Спогади Романа Яремкевича (ч. 18)

 

Вид на Бібрку. Знимка Ю. Ситника, 2017

Упродовж цього року на селі я часто бачився з друзями: Славком Петардою54 та Йосипом Роздоймою55. З Йосипом ми дружили з дитинства, і я ніколи не минав їхньої хати. В 1946 р. його, як і багатьох інших молодих людей, зокрема переселенців, записали у винищувачі, або «стрибки», і видали усім зброю. Свого карабіна Йосип тримав за шафою і одного разу я позичив його, щоби вполювати дичину. На той час до нас із Карпат перекочувало багато диких свиней, які нищили посіви, особливо картопляні поля, тому люди змушені були запалювати вогонь, аби ту звірину відлякувати. 

Пішов під ліс, заліг на горбі та чекав, що прийдуть дики. Почувши шурхіт, навмання вистрелив, а то виявився Юстинин Захарко, в якого я перемотував поранену ногу. Дякувати Богу, що не поцілив!

Якось таким літнім вечором до мене прийшов Михайло Козяр. Я був радий цій зустрічі, бо з грудня 1945 р., після того випадку, що привів мене до тюрми, ми більше не бачились. Взявши у Марійки вечерю, сказав, що поїм у садку. Поставивши перед Михайлом тарілку з домашніми макаронами на молоці, які дуже не любив через старку [плівка на молоці після кип’ятіння. – упоряд.], сам пішов по хліб і повідомив бабці, що спатиму на сіні. Майже всю ніч ми проговорили. 

Михайло розповів: коли після втечі він дістався лісу – москалі припинили переслідування. Перетнувши лісосмугу, дістався до Глібович і знайшов нічний притулок у стайні з коровами, де його ніхто не бачив. Наступного дня, коли господиня прийшла годувати худобу, він виліз і запитав перелякану жінку, чи є в селі москалі. Та відповіла, що були, але вже поїхали, заарештувавши місцевого директора школи. Згодом господиня оговталась і запросила втікача до хати. А ввечері завітали повстанці, які вже знали про пригоду з Козяром і директором, тож дали йому взуття, куртку й обміняли Михайлів російський ТТ на німецький револьвер.

79. Закинута хата на околиці Глібович. Знимка Ю. Ситника, 2017 

Зранку ми випили свіжого молока, закусили хлібом, і я сказав Михайлові йти в Ходорківський ліс та чекати на мене, доки не вижену корову на гору. Марійка таки побачила Козяра і все випитувала у мене: що то за хлопець? Відповів – просто колега. 

Після обіду набрав хліба з маслом і повів годувальницю на пасовисько, хоча наша корова ніколи не любила пастися в стаді. Я навмисне гукав, співав і робив усе, щоб Михайло мене почув, але він не показувався. Повернувшись додому, помився і став готуватися до вечері, аж раптом він з’явився. Вже добряче стемніло, і ми подалися у село до Петарди. Мали в нього заночувати на сіні. Яким було моє здивування, коли на сіні застали зведену сестру Славка з подругою. Ми познайомилися з дівчатами і завелася розмова. Несподівано рипнули двері в хаті. Я подумав, що то хтось почув нашу бесіду та йде проганяти непроханих гостей, і дременув у город. Звідтіля долинами добрався до своєї хати. Переживав за товариша, але, не дочекавшись його, заснув. 

Михайло розбудив мене серед ночі й сказав: час іти на станцію, про що ми раніше домовились, аби не пропустити потяг до Львова. Він у Львові мешкав на квартирі, однак адреси не повідомив. Під оборогом я побачив велосипед і здивувався, звідкіля він узявся. 

Козяр запевнив: велосипед йому дуже потрібний. Але так і не признався, де його роздобув. Бесідуючи, ми дійшли до обійстя мого вуйка, Михайла Фариника [хата знаходиться при самій трасі, перед поворотом на Глібовичі. – Упоряд.]. 

80. Хата Михайла Фариника в наш час. Знимка Ю. Ситника, 2017 

Подивившись на зорі, я зрозумів, що вирушати на станцію ще рано, і запропонував перепочити. Розмова не клеїлась, увесь час здавалося, немовби крім нас, є ще хтось третій, тож через півгодини ми вирішили йти далі. Раптом біля вуйкового подвір’я побачив Михайлового брата Степана, якого знав лише з вигляду, і зрозумів, що третім був саме він. Ми привіталися і вже разом вийшли на гостинець. Далі Михайло повернув з основної дороги на сільську, чомусь вирішивши діставатися до Львова велосипедом, а я подався на станцію.

Дорогою мене зупинив червоноармієць, який стояв на воротах коло гарнізону і попросив документи. Жодних документів при собі я не мав, але згадав про учнівський квиток, виданий Бібрецькою школою. Червоноармієць оглянув його і сказав: «Молодец, спрячь так, чтобы бандеровцы не нашли. Ну, иди!» Грошей на квиток не було, але я ніколи його й не купував. Коли поїзд рушив, сів на буфер заднього вагона та й поїхав. 

За якийсь час після мого приїзду до Львова зайшла до нас у гості Ганя Лазуркевич і сказала, аби я не їхав на Лани, бо там мене поб’ють. Славко Петарда стверджував, що я зі своїм колегою вкрали його ровера. Тепер стало зрозуміло, кому належав той велосипед, але дивно, як Михайло вчинив крадіжку, бо навіть я не знав, де господар його ховав. Та й зважаючи на те, що Петарда був моїм близьким другом, я б цього ніколи не зробив. Славко ж увесь тиждень сидів на Краківському ринку і чекав на злодія, який мав би того велосипеда продавати. Проте марно.

Ця роверова історія так і не отримала логічного завершення. Пізніше, під час наших зустрічей, Славко цьго питання ніколи не торкався. Михайла після того випадку бачив лишень раз, проте цю тему теж не зачіпали. А за якийсь час Козяра заарештували. Мене навіть викликали на Лонського як свідка, але я не пішов, і більше наші життєві шляхи з Михайлом не перетиналися. Тож навіщо він украв Славкового ровера – так і залишилося загадкою..

81. Околиці с. Лани. Знимка Ю. Ситника, 2017

Остання зустріч з Михайлом Козярем відбулася, коли він раптово з’явився в селі з моїм далеким родичем – Володимиром Поглодом, симпатиком УПА. 

Не знаю, як вони довідались, що я був тоді у Ланах, але, завітавши, лише запитали, де зможуть знайти мене через декілька годин, і пішли. Вночі, коли спав на сіні, розбудили і запропонували перейтися в кінець села до моєї далекої родини, щоби спокійно порозмовляти. Набалакавшись, там і прилягли подрімати. Розмістилися втрьох на вузькому бамбетлі [дерев’яний диван, лавка, ліжко та скриня в одній «особі». – Упоряд.], то був то не сон, а мука. Вдосвіта попрощався з хлопцями і пішов додому. Вже майже біля хати мене зупинили двоє «стрибків», старший з яких був моїм далеким родичем. 

– Звідки йдеш? 

– Із села, – відповів я. 

– А де ті двоє? 

– Хто? – перепитав здивовано. 

– Ти добре знаєш хто! 

– А-а-а, – я ніби здогадався. – Та вони вже давно пішли. 

– Куди пішли?

– Ось туди! – і показав у бік вигону, за яким – ліс. 

– В Бібрці ти не будеш таким зухвалим, – мовив старший і, зупинившись біля наших воріт, скрутив цигарку й вирішив припалити. Погода була вітряна, тому сірники згасали один за одним. «Стрибок» повернувся до мене спиною й почав затулятися од вітру, щоби нарешті прикурити. Поки другий допомагав йому затуляти руками полум’я сірника, я скористався моментом і через город помчав у бік хати «козаків» Задерецьких. За мною проторохкотів автомат, але свисту куль не було чути. Мені здається, що наш далекий родич тоді навмисно посприяв моїй втечі. Я мав усі підстави вважати, що саме Василь Задерецький бігав уночі до Бібрки з доносом про появу в селі непевних гостей. Тож заставши ймовірного донощика в ліжку, де той лежав і немов міцно спав, схопив його за чуприну і майже ствердно запитав: якого біса він ходив уночі до міста. Василь удавав, що спросоння не розуміє про що йдеться. Тоді я йому нагадав, яка кара чекає на зрадників, і швидко вийшов з хати, побоюючись переслідувачів… Того ж дня по обіді поїхав до Львова, подумки дякуючи Богу, що вночі перейшли з хлопцями в інше місце й не потрапили до рук більшовиків. 

82. Бамбетель у батьківській хаті кардинала Йосипа Сліпого у с. Заздрість Теребовлянського району Тернопільської області

***

54 Петарда Славко. «По війні працював трактористом у колгоспі» – [Авт.].

55 Роздойма Йосип. «Був наймолодшим сином тітки Олени; середнього сина, Івана, забрали на роботу в Німеччину, а найстарший, Михайло, пішов на фронт, де йому вдалося перейти на німецьку сторону та стати до лав дивізії СС Галичина; після війни Йосип працював у колгоспі» [Авт.].

Залишити відповідь