Спогади Романа Яремкевича (ч. 13)

На знимці: закинута хата в селі Лани, яка, мабуть, ще пам‘ятає описані в книзі події…

Пригадую ще одну оказію, яка трапилася зі мною під час війни. Було це у вересні або в першій половині жовтня 1944 р., коли фронт відкотився на кордон з Польщею. Я повертався зі школи і вже у Ланах почув постріли й тарахкотіння літаків. Радянський літак кружляв над Ланами якось дивно, боком. Згодом побачив: дорогою бігли люди з відрами води. Запитавши у чому річ, почув, що на Ксьондзовій горі горить збитий «німець». З Бібрки на вантажній машині приїхали босяки – так люди називали радянських партизанів, котрі після переходу фронту залишилися в органах НКВС. Серед них було багато босих, швидше за все взуття вони попропивали. 

Коли прибули босяки, то передовсім заарештували всіх місцевих мешканців, які прибігли на гору з відрами води, обвинувачуючи їх у співпраці з ворогом. Люди, котрих на гасіння пожежі організував голова сільради, навіть не усвідомлювали, що то палав німецький літак. Згодом ті, хто прибігли до місця падіння першими, розказували, як босяки накинулись на ще живого пілота, який лежав біля палаючого літака, і, мов варвари, добили його та роздягнули догола. 

Лишень ми з друзями прийшли на гору подивитися, що там відбувається, надлетів «кукурудзник». З нього вийшло троє людей і попрямували до збитого літака. Ми перелякалися, але комісарів цікавило лише те, що ми бачили. Коли вони оглянули обгоріле голе тіло пілота, бо нелюди лише геніталії прикрили чимось, то сказали: «Что вы за люди такие, что с мертвого даже нижнее белье сняли?» Ми розповіли їм, що німця задушили і роздягли облавники. Тоді комісари повернули геть. Ми ж поспішили у село, бо сонце сідало за обрій, а побачене стривожило нас, і було лячно. Навіть не знаю, чи поховали бідолашного німця, але коли згадую той момент – образ замордованого пілота з’являється в моїй уяві. 

59. Ксьондзова гора, названа через те, що там були землі місцевого священника. Знимка Ю. Ситника, 2017

На той час батьки вже давно були у Львові. Тато з мамою і Нусею прописалися у пані Хояневської, що збиралася виїхати до Франції, на вул. Баданіх 9(сьогодні Рилеєва). Я ж залишивсь у Ланах з вуйком Йосифом, який після багатьох пригод, після того, як більшовики зайняли Львів, утік до нас у село. Батьки наполягали на тому, щоби мене забрати до Львова, але я вперто відмовлявся і продовжував навчання у Бібрці. Це були важкі часи для нас із вуйком – бракувало харчових запасів, а карткову систему по селах не впровадили. Вуйко ходив до заможніших селян молотити ціпом збіжжя, аби заробити трохи хліба і цукрових буряків: з них раз на тиждень – зі суботи на неділю, гнав самогонку. Цукрові буряки замінювали також чай та каву, яку він мені заварював на сніданок. Спочатку цукровий буряк ми очищали від шкіри, терли на великій терці, відтак смажили на пательні, доки він не ставав бронзовим, після чого заливали кип’ятком. У такий спосіб забарвлювали воду у колір кави чи чаю, залежно від того, наскільки сильно підсмажували буряк. Горнятко такої «кави» та кусень хліба були щоденним сніданком. Увечері, коли я повертався зі школи, ми готували разом вечерю (миска квашеної капусти і печена картопля). Часто не було дров, щоби розпалити піч. Тоді брали сокиру і прямували до лісу.

Вуйко був доброю щирою і дуже розумною людиною, хоча закінчив лише три класи. Не раз, коли я не міг розв’язати завдання з фізики, він змушував мене ще раз прочитати умову задачі та логічно розбираючи її, допомагав знайти розв’язок. Після вечері я завжди просив вуйка розказати про свої пригоди. Бувало, оповідав мені про власне життя-буття до четвертої ранку, а далі наганяв спати, бо через декілька годин треба було вставати і йти до Бібрки в школу. 

У школі я зайняв місце за передостанньою партою. Переді мною сиділа Ірина Коцюмбас45, з чорним, мов вороняче крило, волоссям і таким ж іскристими очима. Вона була старшою за мене на два роки. Закохався в неї по вуха. До школи поспішав не стільки вчитися, скільки її побачити, додому ж повертався, аби вуйка послухати. Так і провчився до січня 1945 р. 

Після першого півріччя таки повернувся до Львова і вступив у середню школу № 8. Тут застав двох учнів з нашої гімназії – Володимира Скорика, а також Шкаралупу (імені не пам’ятаю), який чомусь подав мені знак вдавати, що ми незнайомі. У школі панувала дисципліна і високі вимоги до учнів. Я відчув: з моїм рівнем знань не можу конкурувати з однокласниками, тому забрав документи і перейшов у школу № 44, в районі вул. Клепарівської [вул. Леонтовича, в той час – вул. Св. Анни. – Упоряд.], де теж зустрів кількох учнів з гімназії. У цій школі впродовж 1945 р. я закінчив 8-й клас. На канікули було відведено лише місяць у зв’язку з тим, що ми освоювали нову програму, набагато прогресивнішу, ніж німецька. 

60. Міська школа св. Анни (сьогодні – «Правнича гімназія») на початку вул. Леонтовича . Зі сайту: http://velychlviv.com/tserkva-svyatoyi-anny-na-perehresti-vulyts-ta-epoh/)

Друга світова війна ще тривала – бої велися на території Індокитаю між альянтами [союзними держави антинімецької коаліції. – Упоряд.] та Японією. До армії призвали усіх хлопців з 1927 р. Юнаків, котрі закінчили 8-й чи 9-й клас, під час канікул покликали на двотижневі таборові збори, які проходили у військових казармах (вул. Клепарівська). Набрали два батальйони. Тут я зустрів своїх старих колег з гімназії та бібрецької школи. Мене зарахували у перший рій (отдєлєніє), першої чоти (взводу), першої сотні (роти), першого куреня (на московський манер – батальйону). Прізвище командира нашого батальйону не пам’ятаю, а ось командиром другого виявився капітан Шептало – колишній «воєнрук» у Бібрській середній школі і начальник райвійськомату. Командирами у вишкільному таборі працювали бойові офіцери і старшини, комісовані з фронтів через інвалідність. 

Наш взвод розмістили в кімнаті на другому поверсі. О 6-й годині був підйом. Ми вмивалися у вбиральні та складали матраци (спали на них просто на підлозі) стосами під стіну. За декілька хвилин після підйому відбувався збір та шикування в колону по четверо. Усі курсанти стрімголов бігли по свої кріси [стара назва гвинтівки. – Упоряд.] і поверталися на вулицю, щоби йти на сніданок…

Їдальня розташовувалась біля підніжжя пагорба, який тягнувся до Янівського цвинтаря, на місці теперішнього стадіону СКА [сьогодні це навчально-спортивна база літніх видів спорту Міноборони України. – Упоряд.]. Виглядала вона так: зліва стояла нашвидкуруч збудована дерев’яна халабуда, де готували їжу, а справа розставили збиті з неструганих дощок два ряди довжелезних столів, обабіч яких повстановлювали суцільні лавки.

Навпроти наших столів стояв стіл командирів. Лунала команда, курсанти складали свої кріси у піраміди за роями і займали місця за столом. Годували препогано, всілякою бурдою. Після сніданку звучала команда «шикуйсь», кожен біг до пірамід і брав свій кріс. Ми перевіряли, чи ніхто не зробив збитків і не підсунув у магазинну коробку набої, бо траплялися випадки, коли, не відкриваючи замка, а лише поставивши його на бойовий спуск, під час натиску на курок лунав постріл. Це могло призвести до трагічних наслідків. Мали на озброєнні переважно російські кріси, зразка Першої світової, але також ще по одному німецькому та польському. Камери згорання радянських крісів були просвердлені. В крісах іноземних марок таких отворів не існувало. 

Після шикування вирушали за місто, на пагорби, де проводили тактичні заняття. Командир роти, одноокий старший лейтенант Шрайбер, полюбив ходити з нашою чотою. Особливо йому подобалось слухати, як співаємо українських маршових пісень. Лишень виходили за місто, він командував: «А ну-ка, ребята, своей!» і ми починали співати якусь стрілецьку пісню. На пагорбах навчалися долати перешкоди з колючого дроту різної конфігурації, засвоювали прийоми рукопашного бою, а вивчали також особливості нічної атаки. Я, попри велике навантаження, мужньо переносив усі труднощі та жадібно вбирав у себе ази військової науки. Що важчим було навчання, то більше отримував задоволення. Незабаром мені довірили прицілюватися в мішень. Для цього на кріс встановлювали примітивний оптичний прилад і я, дивлячись у нього зверху, контролював як цілиться курсант і допомагав йому порадами. 

День починався вранці – о 6 год. і закінчувався о 23 год., а програма навчання була дуже насиченою. Мама не один раз приходила під казарму з передачею, однак навіть ложки борщу не було часу з’їсти. За два тижні декого з юнаків розпустили по домівках, а нас, 40 хлопців, відмінників бойової підготовки, набраних із двох батальйонів, залишили ще на два тижні фізичної підготовки. 

61. Знимка вул. Клепарівської (з Вікіпедії). Військові казарми розташовувалися в будинках 22, 24 – навпроти так званого Дому інвалідів, побудованого за дорученням імператора Франца Йосифа в 1863 р. (праворуч)

Якось нас вели на вечерю. Погода видалася похмурою, накрапав дрібний дощик, на душі було паскудно, хотілося додому. Старшина, контужений заїка, настирливо командував: «Запевай!», але взвод мовчав. Підходячи до їдальні, курсанти нарешті затягнули «Махорочку»:

«Эх, махорочка, махорка

 Породнились мы с тобой!

 Вдаль глядят дозоры зорко…

А далі, замість слів «Мы готовы в бой», в один голос заспівали «Мы хотим домой!» Біля їдальні стояли начальник табірних зборів, полковник Тимошенко, і його заступник, підполковник Акімов. Високе начальство ще здалеку почуло перекручені слова пісні, тож коли ми підійшли до їдальні, наказало зупинити взвод. Один із тих «високопоставлених» почав нам читати лекцію, що перекручування слів автора карається законом. Потім намагався змусити нас останніх 50 м., що залишились до їдальні, повзти по-пластунськи. Пролунала команда «лежати», проте ніхто її не виконав. Після третьої невиконаної команди начальство тихенько відійшло. Старшина був розлючений, але дозволив іти в їдальню. Повернувшись після вечері в казарми і розстеливши матраци, ми ще довго обговорювали те, що сталося. 

Наступного дня, після підйому і сніданку, нам повідомили: йдемо в кінотеатр «Комсомолець» [пізніше й понині – Ляльковий театр – Упоряд.]. Колоною вирушили через вул. Клепарівську до центру. Курсанти йшли по проїзною частиною, а офіцери – збоку, тротуаром. Коли вийшли на вул. Городоцьку, старшина скомандував: «Запевай!» Співати зовсім не хотілося, бо ми заздрили своїм одноліткам, котрі у цей час відпочивали. Тож після чергової команди затягнули пісню «Ми гайдамаки»:

 Ми гайдамаки, ми всі однакі:

 Ми ненавидим вражого ярма.

 Йшли діди на муки, підуть і правнуки,

 За народ життя своє дамо…

Офіцерів, мов вітром здуло. Вони розчинилися між перехожими. Старшина, зрозумівши, що ми співаємо щось не те, скомандував припинити. Та пісня зазвучала ще сильніше. Люди, котрі йшли вулицею, зупинялись і здивовано оглядались: що то за військо співає такі пісні? Старшина теж покинув взвод і зник у натовпі. Закінчили ми співати аж біля театру опери та балету. Після перегляду фільму повернулися в казарми, але за пісню нам ніхто не сказав жодного слова. Наступного дня прибули нові учні для проведення таборових зборів, а за нашим взводом були закріплені уже не військові фахівці, а тренери з фізичної підготовки. Почалися заняття з легкої атлетики і гімнастики, для яких нам навіть видали штанці й майки. Вони були дуже цікавими і корисними, тому час минав швидко. Після закінченню терміну навчання нам видали посвідчення, де зазначалось, що ми пройшли відповідні курси та можемо бути заступниками «воєнруків» з військово-фізичної підготовки по школах. До початку нового навчального року (1945–1946 рр.) залишалося кілька днів. 

62. Ляльковий театр сьогодні. Раніше кінотеатр «Sztuka», «Bałtyk», «Kosmos», «Комсомолець». Зі сайту: https://commons.m.wikimedia.org/wiki/File:Львівський_обласний_театр_ляльок.jpg

***

45 Коцюмбас Ірина – перше кохання автора. «Вийшла заміж, швидко овдовіла, працювала в аптеці, здається завідувачкою, бачилися після війни в Бібрці» – згадував Роман Яремкевич. Прізвище Коцюмбас поширине на Бібреччині. Її тато після війни працював бухгалтером. Директор школи, пан Коцюмбас, теж був якоюсь її родиною. Наталка Паливода пригадала, що Коцюмбас Ірина їй розповідала про зустріч з Романом Олексійовичем Яремкевичем, коли той зайшов до аптеки в темних окулярах, начебто придбати якісь таблетки. Вона впізнала відвідувавча, але не подала вигляду. Роман Олексієвич теж не признався. Це була їх єдина й остання зустріч, після подій, описаних у книжці. 

 

Залишити відповідь