Спогади Романа Яремкевича (ч. 12)

У пивниці Задеберного розмістилося 18 осіб. Наносили туди соломи і застелили рядном аби було затишніше. Десь на третій чи четвертий день радянські танки виїхали з Ланів і через Ходорківський ліс попрямували до Львова. Піхота залишилась у селі. Було спокійно. Старші займалися господарством, а я з дяковим Славком42 засів у стодолі на сіні й спостерігав крізь щілину за гостинцем. Раптом Славко зауважив, що дорогою біля млина, який знаходився за кілометр від нас, у бік гостинця йде чимало німецьких вояків. Вони минали гостинець і ховалися в лісі.

Після обіду німецька артилерія почала бити по Ходорківській горі. Ми спостерігали за цими подіями, немов по телевізору, бо стрільна падали в стороні від нас, і спочатку з’являвся димок, а відтак, через мить-другу, докочувався гуркіт. Гору засіяли конюшиною, тож радянських солдатів не було видно. Коли стрільна почали розриватися біля лісу, хтось випустив ракету, і обстріл припинився, але на роздоріжжя біля «Вигоди» виїхав німецький танк. Він випустив по Дульковому саду (хутору), який стояв на межі між Ходорківцями та Ланами, декілька стрілен, що світилися то жовтим, то червоним, то зеленим. Нараз із лісу на Ходорківську гору, висипали, стріляючи, німці. Кулі свистіли й біля нас. Нам нічого іншого не залишалось, аніж швидко дістатися до пивниці, під захист мурів. Село зайняли німці. У Задеберного розташували штаб. Разом з німцями прибуло чимало власовців. Від пропозиції залишити німців і дочекатися приходу більшовиків вони відмовлялися, боячись, що останні їх одразу розстріляють. 

Ми майже не виходили з пивниці. Славко, поправляючи своє ложе, знайшов пляшку горілки, яку Задеберний заховав у картоплі. Згодом ми натрапили на мед. Потайки від інших відкоркували пляшку, за допомогою довгої соломинки зняли пробу і закусили медом. За три дні ми випили майже половину вмісту…

Десь на четвертий чи п’ятий день німці почали панікувати. Німецькі військові, а радше «власовці»43, запрягали коней і, наповнюючи вози всякою всячиною, покидали село. Кожен наввипередки намагався вибратися швидше на гостинець. Унаслідок цього, на вузькій сільській дорозі якийсь віз таки зламався і перегородив шлях відступу. Ті, що знаходилися позаду, заїжджали на луки і в обхід діставалися до гостинця. Село принишкло в очікуванні невідомого.

53. – 54. Сторінки тогочасної радянської преси про «визволення» Львова. 

Минула тривожна ніч. Настав теплий літній ранок, на полях поспівала пшениця, а люди боязко виходили на подвір’я, вслухаючись і вдивляючись в те, що діялося навкруги. Близько десятої години, зі сторони Серників, почало рухатися радянське військо – це був основний фронт. Військові волікли за собою важкі кулемети системи «Максим», а запряжені по шість штук собаки тягнули на коліщатах ноші зі скаліченими вояками. Ті ж самі пси були навчені розшукувати поранених. В цей час німці, відступивши, засіли на горбах і почали обстрілювати артилерією радянських військових. Поранених приносили до хати Задеберного, а ми й надалі сиділи у пивниці. Якось увечері зайшов до нас політрук, або чекіст, і почав розпитувати, хто з якої хати, після чого нас змусили розійтися по своїх домівках. 

Через три дні після приходу червоних обстріл припинився. Голова сільської ради, призначений військовими, мобілізував усіх чоловіків і дав розпорядження прочесати навколишню місцевість, щоби знайти і поховати всіх убитих. Я теж був задіяний у пошуках, але мене найбільше цікавила зброя. Нам наказали перевірити Ходорківську гору. Розтягнувшись на віддаль 10 м один від одного почали пошуки. Зразу при гостинці, у кущах терену, я знайшов німецьку гвинтівку системи Манліхера з відбитим прикладом, але її забрав дяків Славко, старший від мене на 6 років. Потім ми наткнулися на двох убитих німецьких військових, з яких уже хтось встиг зняти черевики. Зброї при них також не було – московські мародери встигли попрацювали. На цьому ж місці, де знайшли загиблих, викопали яму та їх поховали. 

Я йшов крайнім межею Ходорківського й Ланицького полів і перед видолинком, порослим чагарником, побачив голі ноги та гукнув дорослих. В окопі лежав ще один мертвий німецький жовнір, якому куля потрапила просто в шию. Там же його й поховали. На хуторі Дульки ми помітили два радянські танки Т-34 з багатьма пробоїнами – це з ними розправився німецький «Тигр». Екіпаж одного з танків згорів живцем, але ми не витягали людей – вони були дуже обгорілими.

55. Вид з боку Ланів до Ходорківців. Знимка Ю. Ситника, 2017

Гарнізон радянських військ отаборився в Бібрці. Літні ночі були тривожними – час від часу нашою місцевістю проходили якісь заблукалі військові підрозділи. Через це в селі знову запровадили нічні чергування. Якось, майже через два тижні після проходу фронту, нас, декількох людей, зібралося о другій ночі у сусіда на подвір’ї, щоб обговорити подальші свої дії. Я почув тихі кроки на дорозі, котра вела з Козельників (так називали декілька хат поблизу церкви) в село. Доповів про це старшим. Хтось наближався і мені доручили вияснити особу нічного прибульця. Заховавшись за здоровенною грушкою крикнув: «Стій! Хто йде?» Незнайомець зупинився і я знову запитав: «Хто йде?» Він відповів щось незрозуміле. Тоді я спустився з горба на дорогу та підійшов ближче. Це був німецький солдат. Ми розговорилися. Він запитував, чи є в селі «русіше сольдат» і чи не проходила німецька частина? Почувши, що радянські солдати знаходяться у Бібрці, за чотири кілометри від нас, німець подякував і пішов. Я доповів хлопцям про мою розмову, бо хоча вони все чули, та не все розуміли… Черговий раз, лише зі сходом сонця, ми розійшлися по домівках і полягали спати. 

Ще одного разу, десь після опівночі, мене зняли умовним сигналом зі стійки і покликали на господарство Яворського (наш сусід, чия родина й до сих пір там живе) – тут хлопці завжди збиралися перед тим, як заступити на варту. Сказали: «на Козельниках» знову чути підозрілі звуки, тому необхідно перевірити, що там коїться. Відстань до «Козельників» була невелика – метрів двісті. Дорога пролягала через вивіз, зліва був лан пшениці, а справа – господарство Дуди, виселеного в 1940 р. до Сибіру. Шлях перетинав струмок, який брав початок у лісі і, біжучи з південного сходу на захід, впадав у річку Боберку. Раптом почулося шарудіння в пшениці й короткий свист у декількох місцях. Мені стало моторошно, а вертатися назад – страшно. Здалека було чути, як відкриваються двері в хатах, підозрілий брязкіт металу і приглушені голоси. З переляку звернув з дороги і спустився до потічка, через який добрів до копиці сіна. Опісля, мов бравий вояка Швейк, зарився в ту копицю з головою. Згодом усе затихло, тільки серце гучно гупало в грудях. Я виліз із копиці й тихенько почав підкрадатися до хати мого колеги і друга дитинства – Йосипа Нюнька. Тихенько постукав у вікно, Йосип відгукнувся, і мені одразу від серця відлягло – значить усе добре. Виявилося, що тим місцем проходила німецька військова частина, що вирвалася з оточення під Бродами. Як і той німець, котрого я зупинив три дні тому, вони питали дорогу на Кологори [село в Жидачівському районі Львівської області – Упоряд.]. Солдати були голодні, харчувалися сирими буряками з городу, але зброї не кидали…

56. Хата Йосифа Нюнька майже не змінилася. Знимка Ю. Ситника, 2017 

Фронт відкотився далеко у Карпати так, що вже не було чути гуркоту канонади. Голова сільської ради Фольмер та секретар Сарвант, якого в селі прозвали Канарок за його малий зріст, складали мобілізаційні списки всіх осіб, до 26-ти річних включно. Хлопці збиралися в гурти і обговорювали можливі варіанти. Ще перед наближенням лінії фронту були закриті вишкільні табори УПА на Бібреччині, а деякі загони упівців розпустили до особливого розпорядження.

Радянська влада опублікувала звернення до населення. Усім дозволяли повертатися на свої робочі місця. Батько поїхав до Львова, але наше помешкання вже зайняли «освободітєлі», так що ми втратили все майно, яке залишили при поспішній втечі від заслання в Німеччину. Чому так сталося? Ми мешкали у внутрішньому дворі будинку по вул. Зигмунтівкій 11-а, а навпроти жила німецька сім’я. Служницею у них була руда жінка, полька або жидівка, яка бачила, що до нас часто заходив Славко (прізвища не пригадую), хлопець із Ланів, який служив охоронцем на пошті й носив чорний мундир. Наприкінці 1943 р. він вступив до УПА, влітку 1944 р. його важко поранили, а через декілька днів розстріляли німці, разом із п’ятьма іншими повстанцями. Коли прийшли більшовики, служниця донесла, що у нас, начебто, жили колаборанти. Через це наше помешкання, разом з усім, що там знаходилося, конфіскували. Батькові довелось шукати нове житло44. 

57. Радянська армія у Львові. 1944 р. Зі сайту: http://prolviv.com/blog/2017/05/06/istoriia-lvova-vid-pershoi-zhadky-sohodni-khto-keruvav-u-lvovi-ta-komu-vin-nalezhav/

Тим часом самооборону в селі було розпущено. Частину хлопців мобілізовали в Червону армію, а дехто почав переховуватись, як тоді казали: «на власну руку». Багато юнаків прийняло присягу вояка УПА і були зараховані до кущової боївки. З огляду на вік, мене в боївку не взяли. Наша трійка з юнацької сітки далі збиралася в Біленького у стодолі. На селі почалися облави, а за ними й перші жертви, серед котрих був удовиний син – Василь Фариник. Набіги влаштовували зголоднілі банди радянських партизанів, які, після переходу фронту на захід, залишилися в структурі органів МВС і здійснювали терор у довколишніх селах. Вони вдиралися в оселі і грабували, запевняючи, що шукають бандерівців, хоча це було лише прикриттям. 

Непомітно прийшло 1 вересня. З нашого села до школи в м. Бібрці записалося декілька чоловік, серед яких Йосип Чемеринський, Володимир Фельмер, Паливода Наталка, Омелян Кривий… На шкільному подвір’ї зібралося чимало людей. Новий начальник району розпочав урочистий мітинг. Зачитувати привітальну телеграму батькові усіх народів, товаришеві Сталіну, з нагоди відкриття школи, мав хтось із учнів, проте охочих не виявилось. Тоді декілька місцевих звернулися до мене як нетутешнього, з проханням взяти ту місію на себе. Погодився з їхньою аргументацією й зачитав. Наступного дня районна газета опублікувала репортаж про відкриття середньої школи і про цю телеграму, але моє прізвище перекрутили до невпізнаваності, з чого я був дуже задоволений.

58. Наталка Паливода, однокласниця автора, з якою редактор-упорядник мав приємність поспілкуватися восени 2017 р. 

Хоча третього класу Академічної гімназії я так і не закінчив, знання мав усе-таки значно глибші ніж інші. Вагомий внесок у формування моєї особистості зробили юнацькі вишколи, які я відбув у 1942–1943 рр. 

«Воєнруком» школи працював капітан Шептало: він водночас – начальник військомату. Шептало відразу доручив мені малювати в збільшеному вигляді розрізи ручних гранат РГД-5 і Ф-1, а також протипіхотних і протитанкових мін, що використовувались під час Другої світової війни…

У позашкільний час я був зв’язковим УПА. Повертаючись зі школи забирав пошту з однієї «мертвої точки» (так ми називали місце сховку) та переносив на іншу. 

***

42 Дяків Славко. «Син бібрецького дяка – Ярослав Лазуркевич, одружився і жив на Ланах» [авт.].

43 «Власовці», або «Росі́йська ви́звольна армія (рос. Русская освободительная армия – РОА) – антирадянське військове з’єднання, яке воювало під час Другої світової війни на боці Німеччини та проти Радянського Союзу. РОА була формально збройними силами КОНР (Комітету Визволення Народів Росії) під проводом генерала Власова. Де-юре вважалася німцями однією з союзних армій, хоча фактично була підпорядкована Вермахту. Складалася переважно з добровольців з числа радянських перебіжчиків, військовополонених та колишніх членів емігрантського Білого руху Росії. На початку 1945 р. вона налічувала близько 200 000 чоловік. За весь період нарукавний знак РОА носили близько 800 000 вояків, хоча не всі вони визнавалися керівництвом РОА. Брала участь у незначних військових діях проти Червоної армії. У травні 1945 1-ша Дивізія РОА підтримала чеське антинімецьке повстання у Чехословаччині та визволила Прагу. Більшість вояків РОА здалися західним союзним військам, були інтерновані і переважно передані СРСР» [з Вікіпедії].

44 Ось ще одна подібна історія: «На час проходження фронту через Львів, мої батьки, щоб не попасти в більшовицькі лапи, виїхали на село до рідні. Скориставшись відсутністю батьків, НКВДисти розбили наше помешкання та поселили там якусь свою Машу Чекаліну. Все наше трикімнатне помешкання, абсолютно зі всім хатнім майном перейшло в її руки. Все було пограбоване, як кажуть, від «А» до «Я».

Тут напрошується питання: звідки могли знати про відсутність батьків новоприбулі окупанти, які тільки що вдерлися до Львова? Чи не була в тому «допомога» місцевого сусіда, мешканця того будинку?»

«Я більше схиляюся до ствердної думки, бо так підказує логіка. В той час це був непоодинокий випадок. Таких випадків було дуже і дуже багато».

[З книги: Євген Куцик «Від Мальти до Магадану»].

 

Залишити відповідь