Спогади Романа Яремкевича (ч. 1)

Передмова.

Упродовж двох років я працював упорядником спогадів унікального чоловіка – Яремкевича Романа Олексійовича. На мою думку, найцінніше в них – це правда. Автор, Царство Йому Небесне, до останніх днів зберіг ясний розум і чудову пам‘ять. Ми багато спілкувалися, а щоби зрозуміти той час і певні обставини історичних подій, довелося звертатися як до різноманітних інтернет-джерел, так і до художньої літератури. На жаль Роман Яремкевич не міг уже розрізняти обличь на знимках, деякі світлини були підписані, а по деяких, разом із родиною Автора, буквально проводити розслідування…

Згадані у книзі місця вдалося об‘їздити й більшість із них віднайти. Над періодом заслання довелося попрацювати з архівними матеріалами та зануритися в трагічну історію архіпелага ГУЛАГ.

Вийшла книга, тож навіщо її передрук у власному блозі, та ще й частинами? – запитаєте.

Відповім: родина Автора, яка фактично здійснила видрук книги, та упорядник у моїй особі не ставили собі за мету досягнення будь-яких комерційних преференцій з її видання. Книга роздається бібліотекам, зацікавленим читачам, іноді просто випадковим знайомим. Але нинішній читач вибагливий і зіпсутий соціальними мережами та рекламою. Комерційною. Тому достукатися до нього не так просто. Публікація книги у власному блозі – це теж реклама. Тільки мета її – винятково просвітницька. Маючи нехіть і відразу до політики й водночас аналізуючи процеси, які нині відбуваються в Україні та світі, в процесі роботи над книгою я знаходив багато паралелей між буремними подіями описаними в спогадах Автора й тим, що коїться сьогодні. Багато довідкових даних, фактів, роз‘яснень навів у післямові – поясненнях до книги. Проте багато що залишилося несказаним. І враховуючи особливості фейсбук-аудиторії, та маючи серед неї кілька тисяч віртуальних друзів і підписників, вирішив ознайомити своїх читачів з цією працею, а також поділитися тими матеріалами, що не увійши до книги, й думками, які виникали в процесі упорядкування спогадів.

Отже, спогади Автора виділені курсивом, а все, що стосується коментарів і роздумів – в кінці авторського тексту після ***

І най Бог допомагає мені в цьому починанні як допоміг видати спогади світлої Людини – Яремкевича Романа Олексійовича.

***

Я, Роман Олексійович Яремкевич, народився 24 січня 1930 р. у хатині мого діда по матері – Романа Монастирського1, у селі Лани Бібрського повіту2, на Львівщині. Прийшов у цей світ дуже кволою дитиною. Мати3 переживала, що можу померти нехрещеним, тому вже 31 січня 1930 р. отець Віктор Несторович4 мене охрестив. Про це було зроблено запис у церковній книзі. Дали мені два імені – Роман (на честь дідуся) й Богдан. 

1. Євдокія та Роман Монастирські, дідусь і бабуся автора

2. Родина Монастирських. Крайні праворуч – батьки автора, Олексій (стоїть) і Анастасія (сидить) 

Від народження мав життя, сповнене пригод. Як тільки навчився повзати, мама залишила мене бавитися на столі біля відчиненого вікна й ненадовго відійшла на кухню. Повернулася – дитини нема! Зчинила тривогу, всіх сусідів розпитувала: а чи не бачили бува підозрілих людей або циган біля нашої хати? Тим часом, я тихенько лежав у кошику, що стояв під самим вікном, і тільки через годину зчинив вереск. Лишень тоді налякані до смерті родичі мене знайшли. Таких історій у моєму житті було безліч, а зараз хочу розповісти про місцевість, де народився і виріс.

Село Лани пролягло вздовж гостинця Львів – Ходорів, від панського помістя «Білого двору» до «Вигоди». Ця частина села, між «Білим двором» і «Вигодою» мала назву «За лугом». Інша, більша половина Ланів, була відділена від «Залугу» річкою Боберка, на берегах якої розкинулися луги та сінокоси. Біля «Вигоди» дорога з гостинця повертала у типове одновуличне село, що мало два присілки – Гончарі, які сховалися в ущелині між двома пагорбами, та Підсерники, розташовані обабіч потічка без назви: він, впадаючи у річку Боберку, розділяв село майже на дві рівні частини. 

3. Зруйнований «Білий двір» на в’їзді у Бібрку із боку Ланів. Знимка Ю. Ситника, 2017 

Щочетверга у Бібрці відбувався великий ярмарок, куди з’їжджалися люди звідусіль – з Ходорівщини, Рогатинщини, Бережанщини і довколишніх сіл. На «Вигоді» стояли заїзний двір і корчма, де можна було відпочити, погодувати коней чи переночувати. Власником цього привілейованого місця був Лейба зі своєю Рухлею.

4. Загальний вигляд Бібрки. Стара поштівка

5. Корчма сьогодні. Цегляна кладка ще автентична. Знимка Ю. Ситника, 2017 

Забрівши туди у віці чотирьох років, я вчепився за розвору [жердина, якою продовжують віз – Упоряд.] котрогось воза та й поїхав. Селянин пустив коней галопом, а я боявся на ходу зіскочити і, висячи на жердині, опинився аж у четвертому селі, десь біля Нових Стрілищ. Коли і як мене знайшли, уже й не пам’ятаю.

6. Віз з розворою на околиці Ланів. Знимка Ю. Ситника, 2017 

З раннього дитинства пригадую епізод, що трапився у с. Борусові5. Разом із мамою ми гостювали там в отця Несторовича, в якого бабця Катерина6 працювала економкою й утримувала на вихованні мого вуйка Степана7. Сиділи ми з тим вуйком (він був од мене лише на п’ять років старший) на кухні біля вікна і спостерігали, як діти з’їжджали на санках з гірки. Тоді я застудився, і через гарячку все лице вкрилось струпами, тож на вулицю не виходив. На вікні стояла пляшка з якоюсь рідиною, і я запитав Степана, що то за водичка. Вуйко запевнив мене: то є дуже добра горілка. І запропонував спробувати. Взявши пляшку, відкоркував і підніс до рота. Не встиг проковтнути, як з рота з’явилася піна. У той момент хтось крикнув, що то – есенція! Піднебіння нараз обгоріло, а язик обліз. Мати з бабцею запхали мою голову до відра з водою, щоби змити лице. Після того миття струпи з лиця немов корова язиком злизала. Але на цьому все не закінчилось, бо згодом ще вилив собі на груди гарячий борщ…

7. Церква Різдва Пресвятої Богородиці в с. Борусові. 1678 (за іншими даними 1726) року побудови. Знимка Ю. Ситника, 2017 

8. Могила отця Несторовича на подвір’ї церкви. Знимка Ю. Ситника, 2017 

*** 

1 Монастирський Роман – дідусь автора по материнській лінії. Мешкав у селі Лани, був паламарем у місцевій церкві. Помер у 1939 р. Дружина – Євдокія Монастирська, померла у 1931 р. Поховані на сільському цвинтарі.

2 Бібрський повіт як адміністративна одиниця коронного краю Королівства Галичини та Володимирії у складі Австро-Угорщини, з’явився врезультаті адмінреформи 1854 р. та проіснував до 1918 р. Займав площу близько 511 км. кв. Від 1918 до 1939 р. перебував у складі Львівського воєводства Польської республіки. Центром повіту було м. Бібрка. Згідно даних, які містяться в книзі «Національна статистика Галичини» Володимира Кубійовича, станом на 01.01.1939 р. повіт Бібрка налічував 106070 мешканців. З них – 73895 українців, 11575 поляків, 1945 польських колоністів, 9965 латинників (латинники – це штучна, не вживана серед народу назва на означення римо-католиків, розмовною мовою яких є українська, і вони за своїм побутом майже не відрізняються від українців), 8205 жидів і 485 німців та інших національностей. Лани налічували 1310 мешканців, з яких 810 були українцями, 440 поляків (здебільшого колоністи, з’явилися ще за Австрії), 25 латинників, 15 жидів і 20 німців.

3 Монастирська Анастасія (12.03.1904 – 04.08.1980) – мама автора, «весь час вишивала, навіть мала грамоту від радянських можновладців; організувала гурток у Новому Роздолі» [авт.]. Разом з чоловіком, батьком автора, Олексієм Яремкевичем (15.02.1907 – 21.03.1989), перебували на засланні в Сибіру в м. Анжеро-Судженськ Кемеровської області. Після повернення із заслання вони якийсь час мешкали у м. Новий Розділ Львівської області. 

4 Отець Віктор-Іван Несторович помер у лютому 1945 р (це стало відомо з викарбуваної на хресті дати) і похований у Борусові на подвір’ї старовинної дерев’яної церкви Різдва Пресвятої Богородиці, побудованої в 1678 році. Місцеві мешканці, як і Автор, відгукувалися про отця з великою пошаною. Коли я приїхав у Борусів то зрозумів – випадкові гості тут не часто трапляються. Місцеві скоса дивилися – хто це ходить церковним подвір‘ям, але запитань не задавали. Коли ж наткнувся на могилу отця Несторовича, то сам підійшов до хатини неподалік і запитав місцевих жіночок, чи знають вони цього чоловіка. Виявляється пам‘ять людська про добрі справи живе довго. Проте це, мабуть, у селах. У містах, як у Фейсбуці: був чоловік, щез і ніхто не помітив…

5 Невеличке село, яке мало на той час 560 мешканців. Сьогодні село в Жидачівському районі Львівської області. Налічує 186 осіб. 

6 Бабця – Катерина Яремкевич ( 22.04.1887 р. – 21.10.1946 р.). Дати зазначені на надмогильному пам’ятнику на старому цвинтарі в Ланах.

7 Степан Яремкевич. «Був з багатодітної родини, виховувався в бабці, воював у дивізії СС «Галичина», а також на Балканах проти партизанських підрозділів, якими керував Йосип Броз (Тіто); після поранення потрапив до Франції, там залишився жити й одружився» [авт.]. 

Ще хочу два слова згадати за корчму. Стоїт вона при самім гостинцю, що веде в Бібрку.

Так корчма виглядає сьогодні з боку центральної дороги.

Її нинішні мешканці розповіли, що частина цієї давньої будівлі (за їхніми словами тут колись зупинявся один із загонів Богдана Хмельницького) збереглася незмінною з часів побудови. Справді – кладка виглядала автеничною. Навіть показали місце, де в зовнішній стіні був облаштований тайник, який виявився порожнім.

На що порадив їм шукати в іншому місці, бо хитрий Лейба, чи його попередники, мабуть спеціально облаштували фальшивий сховок, який легко було знайти, а цінності ховали в котромусь  потаємному, закуточку. Не знаю, а раптом моя порада допомогла й люди розбагатіли…

На завершення – вид від корчми на Лани.

Залишити відповідь