Якщо на вулиці нікого не було, то розсипав їх. 

 

86. Тогочасна повстанська листівка. 

За декілька днів до виборів вулиці почали патрулювати. У день виборів вийшов з хати зранку о 5 год., одягнувши на себе татову шинель, і попрямував у бік Політехнічного університету, позаду якого була виборча дільниця нашого району. Біля неї чергував міліціонер. Тоді рушив у напрямку церкви Святого Юра й обійшов її зліва. Солдат з автоматом якраз повернув на вулицю Городоцьку. Я прилаштувався за ним на відстані 20 м і через праву кишеню викидав листівки, а залишки жбурнув догори. Вітер, який зірвався, підхопив їх. Листівки почали лягати мені на спину, руки, і я заледве вибрався непоміченим з цієї круговерті…

Напередодні виборів Шийнарівський похвалився, що розробив план їхнього зриву на одній із виборчих дільниць. Чомусь вибрав дільницю на вул. Новознесенській, і хоча цей район мені не був відомим, наполягав, аби я її підірвав. Таке завдання видалося дещо дивним. А вже коли він мені доручив убити Ореста Кирилюка60, бо той начебто не підпорядкувався його наказам, і проживав на вул. Молочній (бічна Новознесеньської), то стало зрозуміло – це особисті порахунки Юрка. Я відмовився виконувати таке завдання і через це він затаїв на мене злість…

Вибори таки відбулись, бо для вищого кола СРСР не важливо було, чи прийшли насправді люди на вибори, чи ні – результати завжди виявлялися такими, якими вони хотіли їх бачити.

Щодо Ореста Кирилюка, то, волею долі, через 10 років, у сибірському м. Анжеро-Судженськ, я познайомився з його рідною сестрою, яка стала моєю дружиною…

87. Орест Кирилюк, який після таборів залишився в Магадані, зі своєю дружиною

***

56 «Шляхта, прозвана у нас «шляхтою ходачковою», – се народ український, руський, принаймні, по мові. Декуди шляхта не різниться від «простого» люду й одежею, але деінде знов, особливо в багатших селах, старається чи то кроєм шмаття (модою), чи чим-небудь другим вирізнюватися від простих хлопів. Коли часом багатший хлоп зачне вбиратися по-шляхетськи, то з нього сусіди сміються, кажуть, що перенимає «шляхотську моду» або «шляхотську манерію», і не раз прозивають його «хлопським шляхтичем». 

[Іван Франко «Дещо про шляхту ходачкову»].

57 Юрій Шийнарівський (у спогадах Левандовича – Шинаровський). «Сестра добилася, щоби його віддали полякам, я бачив документи, що він переданий Польщі і там розстріляний як бандерівець. Юрко був у таборі ще з одним нашим, не корився владі, потрапив у Володимирську централь, там посадили в одиночку за антирадянську пропаганду. Сидів 3–4 роки один і його рідна сестра, суджена на Воркуті, домоглася передачі Юрка полякам, бо він не визнавав громадянства» [авт.].

***

Відомості про Шийнарівського є успогадах Степана Левандовича, з Казахстану, табір Актас, 1950 рік: «… Юрко десь дістав сокиру і серед дня напав на одного з табірних начальників – офіцера, хотів його вбити але тому вдалося втекти в санчастину. Юрко погнався за ним, а під руку потрапив лікар-жид, і Юрко його вдарив по шиї. Лікар вижив. Після цього Юрка забрали і більше я з ним не зустрічався.»

58 Левандович Степан Онуфрійович. Народився 2 жовтня 1929 р. у с. Хоросно Щирецького району (тепер – Пустомитівського) Львівської області. Батько, Онуфрій Гнатович, воював в УГА, був кулеметником. Його тричі брали в полон, і тричі він утікав. У мирному житті працював бухгалтером в кооперативі, завідував бібліотекою – читальнею. На той час вона налічувала чимало цінних книжок. Був членом спортивного товариства «Сокіл», «Луг», товариства «Просвіта», «Рідна школа». Разом з дружиною Пелагією (з роду Кузь) брали участь у сільському театрі, вели домашнє господарство. У 1948 р. були вивезені до Сибіру. 

Степан, навчаючись в Головній Українській гімназії міста Львова, 1946 р. вступив до лав ОУН, де мав псевдо «Тютюнник» Був засуджений за ст. 54-1(а), ст. 54-11 КК УРСР – 10 років ВТТ. Відбував покарання в таборах «Ангарлагу» Іркутської області, «Степлагу», «Луглагу» Карагандинської області, згодом – у Воркутинських таборах. У 1954 р. звільнений як заарештований неповнолітній і відправлений в Амурську область на спецпоселення. У 1958 р. одружився з репресованою донькою станичного, Іриною Коцюрубою. Лише в травні 1961 р. отримав звільнення і в 1962 р. з сім’єю переїхав в Україну, спочатку на Донбас, згодом до Львова.

59 Ляхович Василь Михайлович. Народився 24 грудня 1927 р. у селі Чорнокінці Великі Чортківського району Тернопільської області в сім’ї селянина. Будучи учнем дев’ятого класу, підпільно навчався на медичних курсах, що готували середніх медичних працівників для УПА. У листопаді 1946 р., під час переходу відділів УПА з Волині у Карпати, проводом ОУН був скерований у відділи УПА для надання медичної допомоги бійцям, які з боями пробиралися до чеського кордону. Там пробув два тижні в той час, коли відділи УПА (близько 2000 чоловік) підійшли до чеського кордону біля залізничної станції Ясіння. У подальшому наказом проводу ОУН був скерований назад до Львова (оскільки проживав легально) для подальшого навчання та підпільної роботи. Був заарештований 14 жовтня 1947 р. і засуджений на 25 років ВТТ (виправно-трудових таборів). Звільнений 25 липня 1955 р. Повернувшись до Львова, поступив у Львівський медичний інститут, який закінчив у 1963 р. З 1963 р. працював хірургом, спочатку у дільничній лікарні с. Журавно Жидачівського району, потім у селищі Водяне Пустомитівського району, в подальшому – лікарем-хірургом ЦРЛ м. Кам’янка-Бузька Львівської області. З 1973 р. – хірургом Львівської залізничної лікарні. У 1970 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Хірургічне лікування варикозного розширення вен нижніх кінцівок із застосуванням підшкірного безперервного капронового шва».

Через донос про судимість за участь в ОУН, КДБ заборонив захист докторської дисертації, хоча уже була визначена дата захисту.

60 Кирилюк Орест – син лісничого, мешкав на Замарстинові, рідний брат дружини автора, тепер його родина живе в Магадані, де Орест відбував заслання. 

Залишити відповідь