Спогади Романа Яремкевича (ч. 17)

На той час у нашій квартирі переховувалась Ганя Лазуркевич, дочка дяка з Ланів, сестра мого колеги Славка. Тоді у Львові багато офіцерів НКВС і цивільних функціонерів ходили по квартирах, розпитуючи мешканців про меблі, що продавались. Одного вечора до нас зайшов невисокого зросту капітан, який нібито хотів придбати меблі, дізнавшись про виїзд пані Холонєвської у Францію. Згодом виявилося, що він працював у обласному управлінні НКВС. Побачивши гарних дівчат, забув, для чого прийшов, і цілісінький вечір провів у нас. Відтоді Женя Ушкул (так він відрекомендувався) почав навідуватися майже кожного дня. Йому дуже сподобалась Ганя, з якою він урешті-решт одружився. 

Женя (справжнє ім’я – Василь), за натурою виявився доброю людиною. Часто вони з однооким другом – старшиною, який працював у органах НКВС на пляцу Смольки [площа ім. генерала Григоренка. – Упоряд.], водили мене в кіно. 

74. Площа Смольки на світлині Марека Мюнца, 1925 р. Францішек Смолька – відомий політичний діяч, посол Галичини і президент австрійського парламенту у Відні.

Якось ми проходили площею за театром опери та балету. Тоді, у післявоєнний період, усю вулицю, від театру аж до товарного двірця, перетворили на ринок. Там можна було купити все, що завгодно. Саме в цей час поляки масово виїжджали до Польщі й продавали всі свої надбання. Часто тут купували з татом книги, котрі коштували в середньому 5 крб. Якщо взяти до уваги, що за буханець хліба доводилось платити від 180 до 360 крб., ціна на книги була мізерною. Якось, прогулюючись там з Женею, побачили молодого військовополоненого німця, який вийшов на ринок, аби продати чи обміняти на щось оберемок колотих дров. До німця підскочив кучерявий брюнет і з криком: «Вы убивали моих соотечественников!» почав його бити. Тимоша (друг Жені) підбіг до нападника і схопив його за руку. Німець був безпорадним, дрова розсипалися. Ушкул звернувся до німця: «Бий його по морді!» Німець зніяковів. «Бий!» – не вгамовувався Женя. Тоді витягнув з кобури пістолет і націлив на німця. Той незграбно вдарив нападника у груди. Одразу зібрався натовп людей і навіть інваліди війни підтримали Женю та Тимошу, а нападник, отримавши копняка, швидко зник у юрбі. 

75. Дирижабль з радянською символікою на площі за оперним театром у повоєннім Львові

Після переїзду до Львова, я не сказав батькам правди стосовно ноги. Пояснював: її, мовляв, натер чобіт, тому й зробився набряк. Боявся признатися, що був поранений, а тим паче не хотів звертатися до лікарів, адже могло виникнути чимало зайвих запитань. Зайнявся самолікуванням, але замість того, щоби присипати рану стрептоцидом, прикладав іхтіолову мазь, і рана ніяк не гоїлась. Дні пролітали, а я переважно сидів удома та допомагав Катрусі, яку моя мама влаштувала працювати вишивальницею в артіль ім. Лесі Українки, робити мережки на рушниках чи скатертинах. Роботу вона виконувала удома, а в артіль здавала готовий виріб. 

Проте думками був у Бібрці, куди мріяв повернутися, адже там залишилося моє перше нерозділене кохання. Оклигавши, я часто навідувався в Лани і обов’язково – у Бібрку, начебто до колег. Там просиджував годинами на пагорбі біля церкви, спостерігаючи за хатою Ірини Коцюмбас. Коли вона виходила на подвір’я, був щасливий і повертався додому з хорошим настроєм. 

76. Панорама Бібрки. Знимка Ю. Ситника, 2017 

Настало літо 1946 р. і я частіше почав навідуватися в село. Одного разу Володя Пахолок запросив мене приїхати до нього на обід, де мали зібратися знайомі хлопці й дівчата, у тім числі Ірина Коцюмбас. Після чаювання ми планували прогулятися лісом. Мама поставилася до цього з розумінням, і навіть дала кілька карбованців, на які я купив плящину оригінального лікеру «Какао-Шоу». Лікери за радянської влади були дешевими, бо їх мало хто пив, надаючи перевагу горілці «Московській» або «Столичній». 

У суботу ввечері приїхав у Глібовичі, а поночі лісом дістався до села. Спав у дякового Славка на оборозі [повітка на 4-х стовпах для зберігання сіна. – Упоряд.], бо не хотів будити бабцю з Марійкою. 

У неділю, після Святої Літургії, подався до Бібрки. Чекав зустрічі з Іриною, бо наважився їй освідчитись у коханні. Дорогою сподівався зустріти когось із колег, адже не знав, котра година, і не хотів прийти зарано. Годинники тоді були рідкістю, тож більшість людей визначала час за сонцем. Сидячи на лавці, дивився на тінь, поки не вирішив, що пора йти. Друзі вже зібрались у Володі, але Ірини не було, хоча вона мешкала неподалік. Поки ми розмовляли і жартували, прийшла моя кохана. Від її погляду одразу зашарівся, а серце шалено гупало у грудях, адже здавалося, що всі навколо це помітили. 

Мати Володі з Іриною подавали обід, припрошуючи до їжі. Витягнувши з кишені «Какао-Шоу», поставив на стіл. Влодко дістав чарки і налив усім по 20 грам. Я трішки заспокоївся і вже почував себе вільніше. Раптом одна з дівчат поманила мене в кімнату і хотіла передати записку. Запитав від кого, а коли вона відповіла, що від Ірини Царик, то повернув, не читаючи. Згадуючи цю подію сьогодні, стає соромно за свій вчинок. Але тоді мені здавалося: читаючи послання від інших дівчат, зраджую своєму коханню. Був навіть гордий, що не прийняв листа, бо твердо вирішив освідчитись омріяній Ірині. Як я помилявся!

Пообідавши, подалися на прогулянку в ліс. На узліссі розцвітали квіти, які в народі називали «люби мене» [незабудка. – Упоряд.].

77. Незабудка.

Разом з усіма стрімголов кинувся їх збирати. Склавши великий букет, підійшов до коханої та вручив зі словами: «Люби мене!» Ірина ж відповіла: «Букет візьму, але любити тебе не буду». Раптово усе посіріло перед очима і відібрало мову, а коли хлопці та дівчата почали збиратися до гурту, я подався лісом навмання. Однак свідомість працювала, бо хоча нічого й не помічав дорогою і в голові все дзвеніли Ірині слова, таки рухався в напрямку до свого села.

Зайшовши на подвір’я, заліз на сіно і заснув. Марійка, пораючись по господарству, побачила, як сплю на сіні у святковому одязі. Коли розплющив очі, сонце вже піднялося високо. Невже проспав усю ніч? Ніяк не міг згадати, що зі мною сталося, тож сказав Марійці, що в неділю, під вечір, вирішив трішки відпочити й заснув. 

– То ти ще в неділю прийшов? – допитувалася дівчина.

– Так! А що?

– То де ж ти був у понеділок? – здивувалась вона.

Я нічого не розумів. Запитав у бабці, який день, і вона сказала, що вівторок. Марійка підозріло глипнула на мене і сказала, аби я не грав вар’ята, а краще чесно зізнався, де волочився. Весь тиждень ходив сам не свій, ніяк не міг згадати детально всього, що трапилося зі мною в неділю. Загадкою так і залишилося таємниче зникнення понеділка. Коли ж урешті згадав події недільного дня, то сприйняв це доволі спокійно, ніби скинув з себе якийсь тягар. 

78. Оборіг, с. Серники. Знимка Ю. Ситника, 2017

 

Залишити відповідь