Спогади Романа Яремкевича (ч. 15)

Вид на с. Лани з гостинця. Знимка Ю. Ситника, 2017

Після цих свят поширилися чутки, що хтось поцупив зі школи оксамитовий прапор. Вчителі, особливо Аннушка-Пантарка, насторожились і тому не дуже добре ставилась до нас. Перед цим, десь наприкінці вересня, Орест Гижий46 і Юрко Цимбала47 не прийшли на перший урок, а на другому запустили в клас горобців. Хлопці сиділи за мною в середньому ряді на останній лавці. Раптом, коли учні повитягали зошити, звідкілясь повилітали птахи і давай по кімнаті шугати! Піднявся крик і вереск. Бідна Аннушка з плачем побігла до директора. 

Прийшов директор і розпочав слідство. Запитував учнів, котрі сиділи у передніх рядах: 

– Звідки летіли горобці? 

– Ззаду, – відповідали вони. 

Черга дійшла до Гижого і Босняка (таке прізвисько Юрко отримав бо одного разу переплутав, де знаходилася Боснія) . Ті теж відповіли: «Ззаду». А ззаду були двері. Довго не думаючи, директор відрахував дві останні лавки з першого і другого рядів. Вісім учнів вигнав зі школи, доки ті не зізнаються, хто приніс горобців. До числа вигнанців потрапив і я. Приблизно тиждень ми не ходили до школи. Збиралися у хаті Гижого і думали, як нам вчинити. Одного дня зустріли в місті нашого «воєнрука», капітана Шептало, і розказали йому про нашу ситуацію. Він обіцяв поговорити з директором і попросити не карати винуватців, якщо вони зізнаються. Гижий і Босняк таки зізналися у скоєному, і наступного дня ми пішли до школи. 

66. Бібрка. Старий будинок неподалік тюрми. Знимка Ю. Ситника, 2017

Однієї холодної дощової днини, восени 1945 р. у Лани на бронемашинах приїхала так звана червона мітла («облавники»), оточивши всі навколишні села. Була неділя, до мене в гості завітали друзі, аж несподівано увійшов радянський офіцер, привітався і запитав, чи можна присісти. Відтак почав розпитувати про бандерівців, чи є вони у наших краях. Я прикинувся дурнем, який недочуває, і сказав, що бандури нема, але в мого вуйка є мандоліна. Офіцеру через негоду не хотілося покидати теплу оселю, але раптом на нашому подвір’ї звідкілясь взялися солдати і попрямували до хати. Офіцер вийшов їм назустріч, а коли повернувся, то спитав, чи це, бува, не мій карабін знайшли на городі. Я лише здивовано глянув і перепитав: «Який карабін?» Він повів мене до огорожі, де насправді дійсно лежав карабін без паска і замка (затвору). Не зрозуміло тільки, чому його ніхто не побачив весною, коли орали город? Мабуть, тому, що лежав на межі, зарослій травою. Навіть я не помітив, хоч доста там находився, а облавники таки мали добрий нюх. Якби не той офіцер, то мене, скоріш за все, заарештували б.

Після цієї історії, десь наприкінці листопада, я ночував у Гижого разом із Козяром та Босняком. Коли стемніло, Михайло сказав, що має справу і повернеться за декілька годин. Повідомив лише: йде до школи. На душі було тривожно, тож за якийсь час вирушив за ним. Надворі стояла темна ніч, і я повернувся до хати, а вже через півгодини, не з пустими руками, з’явився Михайло Козяр. Зі шкільної канцелярії він узяв журнал нашого класу і кілька чистих бланків свідоцтв з печатками. Журнал одразу спалили, а чисті бланки з печатками я сховав. Коли наступного дня ми прийшли до школи, то побачили, що всі портрети вождів Компартії були пошматованими. Директор привів у школу працівників НКВС. Ті повешталися нею та й поїхали. Навчання продовжувалось, але кожен розумів, що такі події негативно вплинуть на учнів – усі перебували під підозрою. Замість того щоби вчитися, ми обговорювали події минулої ночі… 

67. Хрест в околицях Бібрки, встановлений на честь Незалежності. Знимка Ю. Ситника, 2017

Бабуся була незадоволена моєю тодішньою поведінкою і часто переказувала у Львів, аби батьки мене забрали. Я ображався й не підкорявся, тому не раз декілька днів не приходив додому. 

Однієї зимової ночі, цього ж року, хтось постукав у наше вікно. 

– Хто там? – запитав я.

– По одній людині з хати в читальню, на збори, – відповів незнайомий чоловічий голос. 

Попросив бабцю не хвилюватися, сам одягнувся і пішов до читальні, яка розміщалась у центрі села, десь за 2 км від нашої хати. Дорогою кожних сто метрів, групами, по кілька осіб, стояли озброєні люди. Коли я зайшов у читальню, в зал уже був переповнений. На сцені горіла лампа. Посеред сцени – повстанець у довгій шинелі з автоматом на грудях. До зали увійшли: голова сільської ради, секретар, директор школи і вчителі. Наказали всім стати, і прозвучала пісня на слова Івана Франка «Не пора, не пора!» Воїн у бушлаті розповідав про міжнародне становище, роль українців і УПА в розгромі німецьких окупантів. Але на зміну німецьким окупантам прийшов ще страшніший ворог, тому хлопець закликав український народ бойкотувати вибори до Верховної ради СРСР, які мали відбутися в лютому 1946 р. Після таких одухотворених слів, усі встали і заспівали «Ще не вмерла Україна». Хлопець, який виступав перед людьми, сказав: 

– Ми знаємо, що серед вас є люди, котрі побіжать у район з доносом, але нехай знають: Україна їм цього не пробачить, і вони не оминуть караючої руки народу! 

У той період на селі було спокійно, а вже через деякий час увійшов гарнізон, що простояв у Ланах аж до квітня 1946 р.

68. Читальня «Просвіти» сьогодні. Знимка Ю. Ситника, 2017 

Якось у мене розболівся кутний зуб. Усю ніч не спав – то полоскав зуби самогонкою, то запихав у дірку хімічного олівця (діти тоді вірили, що це допоможе здолати біль). Зранку прийшов до школи, поклав книжки під лавку, а сам пішов у поліклініку рвати зуба. Коли повернувся, то ще не закінчився перший урок, і я зайшов у помешкання нашої прибиральниці. То було прибудоване до школи приміщення, де школярі любили прогулювати уроки. Того дня туди втекли Омелян Кривий48, Йосиф Чемеринський, Іван Охримович49 та Михайло Козяр. Хлопці грали в карти. Враз, у вікно заглянув директор. Я одразу шпурнув карти під стіл, накритий довгою скатертиною. В хаті, окрім нас була ще прибиральниця та її дочка. Коли директор заскочив у кімнату, Іван Охримович сховався за двері, й прошмигнув поза його спиною на вулицю. Директор побачив, як хтось вискочив, але не знав хто, тож зі злорадством промовив:

– Вот где я вас поймал. Ну, выворачивайте карманы! 

Я без опору вивернув кишені, потім Чемеринський, Кривий, Омелян. Коли черга дійшла до Козяра, той розщебнув ремінь і попросився у туалет.

– Нет, срать будеш здесь! – різко відповів директор. 

Михайло, застебнувши пасок, раптово витягнув з-під маринарки пістолет і націлив його на директора. Хлопців – мов вітром здуло. У хаті залишилася прибиральниця, її дочка, Козяр, я і директор. Дочка прибиральниці знепритомніла і впала мені на груди. Прибиральниця встала на коліна, обняла Михайла за ноги і кричала: «Не стріляй у моїй хаті!» Директор був настільки наляканий , що не міг підняти рук. На лиці у нього виступив рясний піт і він шепотів: «Дари жизнь». Я тим часом поклав знепритомнілу дівчину на ліжко. Між Михайлом і директором зав’язалася розмова. 

– Даруй жизнь! – продовжував просити директор. 

– А пустиш мене? Нікому не скажеш? – запитував Козяр.

– Ей-Богу, пущу! Никому не скажу! – запевняв директор. 

І так повторював кілька разів. Михайло вискочив із хати. Директор постояв кілька секунд, хотів вибігти слідом, але на порозі я підставив йому ногу, і він упав. Проте швидко піднявся й вибіг надвір. Михайло за цей час встиг вже спуститися з гори до складу паливно-мастильних матеріалів, що охоронявся військовими, і широкими кроками пройшов попри вартового дорогою, яка вела до шосе. Директор зняв шкіряний кашкет і, б’ючи ним по долоні другої руки, кричав: 

– Держите бандеровца! 

– Ты чего орёшь, дурак старый? – озвався вартовий. 

Директор, репетуючи, біг за Михайлом. У цей час дорогою їхала фіра. Михайло вискочив на неї, взяв віжки у свої руки і погнав коней. Назустріч прямувало двоє солдат, котрі, почувши крик, кинулися навперейми. Втікач вистрілив уверх і вояки заховалися за ріг будинку. Доїхавши до гостинця, Михайло зіскочив з фіри і зник між хатами. Вартовий, який охороняв склад паливно-мастильних матеріалів, зрозумівши, що справа серйозна, випустив з автомата чергу навздогін. Звідкілясь узялася зграя дітвори і репетуючи – «Бандерівці!», побігла у центр Бібрки. Навпроти школи знаходився ДОСААФ [Добровольное общество содействия армии, авивции и флоту. – упоряд.], куди населення зносило боєприпаси, що залишилися після переходу фронту. Тут стояв невеликий гарнізон. Директор пояснив офіцерам ситуацію і організував гонитву. Михайло вже був далеко в полі, а коли побачив солдат, які бігли за ним, скинув з ніг чоботи і помчав босоніж. Зауважу – це був грудень місяць і, хоча зима виявилася малосніжною, а сніг на полі лежав тільки між скибами, земля була мерзлою.

Навчальний процес знову зірвали. Після того, як Михайло втік, до школи завітали чекісти. За наказом директора нас вишикували по двоє, відвели у гарнізон і залишили під наглядом вартового солдата, який недобре поглядав у наш бік і лаявся. Говорив, що коли б його воля, то спустив би з кожного шкуру. Згодом, чекіст у чині капітана викликав нас по одному в кабінет на допит. Першим пішов найменший серед нас – Охримович. Через декілька хвилин Іван вискочив від капітана, як ошпарений. Після Івана той викликав мене. Записав прізвище з ініціалами, адресу і був дуже здивований, чому я прописаний у Львові, а ходжу до школи в Бібрку. 

Після допиту конвоїри повели нас через усе місто в тюрму. Ввечері привели ще Босняка і Гижого. Наступного дня арештували колишнього директора школи – пана Коцюмбаса, його дружину і дочку Ліду, оскільки у них мешкав Михайло. Під час обшуку на їх обійстю, в купі гною знайшли прапор, нещодавно викрадений зі школи. Було заарештовано також Наталю Школьник, яка жила у Коцюмбасів на квартирі. Разом обвинувачених у цій авантюрі було дванадцять людей. 

69. Родина Коцюмбасів у Сибіру. Зі сайту «Світлини Бібрки».

***

46 Гижий Орест. «Після війни працював десь у сільраді, але довго не жив» [авт.].

47 Цимбала Юрко. «Були разом на вишколах; щоби не ходити на заняття, він навмисно копнув ногою камінь і скалічив її; після війни працював у школі в якомусь селі». [авт.].

48 Кривий Омелян. «Закінчив школу, вчився в інституті, а згодом працював лісником, здається, на Закарпатті. Його рідного брата, який воював в УПА, спіймали під час облави в селі, де той ночував, і розстріляли» [авт.].

Залишити відповідь