Спогади Романа Яремкевича (ч. 10)

 

Провівши своє дитинство в селі, я виріс простим сільським хлопчиною, тому своєю мовою і манерами відрізнявся від учнів, вихованих у дусі львівської інтелігенції. Відтак, з мене часто кепкували, а за великі очі прозвали «Цибулею». Начитавшись класичної літератури про лицарів, поєдинки і дуелі, ми часто з’ясовували стосунки дотримуючись «правил». Бувало, що за образу гонору викликали один одного на поєдинок, який провадили після занять десь на вулиці, ховаючись від учителів. Секундантами і суддями на таких поєдинках виступали самі гімназисти, котрі оточували дуелянтів і спостерігали за розвитком подій. Про один такий бій, за моєю участю, пригадав Богдан Чурилик, колега з третьої гімназійної кляси, під час зустрічі на світовому з’їзді Львівської академічної гімназії, що проходив з 8-го по 14-те травня 1991 р. З плином років забулася причини тієї суперечки, після якої зграя хлопців, що знали про поєдинок, оточила на одній з вулиць «дуелянтів». Мій суперник – на голову вищий за мене, а відтак і важчий, атакувати не поспішав. Пауза вже тривала досить довго і публіка почала нервувати. Тоді я першим зробив пробний випад. Суперник відступив. Глядачі були цим невдоволені, а я вирішив атакувати далі. Град кулаків у груди змушував ворога здавати «бойові позиції». Бій припинився після третього раунду, і всі визнали мою перемогу. Випадкові перехожі, котрі спостерігали за цим боєм, казали: «Такий малий, а дав раду такому великому».

43. Львівські дітлахи під час Другої світової війни.

З колишніх гімназистів пригадую тих, з ким бачився або про кого чув від інших. Пачовський31 запам’ятався мені тим, що мав велику бібліотеку і позичав мені книжки на історичну тематику. Однак лише на одну добу. Тож я мусив читати і вдень, і вночі. Добре, що книжки були не дуже грубі. Пам’ятаю Олега Криштальського (піаніста, заслуженого артиста, професора консерваторії), Ореста Сосюкала (видатного московського лікаря)32, Мирона Деркача (професора університету)33. Юрія Божейка (колишнього в’язня ГУЛАГу), Омеляна Нестайка (відомого економіста та надійного друга), Богдана Чурилика (лікаря-терапевта)34, Володимира Скорика, рідного брата композитора Мирослава Скорика, колишнього в’язня ГУЛАГу, засудженого за участь в підпільній організації та позбавленого волі на 10 років разом із групою молоді, серед якої було декілька учнів нашої гімназії.

Приємно, що майже всі мої однокласники здобули освіту і, всупереч важкій політичній ситуації, знайшли себе та стали корисними для суспільства. Навіть ті, які були засуджені більшовицьким режимом, після відбуття покарання продовжили навчання. Частина наших гімназистів у 1944 р., перед наближенням фронту, зголосилися до Люфтваффе, у так звані «юнаки», де їх використовували в протилетунській артилерії і для обслуговування аеродромів. Інші ж вирушили на Захід і потрапили до «союзників». Після війни дехто повернувся в Україну, але таких одразу арештовували і засуджували,: кого на 10 років, а кого й на 25. Серед тих, хто опинився на Заході – Пачовський і Ференцевич, який став кореспондентом «Голосу Америки», Аркадій Яцківський та інші. Жодного разу не довелося зустрітися з Олегом Криштальським, Мироном Деркачем, Анатолієм Ковальчуком і Шкаралупою. Невідома мені доля наших дівчат – Квасниці, Кохановської, Андрусевич. 

Донедавна я підтримував дружні стосунки з Омеляном Нестайком, Остапом Уличним, Юрком Божейком, Володимиром Скориком, Юрком Ховалком. Після проголошення незалежності зустрів Любу Пальчевську35, яка теж була арештована КДБ і відбувала покарання. Декілька разів бачився з Аркадієм Яцківським і Ференцевичем36

Учнів нашого класу можна було розділити на три категорії: до першої належали патріотично налаштовані молоді люди, які, або відбували покарання у таборах, або емігрували, однак продовжували працювати на користь України; другу групу становили ті, які мислили раціонально (на їхній погляд) і змирилися з тогочасною ситуацією, залишаючись свідомими українцями (так звані сальонові патріоти; багато з них стали членами КПРС); до третьої можна зарахувати кар’єристів, москвофілів, на жаль, були й такі люди серед учнів нашого класу. Господь їм суддя! Крах «Імперії зла» вдарив і по них, але чи опам’яталися вони?!

44. – 45. Львівські паради перед війною і воєнного часу як відображення певних політичних уподобань мешканців Львова

Тим часом тривала війна. Преса раз у раз сповіщала про чергове «скорочення», або «вирівнювання» фронту. Насправді усе було по-іншому. Якщо на початках українське населення підтримувало німців, то згодом вони почали людей дратувати. Проти фашизму фактично повстали народні маси очолені УПА, яка розгорнула широку діяльність у 1943 р.

Фронт з кожним днем наближався до Львова. Запеклі бої велися вже за Тернопіль. Місто декілька разів переходило з рук у руки. У цих боях брала участь якась частина дивізії «Галичини»37, бо, як повідомляли «Львівські вісті», у боях загинули перших двоє хлопців. Згодом частина дивізійників відійшла від німців, а частина влилася в УПА.

46. Губернатор Ганс Франк (третій ліворуч) проходить перед добровольцями дивізії СС «Галичина»

З наближенням фронту почастішали повітряні тривоги. Уже не пригадую, коли то сталося: чи наприкінці 1943 р., чи на початку 1944 р. До головного двірця прибув санітарний потяг з пораненими й обмороженими солдатами. Німецькі поліцаї оточували увесь район, а хто підвертався під руку з мужчин, тих заганяли, щоби переносили вояків до санітарних автомашин. Окрім нього, на вокзалі стояв ще потяг Краків – Львів і декілька приміських поїздів. Була вечірня година, коли прозвучала повітряна тривога. Люди повибігали з потягів і почали втікати у пішохідні тунелі, які вели з головного входу вокзалу на перони до потягів. Військові зі санітарного поїзда, котрі могли самостійно пересуватись, теж спустилися в тунелі. Почалася повітряна атака, мабуть, найбільша за всю історію Львова. Головний двірець, гордість міста, розгромили. Люди, котрі переховувалися у тунелях, загинули від ударної хвилі повітряного потоку. Врятувалися ті, хто залишився у поїздах. Очевидці розказували: тунелі були настільки переповнені людьми, що навіть мертвими вони залишалися стояти. 

47. Головний двірець, Львів, 1943 р.

У далекому 1943 р. у Львові трапилося ще декілька знакових подій. Одна з них – це ліквідація єврейського ґетто38, так звана третя акція, тобто остаточна зачистка. Район гетто (вул. Замарстинівська від залізничної колії, Богдана Хмельницького і Новознесенська з прилеглими вулицями), покрився хмарою диму. Все палало, лунали постріли, повсюдно чулися стогони та голосіння. Таке страшне видовище розправи над людьми навіювало жах. 

Друга подія, яка мені запам’яталася, сталася влітку 1943 р. На площі біля вул. Вітовського пройшла польова Служба Божа добровольців із дивізії «Галичина». Згодом на проспекті Свободи відбувся марш. Урочистість закінчилась виголошуванням промови. Перед добровольцями виступав губернатор Вехтер та полковник Альфред Бізанц39, про якого я знав з історії визвольних змагань 1918 р. Він тоді перейшов на бік УГА і був причетний до планування Чортківської офензиви. 

 

48. Голова Військової управи полковник Бізанц вітає добровольців 18 липня 1943 р. 

Ще одна важлива подія – це приїзд до Львова генерал-губернатора доктора Йогана (Ганса) Франка40 у справі вбивства високопоставленого німецького чиновника. На зустріч з генерал-губернатором привели нас, гімназистів, і сотню обмундированих вояків з дивізії «Галичина». Доктор Йоган Франк виступав на балконі Львівського облвиконкому. З тієї зустрічі я запам’ятав епізод: генерал – губернатор вийшов в супроводі якоїсь дами, вбраної в український народний стрій, і промовив: «Так, як я подаю руку цій українській дівчині, так великий німецький народ подає свою руку українському народові». Після виступу українські дівчата прикріплювали нашим добровольцям синьо-жовті стрічки до їхніх мундирів.

У 1944 р.41, коли червоні перший раз прорвалися до Тернополя, розпочалась масова еміграція інтелігенції зі Львова на Захід. Адже свіжими були спогади про звірства енкаведистів, під час відступу більшовиків улітку 1941 р. Тоді у тюрмах Львова та інших міст виявилися нелюдськи закатованими тисячі невинних людей. 

Більшість професорів нашої гімназії теж подумували про виїзд за кордон, хоча не кожен мав для цього відповідні гроші. Нам, учням третього класу, видали посвідчення про успішне закінчення трьох семестрів і розпустили по домівках. Хоча, тоді коли фронт стабілізувався, навчання ненадовго відновили. 

Мій батько за німців працював слюсарем у залізничній дирекції. Якось він прибіг і дав нам десять хвилин на збори, сказавши, що його хочуть відправити до Німеччини на роботу. Ми одягнулися, захопили зі собою лише документи, помешкання закрили на ключ і вирушили на головний двірець до потяга. Як залізничник, батько без проблем взяв для нас квитки і через 3 години ми були вже у с. Лани… 

 

49. Львів. Липень 1943 р. Знимка Джо Дж.Хейдекера зі сайту:

Побут львів’ян 1943 року в фотооб’єктиві солдата німецького вермахту

***

31 Пачовський – син Пачовського Василя Миколайовича (12. 01. 1878, с. Жуличі, нині Золочівського району Львівської обл. – 05. 04. 1942, м. Львів) – письменника, публіциста, педагога, громадського діяча, доктора філософії. 

[Зі сайту: http://irp.te.ua/pachovs-ky-j-vasy-l-my-kolajovy-ch/]

32 Орест Дмитрович Сосюкало народився 28 грудня 1930 р. у Львові в сім’ї професора юриспруденції. Закінчив з відзнакою Хабарівський медінститут у 1954 р. Очолював психіатричну лікарню в Комсомольську-на-Амурі. У 1961 р. поступив в аспірантуру. Після захисту дисертації працював у Державному науковому інституті психіатрії Міністерства охорони здоров’я Росії. Один час був консультантом 4-го управління Мінздраву. Помер у 2011 р. 

33 Деркач Мирон Пилипович (1931–2011 рр., доктор біологічних наук, професор, засновник кафедри біофізики та математичних методів у біології. Закінчив з відзнакою біологічний факультет Львівського університету (1952), вступив в аспірантуру Інституту фізіології АН СРСР (у тодішньому Ленінграді). За три роки праці в цьому відомому науковому закладі успішно закінчив аспірантуру захистом дисертації на тему «Дослідження безумовних та умовних рефлексів розширення судин у людини» і став кандидатом біологічних наук (1955). У 1971 р. в Києві, на об’єднаній Вченій раді з фізіології та біофізики, захистив докторську дисертацію на тему «Дослідження мовного сприймання в розпізнавальних моделях». 

[Зі сайту: http://bioweb.lnu.edu.ua/biophys/Derkach-M-P/].

34 Богдан-Орест Чурилик, 1930 р. народження. У1967–1977 рр. завідував першим у місті гастроентерологічним відділом 4-ї міської клінічної лікарні. Доктор Чурилик став першим ендоскопістом у Львові. Упродовж 1977–1994 рр. завідував гастроентерологічним відділом 5-ї львівської клінічної лікарні. Займав активну громадянську позицію – був серед учасників відродження Українського лікарського товариства у Львові, членом Суду лікарської честі УЛТ (Українського лікарського товариства), головою осередку товариства 5-ї лікарні, членом «Просвіти». Помер на 82-му році життя. 

35 Любов Брух (Пальчевська). Народилася 25 липня 1930 р. у м. Львові. Початкову і середню освіту здобула у Львові. З 1937 р. навчалася в «Рідній школі» ім. Б. Грінченка, потім – у гімназії, СЗШ № 34. Під час німецької окупації помешкання Пальчевських було зв’язковим, тут проживав член ОУН «Лисогор». У 1945 р. стала членом Юнацтва ОУН (псевдо «Прут»). Заарештована 28 січня 1947 р. під час навчання в 10-му класі. Засуджена Військовим трибуналом як неповнолітня до 10 років перебування у виправних колоніях. До повноліття перебувала в таборі в м. Полтава, з 1950 р. – в ГУЛАГу Інти (Комі АРСР). У 1954 р. звільнена з табору і переправлена до батьків, які з 1947 р. відбували заслання в Анжеро-Судженську. Разом з чоловіком у 1964 р. повернулася в Україну. Через заборону мешкати у Львові оселилася в м. Червоноград. З 1990 р. мешкала у м. Львові. Померла в 2010 р. [Зі сайту: http://territoryterror.org.ua/uk/witnesses/biography/?ci_personid=35)].

36 «Ференцевич Роман Софронович народився 1930 р. у Львові, живе в м. Александрія, штат Вірджинія. В часі нацистсько-радянської війни був вивезений на примусові роботи. Після закінчення війни знаходився в таборі для переміщених осіб в американській зоні окупації. 1950 р. переїздить до Нью-Йорка.

Ветеран Армії США – воював у 1950–1953 роках в Кореї.

Завідувач друкарні видавництва «Свобода», довголітній старший редактор українського відділу «Голосу Америки», кореспондент українського відділу «ГА» в Україні. Від 1995 р. на пенсії» [з Вікіпедії].

***

Фрагмент зі статті про Романа Ференцевича: «У Вашингтоні живе українець, який у часи створення нацистами Львівського ґетто, був маленьким хлопчиком і пам’ятає його з власних спогадів. Роман Ференцевич ходив туди, аби допомогти родині єврейського лікаря, який свого часу врятував його від смерті.»

[Зі сайту: https://ukrainian.voanews.com/a/ferencevych-lviv-ghetto/3473056.html]

37 «14-та гренадерська дивізія Ваффен СС «Галичина» (нім. 14 Division Grenadiere der Waffen-SS «Galizien») – підрозділ у складі військ Ваффен-СС Німеччини, що існував у 1943–1945 рр. і був укомплектований з українців»

[з Вікіпедії].

38 Найбільше на території СРСР і третє у Європі (після варшавського та лодзького) львівське гетто проіснувало від листопада 1941 до червня 1943 р. Гетто було розташоване на території Замарстинова та Клепарова, відокремленій з півдня залізничним насипом, зі сходу – вулицею Замарстинівською, із заходу – вулицею Варшавською, а з півночі – берегом річки Полтва.

Від 16 листопада до 14 грудня 1941 р. окупаційна влада переселила до гетто понад 136 тис. євреїв, а українці та поляки, що мешкали на цій території, до 14 грудня мали були виселитися в інші райони міста.

За весь окупаційний період у львівському гетто, ізольованому від міста парканом і колючим дротом, утримувались близько 138 700 євреїв. 

[Зі сайту: http://photo-lviv.in.ua/lvivske-hetto-yak-nimtsi-zvilnyly-misto-vid-jevrejiv/]

39 «Альфре́д Біза́́нц (нар.15 листопада 1890 р., с. Тернопілля, тепер Миколаївський район Львівської області – пом.1951 р., Владимирський централ, м. Владимир, Росія) – австрійський, український військовий діяч. Підполковник УГА та полковник Армії УНР й Абверу. Очільник Військової Управи «Галичина», яка здійснила організаційні заходи по формуванню Дивізії «Галичина» [з Вікіпедії].

40 «Ганс Франк. З 1939 до 1945 рр. – генерал-губернатор Генеральної губернії, з центром осідку в Кракові. Виходячи зі стратегічного положення Галичини – території, наближеної до зони військових дій, Франк давав своїм підлеглим завдання утримувати тут спокій і стабільність. Завдяки його політиці Галичина була відносно стабільним краєм, що давало змогу німецькому керівництву успішно заготовляти продовольство та набирати робітників до Німеччини. Любив шахи. Мав одну з найкращих у світі шахових бібліотек. Під час війни організовував шахові турніри, в яких брали участь видатні російські шахісти: О. Альохін, Ю. Боголюбов, Ф. Богатирчук. 6 травня 1945 р. був заарештований американським спецпідрозділом. На Нюрнберзькому процесі засуджений до страти через повішення» [з Вікіпедії].

Зі слова Ганса Франка на Нюрберзькому процесі:

Я не уничтожил 43 тома своего дневника, который докладывает об этих событиях и о своём участии в них; но я добровольно вручил их офицерам американской армии, которые меня арестовали.

Я начал финансирование экономики с 20 миллионами злотых предоставленных мне Рейхом. Мы начали с совершенно нищей экономикой из-за опустошения вызванного войной, и первого января 1944 с остатками на счетах местного населения достигшими 11, 500 миллионов злотых, и мы были в определенной степени успешны тогда в пропитании населения. В дальнейшем, в то время реконструировались фабрики и промышленные центры, к реконструкции власти Рейха предъявляли выдающиеся запросы; рейхсмаршал Геринг и министр Шпеер в особенности выделяли крупные кредиты для помощи в восстановлении промышленности страны. Трудилось более чем два миллиона полностью оплачиваемых рабочих; урожай вырос на 1,6 миллиона тонн в год; годовой бюджет возрос с 20 миллионов злотых в 1939 году, до 1 700 миллионов злотых. Всё это только зарисовка, которую я представляю здесь для описания общего развития.

41 «Цей самий 1944 рік створив також нову політичну ситуацію в Україні. Німецька армія була повністю витиснена з української землі советськими «визволителями». По п’ятах Червоної армії сунуло нове лихо для українців – комісари, енкаведисти, терор, вішання – всі атрибути системи, яка виросла на духовних, чи, радше, бездушних принципах Маркса та Івана Грозного. Відступаючи на захід, німецька армія безоглядно винищувала всі промислові підприємства, які були раніше знищені большевиками, а пізніше відбудовані під німецькою владою. Цим разом «голу землю» залишав такий самий диктатор, як Сталін, – Гітлер. Це особливо стосується тих місцевостей, де міста та села переходили «з рук до рук».

Вся національна економіка України була або спалена вогнем, або вивезена з України в Росію та Німеччину, або пограбована воюючими арміями та різними анархічними бандами. Всі міста були в руїнах, з тисяч осель залишився лише попіл. Всюди панував голод, брак предметів широкого вжитку, брак житлової площі, санітарної опіки і загальна нужда трудового люду. Багато наших людей були вивезені німцями на роботу в Німеччині. Деяка частина населення, а особливо інтелігенція, побоюючись нового скаженого терору НКВД, сама втікала з своїми мізерними пожитками перед німецькою армією на Захід, в світ-за-очі, не знаючи, що їх там чекає»

[Уривок з: Тарас Бульба-Боровець. «Армія без держави». Товариство «Волинь», 1980].

***

1944 рік 23 липня – в час наступу Червоної Армії після розгрому німців під Бродами у Львові 23 липня розпочалася військова операція польської підпільної Армії Крайової з метою взяти Львів і Галичину і з цих позицій вести перемовини щодо влаштування польсько-німецького кордону. Вона отримала назву «Операція Буря» і перетворилася на вбивства українців поляками на вулицях Львова. На підступах до Львова 24–26 липня йшли жорстокі бої. Екіпажу танка Т-34 «Гвардія» 63-ї гвардійської танкової бригади 10-го гвардійського Уральського танкового корпусу під командуванням лейтенанта А. Н. Додонова було наказано прорватися до центру міста і поставити червоний прапор на вежі будівлі львівської міськради. Танк з написом «Гвардія» прорвався до самого під’їзду ратуші. Радист Олександр Марченко з гуртом автоматників знищив німецьку охорону, увірвався в будинок, піднявся на вежу і поставив над містом червоний прапор. Після цього він упав, убитий німецькою кулею. Його посмертно нагородили орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня. О. Марченко став почесним громадянином Львова. У його честь на цій будівлі міської Ради було встановлено меморіальну дошку. 27 липня – Червона армія повністю взяла Львів. Керівників Армії Крайової було запрошено на переговори з керівництвом Червоної Армії, де їх заарештували. Українська Повстанська армія готувалася до війни з новим окупаційним режимом.

[Зі сайту: http://prolviv.com/blog/2017/05/06/istoriia-lvova-vid-pershoi-zhadky-sohodni-khto-keruvav-u-lvovi-ta-komu-vin-nalezhav/

© prolviv.com]

Залишити відповідь