Спогади Романа Яремкевича (ч. 11)

На той час у селах було дуже тривожно. Люди навіть спали одягнутими, боячись нападу польських шовіністів, які збиралися в банди й плюндрували українські села. З кожної хати хтось мусив виходити на стійку, тобто нічну варту. Через кожних декілька хат вішали кусок залізничної рейки, аби бити на сполох. Спочатку чергування відбувалися стихійно, але згодом було визначено порядок і навіть діяло єдине гасло на весь район. Я завжди намагався йти на чергування замість батька, з чого раділи старші за віком сусіди, котрі відправляли мене у розвідку за всіляких непевних ситуацій. 

Так трапилося й того разу, коли стояв на варті у полі за селом. Сусід, який теж тієї ночі чергував, прибіг до мене й сказав, що в напрямку села рухається п’яний фельдфебель [«підофіцер», умовно відповідає старшині в ЗСУ. – Упоряд.] у супроводі двох вояків і попросив про це повідомити людей. Рушивши з поля до села, я на тих німців і натрапив. Спочатку вони прийняли мене за партизана, але коли звернувся до них німецькою мовою, яку на той час уже непогано вивчив, то заспокоїлися. Пояснив, що у селі партизанів немає, і ми самі їх побоюємось. Відтак провів німців до роздоріжжя і показав напрямок до «Білого двору», де стояв їхній гарнізон.

Дехто у селі мав криївки, тому часто цілі родини проводили ніч під землею. Коли вже забуяли різноцвіттям трави, і почало колоситися жито, я з вилами в руках стояв на варті, метрів за 200 від хат. Стільки ж метрів залишалося до лісу, який глухою стіною бовванів у долині; звідкіля ми завжди очікували нападу непроханих гостей. Раптом почув тарахкотіння літака. Він летів з погашеними сигнальними вогнями просто на наш ліс. За звуком зрозумів: літак радянський. У лісі жеврів вогонь, залишений ще звечора пастухами. Він то згасав, то спалахував яскравим світлом. Пілот, мабуть, подумав, що це – сигнал кишенькового ліхтарика, бо одразу почувся пронизливий свист, і земля під ногами здригнулась від вибуху авіабомб. На вогник у лісі він висипав увесь свій бойовий запас. Ударною хвилею повибивало чимало шибок у хатах. Село прокинулося. Чоловіки, озброєні хто чим, повибігали з домівок. Ніхто уже тієї ночі не заснув, хоча до ранку все було спокійно. 

Майже кожної ночі небо на обрії покривалося загравою від пожеж. Зазвичай то горіли покинуті хати польських колоністів, які палило місцеве населення. Поляки з колоній на ніч втікали до Бібрки або у ближні до Львова села. Гуртувалися вони також у Свіржі, у замку, Старому Селі та Давидові. Звідтіля робили вилазки, чатували при дорозі й нападали на українців. 

Ми жадібно читали часописи, видані українським підпіллям. У статтях йшлося про бої УПА з німцями, про те, що на Волині німці зосередились лише у більших містах, а села залишалися вільними. Багато молодих хлопців прагнули вступити в УПА, але туди приймали не всіх, а тільки тих, хто мав зброю. Як розказували, десь у районі Нових Стрілищ проходив військовий вишкіл. Декільком щасливчикам з нашого села все ж таки вдалось стати упівцями, і їм усі заздрили. 

Приблизно наприкінці травня у Підмонастирі в бою з німцями загинуло троє повстанців. Їм насипали символічні могили у с. Серники. На цвинтарі зібралося багато люду з навколишніх сіл. Вишикувалися прямокутником. Пролунала команда «струнко» і хтось тричі салютував із револьвера. Потім усі співали «Ще не вмерла Україна». Душу переповнювали патріотичні почуття. Кожен був готовий віддати життя за Україну. Розходились з піснею «Гей, на півночі, на Волині, створилась армія УПА…».

50. Хрест пам’яті вояків ОУН-УПА, загиблих від рук НКВД у 1944–1945 рр., – Степана Василика, Степана Пахолка, Йосипа Даниловича, Івана Жукевича, Михайла Федака. Автор знимки М. Сварник (джерело https://commons.m.wikimedia.org/wiki/File:Sernyky7.JPG#mw-jump-to-license)

Минали дні, повні тривоги і сподівань. Інформації було обмаль. Поширювались найрізноманітніші чутки – одна страшніша від іншої. Ставало зрозуміло, що німці не витримають натиску червоних, і мешканці села вирішили будувати криївки. Наша хата стояла недалеко від так званої дебри, нетрів, у яких росли столітні дуби. Далі пролягала дорога, яка з’єднувала головну сільську вулицю з великим гостинцем. Не маючи ані спеціальної освіти, ані практики, ми задумали побудувати криївку на краю лісу. 

Тривало спекотне літо 1944 р. і в полі дозрівали хліба. У небі вже декілька днів кружляли два «Юнкерси», а в село прибув загін німецьких неголених, перевтомлених вояків, котрі поселилися у хатах місцевих мешканців. Одні з тих прибульців і розповіли мені, що їх використовують як заслін проти можливої появи ворожих танків. Озброєні вони були фауспатронами, автоматами та гранатами, але брудні й завошивлені. Тож, утративши всілякий сором, роздягалися догола, милися й купалися у всіляких баліях, цебрах, чи обливалися водою з відер. 

Тим часом разом з усіма сусідами ми завершували спорудження криївки, яку зверху накрили вздовж і впоперек дубовими колодами. Розрахована вона була на 30 людей. Де саме проходив фронт, ніхто не знав; пострілів не було чути, тому будівництво тривало дещо повільно. Господарі про всяк випадок різали свиней, ховали чи закопували усе своє добро, аби військові не могли нічого реквізувати. Тоді ми поселилися у пивниці Задеберного Онуфрія, з огляду на те, що хата у нього була мурована і краще захищала від кулі чи уламків гарматного стрільна…

51. Хата Задеберного у наші дні, без суттєвих перебудов з часу Другої світової війни. Знимка Ю. Ситника, 2017

***

 Того дня на завершені будівництва криївки працював я один. Босий, у самих штанах, кидав на верх землю і замасковував її дереном. Раптом близько полудня почулися постріли і крики «ура». Не встиг я стрибнути в криївку, як упродовж декількох хвилин сюди понабивалися всі сусіди, у тому числі й мої батьки. Вони навіть не позакривали своїх хат, а наплічники з припасами батько кинув просто на городі. 

І тут почалося. Німецькі «Юнкерси» з важких кулеметів поливали дебру кулями. У криївці було темно і холодно, а десь зверху радянські танки, ховаючись від німецьких літаків під гіллям розлогих дерев, здавалося їздили просто над нашими головами. Тривало то пекло з півгодини. Я замерз і цокотів зубами. Почав просити батьків, щоб випустили мене на світ Божий, але вони заперечували. Коли вже не зміг більше терпіти, підійшов до виходу і виглянув надвір. Там світило сонечко, було тепло, а навколо у нетрях палало кілька танків, і вояки продовжували стріляли з кулеметів. Згодом з’ясувалося: то горіли не танки, а бочки з дизельним пальним, якими танки були нав’ючені. Зігрівшись не стільки від сонячного проміння, скільки від побаченого, пірнув назад у криївку. Закінчилося все раптово, як і почалося.

Ми сиділи та радилися, що робити далі. Ніхто не хотів вилізати – боялися, що нас розстріляють. Проте довго всидіти голими та босими у криївці було неможливо, і першими вийшли жінки. Згодом принесли нам одяг і розповіли новини. Село уже зайняла радянська гвардійська частина – молоді хлопці з Хмельниччини. Їхній командир поселився у хаті вуйка Івана Монастирського. Бойовий дух гвардійців був надзвичайно високий. Поводилися вони дуже чемно, не вбивали і не грабували. У село тоді приїхало понад 30 танків із десантом. Вони розмістились у центральній частині села і перерізали гостинець, через який німці повинні були відходити зі Львова на Ходорів, а далі – на Карпати. Однак у Бібрці сконцентрувалася значна сила німців, котрі відступали зі Львова. У їхніх руках опинився і «Білий двір». 

52. Білий двір з боку саду в наші дні. Знимка Ю. Ситника, 2017

Залишити відповідь