Спогади Романа Яремкевича (ч. 14)

Буквально за кілька тижнів після переходу фронту більшовицька влада оголосила мобілізацію чоловіків віком від 18 до 60 років. У селі мобілізованих зібрали в колону та у супроводі конвою погнали на фронт. Декотрі з людей не з’явилися у реєстраційний пункт і переховувалися від більшовиків, де і як могли.

Коли розпочався навчальний рік, я дізнався, що дяків Славко лежить з пораненим плечем у львівському шпиталі, й вирішив його провідати. Там було чимало людей, які отримали каліцтва в боях на території Польщі. Славка готували до виписки та зарахували в групу, яку мали відправляти на фронт. Звісно, повертатися туди він не хотів і, знайшовши відповідний момент, шепнув мені, що збирається тікати. Взявся у тому йому допомогти, тож ми миттю обговорили всі деталі. Славко відпросився на дві години у місто, начебто для того, аби перед відправленням попрощатися з рідними, котрі, за нашою версією, мешкали неподалік госпіталю. Адресу назвав неіснуючу. Йому видали зі складу пом’яту шинель, штани, гімнастерку, чоботи і вручили перепустку на дві години. Я вже чекав Славка поблизу і повів до нашого помешкання. 

Коли дісталися додому, там нікого не було. Тоді у квартирі проживала наша сім’я з Нусею і Катруся (17-ти річна переселенка з Польщі, з так званого Закерзоння, батьків якої вбили поляки, і моя мати прийняла її у нашу сім’ю). Через прохідну кімнату мешкала сусідка – Єлизавета Наумовна Зіманєк, член Компартії та завідувачка аптеки, з дочкою п’ятикласницею.

У тій квартирі ми мали величезну спільну кухню: на ній стояв вбудований котел для виварювання білизни, а в коридорі комірка на 6 м2. Праворуч – вихід на засклену веранду, де була недіюча на той час вбиральня і замкнені двері, відкривши які, потрапляли у коридор сусіднього будинку. Я провів Славка на кухню, нагодував і закрив у комірці, залишивши запас води та харчів. Ми домовилися: випускатиму його лише вночі, аби міг сходити в туалет і додатково щось перекусити. 

Сам тим часом пішов розвідати, як би то Славкові непомітно дістатися до Ланів, аби не потрапити під військовий трибунал і не бути розстріляним. Потяг я одразу забракував, з огляду на те, що дістатися перону та не натрапити на перевірку було майже нереально, отже – ризиковано. Головний двірець у тім часі ремонтували, і до поїздів пропускали боковими дерев’яними сходами, за наявності перонного квитка, який можна було купити лише після проходження санітарної обробки. Вона полягала в тому, що потенційному пасажирові сипали за пазуху жменю дусту. Але перед виходом на перон документи перевіряли залізничник і солдат НКВС. 

Другий варіант був імовірнішим. З вулиці Зеленої Славко мав дістатися попутнім транспортом до Бібрки. Люди збиралися там завжди на одному місці, а військові водії, заробляючи на цьому, підвозили пасажирів, котрі платили по 5 крб. і сідали в кузов машини. Водії, переважно фронтовики, комендантських перевірок не дуже боялися. Я сам був свідком того, як капітан, що очолював патруль, хотів перевірити дорожній листок у водія, але той, довго не роздумуючи, відчинив кабіну, витягнув револьвер і націлив офіцеру в груди. Капітан зблід і заховався за стовп, а молоді солдати з патруля не поворухнули й пальцем, аби захистити своє начальство. 

За два дні я вивів Славка на світ Божий. Попри парк Костюшка ми вийшли на вул. Коперника, вище Головної пошти, а відтак вул. Стефаника, минаючи основні магістралі, подалися на Зелену. Я йшов на 20 м. попереду і оглядав усе довкола, щоби не наскочити на патруль. Дякувати Богу, ми без пригод добралися на місце призначення й дочекалися машини. Славко відрекомендувався пораненим фронтовиком, який хоче перед відправленням на фронт відвідати родичів. Водій з прихильністю поставився до нього, і машина рушила в сторону Бібрки. Повернувшись додому, Славко ховався «на власну руку» – в УПА не вступав, а просто причаївся.

63. Вул. Рилеєва, 9. Знимка Ю. Ситника, 2016 

З приходом до влади більшовиків, поляки нерідко виступали в ролі донощиків. Почалися арешти свідомих людей. У Ланах арештували мого вуйка, Михайла Монастирського, Ярослава Паливоду, Василя Дайка, Баб’яка з «Залугу», а згодом і декількох знайомих дівчат. Ганя Лазуркевич, уникаючи арешту, втекла до Львова і переховувалась у моїх батьків. Одного разу потрапила вона на очі дільничному. Вже точно не пригадую, був то капітан чи лейтенант, але типовий росіянин – білобрисий, опецькуватий і любив напиватися до нестями. Побачивши Ганю, почав присікатися: «кто такая, откуда, где документы» і т.д., аж поки не з’являлася пляшка на столі…

Я неодноразово намагався отримати у батьків дозвіл на переїзд у Лани, бо хотів продовжити навчання у Бібрці. У Львові ж нудьгував і нікуди не ходив. Тато з мамою це бачили і, порадившись, погодилися на мій переїзд. 

Тим часом у нашому домі в Ланах сталися деякі зміни – туди переїхала бабця (за татовою лінією) з села Борусів. Вона працювала економкою в благодійника і просвітителя, отця Несторовича. Після його смерті бабця забрала корову і з місцевою дівчиною Марійкою переїхала в Лани. А вуйко Йосиф зійшовся з однією самотньою жінкою та перейшов жити на хутір Підсерники.

64. Церква св. Андрія Первозваного у Серниках. Знимка Ю. Ситника, 2017 

Пригадую ту бабусину корову голландської породи – червоно-білу, з великими розлогими рогами, запалими боками (так неначе була завжди голодною) та великим вим’ям, що майже сягало землі. Вона давала дуже багато молока, до 40 літрів, і доїлася три рази на день. Найголовніше, що давала молоко майже до народження телятка, хоча у той період пити його ми не могли, адже було дуже гірке. Мені доводилося двічі на тиждень товкти в масничці масло. У пивниці завжди було безліч глиняних горщиків, повних квасного молока. Бувало, захотілось пити – беру ложку і спускаюсь у пивницю. Щоби дістатись до молока, треба було півгорщика сметани зібрати. А яка добра була маслянка! Особливо літом, коли на вулиці спекотно, а вона холодна і з крупинками масла. Перш ніж іти до школи, я випивав майже літру ще теплого, свіжого молока та з’їдав півмакітри сиру зі сметаною і до вечора був ситий. Слава про нашу корову ходила не тільки Ланами, а й довколишніми селами – телят від неї люди замовляли на декілька років наперед.

У 9-му класі до нас прийшли не лише нові учні, а й учителі. На посаду директора призначили фронтовика. Він часто у нас вивертав кишені, а знайшовши тютюн, забирав собі. Також конфіскував у мене великий «Кобзар» Шевченка, виданий у Відні, ще до Першої світової війни. Більшість учителів були зі сходу України. Історію вчила Аннушка, яку в школі учні називали Пантаркою [пантарка або цесарка звичайна, свійський птах. – Упоряд.] за її звичку часто повторювати «так, так, так». Фізику вела «Атомна бомба» – повна, середнього зросту жіночка. У восьмому класі українську мову й літературу викладала Марія Федорівна – симпатична українка зі східних областей, яка згодом вийшла заміж за капітана Шептало. 

Української мови нас навчав новий директор, а німецької – старий, пан Коцюмбас. Хоч сім’я останнього й жила бідно, але він часто брав на проживання дітей з далеких сіл. У 1945 р. на квартирі у нього жили: Школьник, Козяр і Коротко. Власне, Михайло Козяр одразу привернув мою увагу, оскільки був підстрижений під «нуль» і ходив у чоботах. Як кажуть у народі, свій свого бачить здалека. Я підозрював, що цей хлопець «наш», бо так коротко стриглися повстанці чи арештанти, аби воші не мали де гніздитися. Тим часом ходили чутки: в Нових Стрілищах упівці розбили в’язницю і звільнили заарештованих. 

65. Центр Бібрки. Знимка Ю. Ситника, 2017 

Наближалася річниця «Жовтневої революції». Дівчата виступили з ініціативою організувати в школі вечірку з музикою і танцями. Директор і вчителі дали згоду. І ось довгоочікуваний день. У просторому залі розставили столи. Вчителі посідали за ними. Михайло витягнув з кишені півлітри самогонки, і через учителів ми передали її директору. Почувши запах оковитої, він почав говорити про щасливе дитинство, перемогу та Сталіна і, хильнувши, благословив нас на забаву. Безперечно, що однією півлітрою все не обійшлося, адже пригощали ми і вчительок, і музикантів. Заграла музика. Я ще ніколи в житті не танцював, тому скромно стояв під стіною. До мене підійшла Ірина Коцюмбас і запросила до танцю. Я перебував на сьомому небі. Увесь вечір танцював лише з нею і пообтоптував їй всі пальці на ногах. Про нашу вечірку пронюхали «мазурики», котрі записалися в «стрибки»52, і намагалися проникнути на танці. На заваді стали чергові. Вони покликали директора, а той, сказавши кілька «теплих слів», пригрозив непроханим гостям начальством. Це подіяло, і зайди забралися геть.

***

52 «Стрибками» називали так званих стрільців винищувального батальйону, воєнізованого «добровільного» формування радянських громадян, які вміли користуватися зброєю, але не підлягали першочерговому призову до збройних сил СРСР. «Стрибки» мали боротися з диверсантами, шпигунами й іншими ворогами радянської влади. 

Залишити відповідь