Спогади Романа Яремкевича (ч. 16)

 

ЧАСТИНА ДРУГА.

В’ЯЗНИЦЯ. ПІДПІЛЛЯ. АРЕШТ

Бібрецька тюрма була побудована, мабуть, ще за покійної Австро-Угорської імперії. Під час панування Польщі тут утримували в’язнів за дрібні злочини. А з приходом більшовиків – політичних в’язнів, котрих перед відступом у 1941 р. по-звірячому закатували. Під час німецької окупації тут теж була катівня. За «других більшовиків», від 1944 р., про кількість убитих і замордованих не знає ніхто. Хіба ті, хто там працювали. Але ж останніх і не розшукували, бо влада залишилася в руках колишніх функціонерів та їх поплічників. 

Нам в’язниця видалася невеликою, десь на чотири камери. Можливо їх було більше, бо ще під нами знаходилося якесь приміщення. Мене, Омеляна Кривого і Йосифа Чемеринського50, кинули в камеру справа. Пізніше до нас підселили ще Володимира Пахолка51. Ореста Гижого, Юру Цимбалу та Івана Охримовича – помістили в камеру зліва. 

Усіх інших – далі по коридору. В нашій камері сиділо ще шестеро чи семеро людей з навколишніх сіл. У кутку нерухомо лежав молодий хлопець. На ньому не було живого місця – повибивані зуби, весь опухлий. Він тихо стогнав. Зверху було маленьке вікно з ґратами та вибитими шибками. Параші [посудини для випорожнень. – Упоряд.] у камері не було, і в’язні, відхаркуючи, плювали у вікно, а харкотиння осідало на ґратах. Це було жахливо і огидно… 

Спали на підлозі в тому, в чому нас затримали. В тюрмі не годували. Їли лише те, що родичі поприносили з дому. Хтось із дівчат кожного раз передавав мені канапки. Я здогадувався: то могла бути Ірина Царик, яка мала до мене симпатію. Нас, школярів, майже щодня під конвоєм водили у місто на роботу. Зазвичай ми заготовляли дрова районному начальству, а їхні жінки навіть води не давали напитися, не кажучи вже про їжу. Або ж виганяли різати січку для гарнізонних коней. Січку різали у стодолі якогось заможного господаря, висланого до Сибіру. Нас заводили туди, давали настанови і зачиняли ворота. Працювали увесь день. Військові час від часу відчиняли ворота і перераховували нас, а також збиралися до гурту на перекур, бо теж не ходили на обід. 

У камеру ми принесли довгу рівну соломинку, через яку годували молоком нашого побитого товариша, що лежав під стіною камери. На день Святого Миколая 1945 р., нас ніхто на роботу не вивозив і нікого не викликали на допити. Охороняли тюрму «стрибки»52, які ставились до заарештованих досить добре. Винятком серед них був лише виродок – старшина Мизицький53. Він мав ще двох братів. Старший, секретар районного комітету комсомолу, брав участь в облавах, і його було вбили десь у Підяркові чи Романові. На похорони, котрі організували в самому центрі Бібрки, вигнали всю нашу школу. Наймолодший, Роман, ходив у восьмий клас, а після закінчення школи пішов слідами братів. 

Наш коридорний наглядач був мені звідкись знайомий. Мабуть, і він упізнав мене, бо коли я написав записку нашим хлопцям, котрі сиділи в камері навпроти і насипав туди тютюну, то він ту «сигарету» їм передав. Так що навіть серед «стрибків» були люди.

Того дня, на Миколая, хтось зі старших затягнув пісню, її підхопила вся камера, а згодом уся тюрма здригнулася від пісень. «Стрибки» спочатку цитькали, а згодом самі заслухались. Хто ж його знає, що вони відчували в ці хвилини… 

У тюрмі старші чоловіки заздрили нам, учням, бо ми могли гуляти на задньому дворику, а їх тримали закритими. Не раз дівчата з будинку, який стояв навпроти, спостерігали за нами. Ми не махали їм, бо боялись, аби охоронці це не помітили…

70. Сторінка з повісті Олега Цимбали «Окрадені» про бібрецьку тюрму.

Ця пригода трапилася у четвер. З давніх часів кожного четверга в Бібрці відбувалися торги. Так було за Австрії, так було за Польщі, й так залишилося за більшовиків. Того дня співкамерники попросили добути їм тютюну – нас якраз везли різати січку. Вже коли ми були у стодолі, я запитав Володю Пахолка: «Ти тут знаєш кожну хату і кожну стежку, то може би вискочив на п’ятнадцять хвилин і дістав тютюну?» Однак він боявся нашкодити батькам і відмовився. 

Я працював на пару з Омеляном Кривим. Підвалина стодоли була з каміння пісковику, тому зробити там дірку було дуже легко. Наглядачі перевірили нас, зібралися біля брами стодоли і про щось розмовляли, покурюючи. Омелян допоміг відсунути каміння, і я проліз у отвір, після чого він одразу закрив його. Я проскочив на вулицю і подався в напрямку центру. Думав піти на ярмарок і попросити у когось тютюну, але згадав, що там можуть бути агенти НКВС, відтак змінив курс і пішов до Пахолка додому. Пахолко мав дуже добрих батьків. Мама Влодка мене знала, бо кілька разів заходив до них, і була поінформоване про моє ув’язнення. Тож побачивши мене, сплеснула в долоні і подумала, що нас відпустили і засипала мене питаннями. Довелося пояснювати: хлопців покинув у стодолі, де ми різали січку, а сам вирвався, щоби роздобути тютюну і мушу скоро повертатися. Мама Володі заметушилася, вискочила кудись, а повернувшись, почала готувати мені обід. Просив її поспішити, але вона відповіла: поки роздобудуть тютюн то встигну й перекусити, бо голодного нікуди не відпустить. Поки поїв, надійшов батько Володі з тютюном і повідомив: з того боку, де ми працювали, пролунали постріли. Я забрав тютюн, подякував за обід і потайки вийшов з хати, оглядаючись, чи ніхто мене не бачить. Манівцями подався до стодоли. Ховаючись за тином, притаївся і почав спостерігати. Було тихо, лише серце гупало у грудях. Вирішив: що буде, те й буде, і попрямував до стодоли. Але там уже нікого не було. Після довгих вагань усе ж вирішив йти добровільно в тюрму, віддати хлопцям тютюн і звільнити колег від можливих репресій. Підійшов до воріт, біля яких стояв незнайомий мені «стрибок», і попросив відчинити хвіртку. 

– Ти хто? – запитав «стрибок». 

– Я тут живу. 

– Ти може той, що втік?

– Ні, я не втікав. Ходив на ярмарок по тютюн. 

71. Площа Ринок у Бібрці. Зі сайту «Мандри.укр»

«Стрибок» погукав когось. Прибіг Ліщинський, місцевий польський комуніст-активіст, що співпрацював із чекістами, і повів мене у слідчий корпус. Там зібралися військові, відібрали тютюн, почали кричати, а згодом на мене зі всіх сторін посипалися удари… На той ґвалт з кабінету виглянув молодий лейтенант, з яким познайомився ще на першому допиті, та дав наказ відвести мене до нього. Мабуть я виглядав жахливо, бо з носа текла кров, яку витираючи рукою, розмазував по всьому лиці. На допиті розповів лейтенанту, як вибрався зі стодоли, наголосивши, що хлопці, з котрими працював, нічого не знали й не бачили. Коли запитав куди ходив, то збрехав: оскільки у Бібрці нікого не знаю, то подався на ярмарок і там попросив тютюну в незнайомих людей. Він викликав чергового, наказав принести торбинку з тютюном і відвести мене в камеру. Вузький довгий мішечок був майже порожній, лише на дні залишилася жменька тютюну… 

Я радів, що не підвів своїх товаришів і не створив їм додаткових неприємностей своєю втечею. Після цього випадку на роботу нас більше не виганяли, а через декілька днів відпустили. У в’язниці залишилися тільки директори нашої та Глібовецької шкіл, бо в останнього теж свого часу мешкав Козяр. Події розвивались надто швидко, тому не знаю нічого про подальшу їхню долю. 

72. Приміщення в якому містилася Бібрецька в’язниця. Знимка Ю. Ситника, 2017 

Наступного дня ми, вчорашні ув’язнені, пішли в школу. Директор за нами пильно стежив, а коли в його присутності я різко вийняв з кишені носовичок, то зблід і відскочив. Того ж дня, повертаючись зі школи, я навмисне відстав від товаришів, бо вже понад два тижні не заглядав до «скриньки». Перевіривши дупло верби і нічого не знайшовши, повернув на Лани. Ґрунтова дорога була вся у вибоїнах і простувати по ній було нелегко. Мені здалося, що наступив на якусь палку, і вона вдарилась об мою ногу. Тілом пробігли мурашки і стало млосно. Йти було все важче. Дошкутильгавши до хати Юстининого Захарка який працював гробарем у Ланах, попросився перевзутися, бо думав, що то чобіт натер ногу. Скинувши його, побачив, що шкарпетка й онучі були закривавлені. Юстина, Захаркова дружина, підставила мидницю [велику миску. – Упоряд.] і дала горнятко води. Вище кісточки сочилася кров, а промиваючи рану, відчув різкий біль. Після того жінка взяла шматок лляного полотна і обмотала рану. Я взувся, подякував господарям за допомогу і пошкутильгав додому. 

Вже вдома набрав у мидницю теплої води і запхав туди ногу. Бабця бідкалася і відправила Марійку до сусідів за самогонкою, щоби продезінфікувати рану. Обмиваючи її, відчув у нозі щось тверде, що спричиняло жахливий біль. Найшов шило і почав колупати ним рану, але, втомившись від болю, замотав ногу бандажем і пошкандибав до ліжка. Випив свіжого молока з хлібом, помолився і ліг спати. Однак не спалося, бо я все роздумував над тим, що могло статися з моєю ногою. Якби її пошкодила куля, то мала би пройти наскрізь і в чоботі би залишилася дірка. Покликав Марійку і попросив, аби подала мені лівий чобіт. Ретельно оглянувши його, таки знайшов дірку з внутрішньої сторони чобота, якраз на зморшках. Зранку за мною зайшли Володимир Фальмер з Омеляном Кривим. Кликали до школи, але я сказав, що болить нога і, смачно поснідавши, знову взявся за дослідження рани. Бабця дивилася на мене з докором в очах. У них можна було прочитати: «Коли ж ти нарешті поїдеш до Львова і коли закінчаться мої переживання?» Я відчував її тривогу, але вперто вдавав, що нічого не розумію. Після багатьох спроб мені таки вдалося добути з ноги кулю, але й донині залишається загадкою, як вона могла з внутрішньої сторони продірявити чобіт… 

 

 Обробив рану самогоном, забандажував [перев’язав] і нарешті заспокоївся, а вже за декілька днів, то був кінець 1945 р., поїхав до Львова. Батьки знали про мій арешт від бабці, яка переказала їм цю звістку через знайомих. 

***

50 Чемеринський Йосиф. «Після війни працював десь на залізниці» [авт.].

51 Володимир Пахолок. «Був з родини патріотів, сестра перебувала в лавах УПА» [авт.].

52 «Стрибками» називали так званих стрільців винищувального батальйону, воєнізованого «добровільного» формування радянських громадян, які вміли користуватися зброєю, але не підлягали першочерговому призову до збройних сил СРСР. «Стрибки» мали боротися з диверсантами, шпигунами й іншими ворогами радянської влади. 

53 Мизицький. «Згодом став у Бібрці начальником міліції, потім, начебто, був переведений начальником райвідділу в Пустомити» [авт.].

Залишити відповідь