Соціологія як діагноз. Або огляд політичного тераріуму.

 

Є брехня, велика брехня і статистика. А ще є соціологія. Соціологія – це Хуцпа. Тобто не лише нахабна і цинічна брехня, а ще й замаскована «об‘єктивністю» та «науковістю» напівправда, завдання якої формувати псевдоальтернативи. Більше того, соціологія, в нинішних реаліях, є лженаукою, оскільки її мета – не дослідження певних суспільних процесів, а маніпуляція громадською думкою в інтересах замовників.

Продемонструю це на прикладі останнього дослідження проведеного соціологічною службою Центру Разумкова з 6 по 11 жовтня 2017 року:

«Рівень довіри до державних та соціальних інститутів, підтримка дій влади
Серед інститутів держави та суспільства найбільшу довіру громадян мають волонтерські організації (їм довіряють 66,7% опитаних), Церква (64,4%), Збройні Сили України (57,3%), добровольчі батальйони (53,9%), Національна гвардія України (52,6%), Державна служба з надзвичайних ситуацій (50,5%), громадські організації (48,0%), Державна прикордонна служба (46,4%), українські ЗМІ (48,3%) – число респондентів, які довіряють цим інститутам, на статистично значимому рівні перевищує число тих, хто їм не довіряє.
Президенту України довіряють 24,8% опитаних, не довіряють – 68,2%, Уряду – відповідно 19,8% і 73,1%, Національному банку – відповідно 15,3% і 75,2%), Верховній Раді – відповідно 13,8% і 80,7%. Довіру до державного апарату (чиновників) висловили 11,2% опитаних, не довіряють – 80,7%.
Дії Президента України повністю підтримують 6,7% опитаних, підтримують окремі дії – 35,2%, не підтримують – 50,4%. Дії Уряду – відповідно 3,2%, 33,8%, 54,0%, дії Прем’єр-міністра − відповідно 6,0%, 33,8% і 50,8%, Верховної Ради України − відповідно 2,9%, 27,9%, 61,6%, Голови Верховної Ради України – відповідно 3,8%, 25,5%, 59,1%, Національного банку України – 3,2%, 17,1%, 63,5%.

Електоральні орієнтації громадян
У разі проведення парламентських виборів найближчим часом найбільше голосів отримали б такі політичні сили: Партія «Блок Петра Порошенка «Солідарність» (13,6%) серед тих, хто має намір взяти участь у виборах, ВО «Батьківщина» (10,0%), Партія “Громадянська позиція” (8,9%), Партія “Опозиційний блок” (8,6%). За Політичну партію “За Життя” готові проголосувати 6,8% опитаних, які мають намір взяти участь у виборах, за Радикальну Партію Олега Ляшка – 6,5%, за «Об’єднання «Самопоміч» – 5,9%, за Об’єднання правих партій (“Свобода”, “Правий Сектор”, “Національний корпус”) − 4,2%. Інші політичні сили набрали би менше 3% голосів виборців кожна.
У випадку проведення президентських виборів найбільшу електоральну підтримку у першому турі виборів отримали б П. Порошенко (14,0% серед тих, хто має намір взяти участь у виборах), Ю.Тимошенко (8,4%), А. Гриценко (7,2%), Ю.Бойко (6,8%), С.Вакарчук (6,6%), О. Ляшко (6,3%). За В. Рабіновича готові віддати свій голос 5,9% учасників виборів, за В. Гройсмана – 4,1%, за А. Садового – 4,0%, за О. Тягнибока – 3,0% , за В. Кличка – 2,0%, за А. Яценюка – 1,4%, за П. Симоненка – 1,4%, за Д. Яроша – 1,1%, за Н. Савченко – 0,8%.»

(http://razumkov.org.ua/napryamki/sotsiolohichni-doslidzhennia/stavlennia-hromadian-ukrainy-do-suspilnykh-instytutiv-elektoralni-oriientatsii-2)

Тепер давайте трішки поміркуємо над оприлюдненими результатами.

66,7% довіряють волонтерським організаціям.

Такий високий рівень довіри до «волонтерських організацій» є штучно сформованим ЗМІ та політиками на службі в олігархів, а саме «волонтерство», як явище, масово використовується для піару та/або заробляння політичних дивідендів. Звісно, що є якась частина справжніх патріотів-волонтерів, котрі допомагають бійцям на фронті. Справжніх – це коли мотивацією є не особиста вигода і піар. Тільки ось фронт якийсь дивний. З ким воюємо? Назвали Росію «агресором» і водночас продовжили дію Закону, яким передбачена повна амністія «учасникам подій на Донбасі»? Апелюємо до «мінських угод», яких ніхто не бачив, а відомий «План» на їх виконання, ніхто не виконує практично в жодній частині? Разом з тим чомусь забуваємо, що положення цих угод прямо суперечать нашій Конституції, а події в Україні можуть трактуватись як громадянська війна. До прикладу, та ж теза про амністію «учасників подій», чи вибори на «окупованих територіях» за українським законодавством.
(детальніше тут: http://yurko.info/мінський-тупик/)

Звісно, що читаючи подібні документи, й аналізуючи їх, мешканці квазідержаних утворень ЛНР/ДНР цілком логічно вважають ЗСУ карателями, а центральну владу «хунтою». Це не перешкоджає їм користуватися дешевою «комуналкою» і отримувати українські пенсії за рахунок українських платників податків, ненавидячи все українське на загал. Такий «мінський процес» «примирення», як і збройний конфлікт зі ЗСУ, в якому приймають участь місцеві мешканці, відбувається під керівництвом фахових російських військових, дипломатів та «феесбешників», під супровід масованої кремлівської пропаганди, вже кілька років.

І весь цей час ми чуємо та читаємо про безперервний ланцюжок корупційних зловживань на фоні щоденної загибелі як українських бійців, так і колаборантів та мирних мешканців у зоні збройного конфлікту. Це означає, що впродовж як мінімум трьох років чиновники продовжують розкрадати бюджет, а волонтери збирати кошти в населення для допомоги українській армії! Ще раз наголошую: допомога фронту, а особливо скаліченим війною бійцям – це справа благородна. Але мені не зрозуміло, чому громадська (волонтерська) активність не спрямована на контроль за належним виконанням чиновниками своїх функцій по забезпеченню армії? За великим рахунком виходить «робінгудство» навпаки: забираємо в бідних, щоби дати багатим і надалі безкарно красти?

Так ось, така ситуація є об‘єктивно вигідною як для напівлегітимної влади (детальніше про це тут: http://vgolos.com.ua/blogs/legitymizets_198819.html) так і для олігархату. Перші, розкрадаючи бюджети усіх рівнів, успішно піаряться на «волонтерці» та призначають ворогом кожного, хто сумнівається в їхній «кошерності», другі, віддаючи дещицю вкраденого «на фронт», формують легіони своїх майбутніх (в тому числі з поміж чинних) «представників» (читай – прислужників) у всіх органах влади. Тому, замість акцентувати увагу народу на необхідності системних змін, зокрема щодо діяльності ЗСУ, належні олігархам ЗМІ, та кишенькові журналісти, «широко висвітлюють» здобутки своїх господарів і їхніх представників на ниві волонтерства. Всі ці «фоточки» й репортажі з поїздками політиків і чиновників «на схід», вам добре відомі…

64,4 % довіряють Церкві.

Не буду вчергове про те, як використовують Церкву в політичних цілях, особливо під час виборів – це теж усім відомо. Скажу лише, що в Україні (звісно й не лише в нас) релігійні інституції обслуговують певні геополітичні тренди. До прикладу, церква Московського патріархату просуває в Україні ідеологію «русскава міра», а католицька провадить політику Ватикану. Тож на практиці, разом із вірою в Бога, ми маємо ще різновірство в цілком конкретні інституції, котрі вважають себе єдино легітимними Його представниками на українській землі. Це означає, що 64,4 % цілком ймовірно проголосують за тих, кого підтримають церковні ієрархи. Те, що такий ментальний поділ України вже призвів до нинішньої гібридно-громадянської війни (визначення «громадянська» випливає як з заяв Папи, так і з «мінських угод») – це теж очевидно для будь-якої тверезомислячої людини.

57,3 % довіряють ЗСУ.
Армія з народом – це добре. Без жодної іронії. Але, що про це скажуть мешканці ЛНР-ДНР? А як ставиться до ЗСУ Московський патріархат? Це я все до тієї ж теми «роз‘єднання» суспільства. А щодо самої довіри, то все очевидно. Хто у нас Головнокомандувач? Отож. Тому формуємо ланцюжки позитивних асоціацій. А те, що цю армію систематично й неухильно знищували та розкрадали ті, хто нині фігурує в лідерах електоральних симпатій – це якось поза увагою. Тому ми постійно маємо приємність спостерігати роздачу Головнокомандувачем медальок і «чортів», та його брендування в якості такого собі «отца салдатам». Це з тієї ж серії, що й ототожнення Садовим себе коханого, з позитивними сторонами міста Львова.

53,9 % довіряють тому, чого вже немає – добровольчим батальйонам.
Насправді є структурні підрозділи ЗСУ та Нацгвардії, а також приватні охоронні структури. Тому, за брендом «добробат» видніється хитрий писок якогось державного функціонера, або спонсора-олігарха. Така довіра, станом на сьогодні, є лишень черговим засобом маніпуляцій, як і наведені вище.

52,6 % довіряють Національній гвардії України.
Ще один взірець зомбування населення. Нацгвардія – це підрозділ псевдореформованого МВС, на чолі з олігархом Аваковим, працівники якого нещодавно абсолютно незаконно викрали трьох соратників Саакашвілі, й, повітряним коридором через Росію, депортували їх у Грузію – просто в лапи нинішньої проросійської влади, на чолі з акціонером Газпрому, паном Іванішвілі. Але в очах пересічного українця Нацгвардія викликає зовсім інші асоціації ніж те, чим вона є насправді.

50,5 % довіряють Державній службі України з надзвичайних ситуацій.
Службі, яка, з квітня 2014 року координується … Аваковим! Тобто, так звана ДСНС функціонально підпорядкована керівнику МВС. А де ж власне в рейтингу сама поліція, – запитаєте ви? Отож. Завісно, що сучасні «чіпідейли» мають непогану репутацію, тому що з ними майже ніхто не зіштовхувався на практиці, а саме призначення «рятівника» викликає симпатію,

48,0 % довіряють «громадським організаціям»
Залишимо збоку невеликий відсоток справжніх, тому що в суспільстві, де відсутні «Громади», як передбачене Конституцією та Європейською хартією місцевого самоврядування явище, говорити про «громадську діяльність» немає сенсу. Взагалі, якщо провести не дуже делікатну аналогію, то політичні партії – це, загалом, як повії. Вони відповідно одягнені й майже відкрито продаються. А громадські організації маскуються під невинних панянок, хоча ціль у них одна – ваш гаманець.
Винятки, звісно, є, але вони лише підтверджують правило. Більшість ГО – це симулякри. Вони просто маскують свою продажну суть і є різновидом олігархічних проектів.

46,4 % довіряють Державній прикордонній службі Україні.
Читаємо на сайті самої служби: «Адміністрація Державної прикордонної служби України (Адміністрація Держприкордонслужби) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ…» Маємо ще один «лик» Авакова. Про безбожну контрабанду через кордон України всім начебто відомо. Як і про кілометри «приватного кордону» на Закарпатті. Єдине, чим відзначилися прикордонники – так це невдалою героїчною спробою, в особі їхнього генерала, зупинити «прорив Саакашвалі». Таку енергію та на боротьбу з контрабандистами – поповнення бюджету було б дуже відчутне…

48,3 % довіряють українським ЗМІ. Це діагноз суспільства, але користуватися ЗМІ насправді можна. Просто потрібно розуміти, хто є власником і бачити не лише те, що ЗМІ висвітлюють, а й те, що вони приховують. Всі мабуть переглянули кадри, як один з учасників нинішнього «Міхо-майдану» бив поліцейського. А хто бачив як перед тим цей поліцейський калічив старшого беззахисного чоловіка? Ви бачили репортажі про те, як поліцаї викрали серед білого дня капелана й журналіста в Херсоні, та, знущаючись над бідолахами, привезли вночі їх у «тюрму на Лонцького» до Львова? А розслідування, щодо викрадення і незаконної депортації соратників Саакашвілі, де воно? А що там з «бомбою» у Шегинях, через яку заблокували Саакашвілі з групою нардепів і журналістів на кордоні, спровокувавши знаменитий «прорив»?.. Але, якщо між власниками ЗМІ є протистояння, то ви можете почути багато правди. Потрібно лише розуміти – де чиї інтереси перетинаються.

Рівень довіри до законодавчої та виконавчої влади говорить сам за себе. По суті – це рівень довіри до конкретних осіб – Порошенка, Гройсмана та Гонтаревої, а також головних фігурантів політичного процесу, так званих «парламентських політичних партій». Домінування недовіри до Президента(68,2 %), Уряду (73,1 %), Нацбанку (75,2%), ВРУ (80,7 %) і «державного апарату» (80,7 %), на фоні довіри до «силових структур», створюють чудові передумови для військового перевороту, до прикладу, під брендом «Авакова», або до диктатури під егідою Порошенка. Прагнення українців до твердої руки очевидне, про що пишу вже давно (детальніше тут: http://yurko.info/українці-хочуть-путіна/). До речі, бренд «твердої руки» взяли собі на озброєння і Путін, і Трамп. Так що ми в «тренді». Отже, Україна швидше може дочекатися «Піночета», ніж «Вашингтона з новим і праведним законом»…

Щодо електоральних уподобань, то тут все теж зрозуміло. Влада завжди має свій твердий відсоток прихильників, які формують будь-яку тоталітарну секту. Немає жодного значення – це Порошенко, чи Янукович. Тим паче в країні, де тверді позиції займає Церква, зі своїм – «вся влада від Бога». Тому, розпорошивши опозиційні сили й послабивши їх ґешефтами-домовленостями з Путіним (російський бізнес в Україні та секретна частина «Мінську»), Фірташем, Коломойським, Пінчуком та першострічковими фігурантами зі списку журналу «Форбс» (дані, наведені там, є далекі від істини – в цьому переконаний), Петро Олексієвич, начебто, впевнено вивів свій одноіменний блок на перше місце (13,6 %). Начебто, тому що не бачачи самої опитувальної анкети, дуже важко зрозуміти, наскільки конкретне соцдослідження «заточене» під чиїсь конкретні інтереси. Прогнозавано на другому місці «Батьківщина» Юлії Тимошенко, та несподівано після неї «Громадянська позиція» Анатолія Гриценка. Чим себе останнім часом так проявив Анатолій Степанович, мені не зрозуміло. Може це знак уваги, бо з грудня 1999 року по лютий 2005 року він очолював «Центр Разумкова»? Не знаю, але в такий рівень підтримки не вірю. Як і не вірю в 6,8 % підтримки партії, названої в честь популярного юдейського тосту «Лехаїм!», себто «за життя!». Незважаючи на замилування Ізраїлем, де в середмісті стоїть подарована Рабіновичем «історичній батьківщині» 27-ми кілограмова золота Менора, придбана за чесно зароблені в Україні гроші, такий рівень електоральних симпатій виглядає дещо завищеним. Всі інші, згадані в опитуванні політсили, мають право на подібні електоральні симпатії, в розмірі плюс-мінус 5 відсотків. Не дивуйтеся, електоральна любов примхлива і її об‘єкти можуть змінюватися впродовж одного дня. Звісно, що під впливом ЗМІ. А взагалі, серед запропонованих електорату до розгляду політичних сил, нові політики, по-суті, відсутні. Знаковим є те, як придворні соціологи «не помічають Саакашвілі», хоча очевидно, що після такого старту нового політичного сезону, незважаючи на масові атаки «порохоботів», він куди потужніше присутній в інформаційному просторі ніж той самий Гриценко.

Більш характерним є ставлення до персоналій. Цілком можливо, що Порошенко таки має 14% симпатиків. Але, скільки людей на сьогодні готові взяти участь у виборах? Не думаю, що більше половини. Та й симпатії до Порошенка, на 90 з гаком відсотків залежать від його дивовижного таланту домовлятися з опонентами, водночас провадячи щодо них жорстку політику тиску. Поки що Петру Олексієвичу вдається балансувати між «сходом» і «заходом», виконуючи вказівки «кураторів», але цей «баланс» дуже непевний. Тому, намальований соціологами відсоток є дуже нестійкою величиною, на відміну від деяких його опонентів. Єдиним реальним опонентом Порошенкові соціологи «малюють» Юлю Тимошенко (8,4 %), а політтехнологи чинного Президента, не втомлюються навішувати на неї ярлики «популістки» й «путінки». Доволі зручним опозиціонером є Ю. Бойко (6,8 %), «вишки» якого Генпрокурор може реанімувати на першу вимогу свого кума. Знову ж таки, «підтягують» Гриценка (7,2 %), місією якого буде «відтягування» голосів, а також дають 6,3 % радикальному лотарейнику – штатному порохоботу-опозиціонеру, та офіційно вводять в український політикум ще один «держдепівський виріб» – Славка Вакарчука (6,6 %). Серед «другої когорти» претендентів – Гройсман з Рабіновичем (4’1 та 5’9% відповідно), попущений сміттєвою кризою Садовий (4,0 %), представник «націоналістичного блоку» Олег Тягнибок (3,0 %), київський мер Кличко (2,0 %), Яценюк, Симоненко і Ярош в межах одного відсотка, та Надя Савченко, непомітити яку було неможливо, тож 0,8 % «намалювали». Насправді, попри безконечне поливання брудом, рейтинг Савченко суттєво вищий, але Наді ще й шкодять чи то її прибічники, чи провокатори, котрі в соцмережах маргіналізують політика так, як це робили (можливо й продовжують – бо багатьох неадекватних «забанив») фанатики «Свободи».

В підсумку маємо наступне:

1. Люди зневірені в існуючому політикумі, але нового не бачать – вибір без вибору продукують олігархічні ЗМІ та малюють придворні соціологи.
2. В електоральному тренді особистості, а не ідеології, а політичні гасла надалі провокують роз‘єднання, поділ та фрагментацію суспільства.
3. Якщо б ми обрали Верховну Раду згідно цього соціологічного рейтингу, то мали б такий самісінький недієздатний парламент як і нинішній.
4. В сьогоденній політичній конфігурації, єдиною реальною опозицією до Порошенка є Тимошенко – яскравий але типовий продукт нинішнього політикуму.
5. Ніхто з лідерів електоральних симпатій не говорить про зміну системи, отже продовжуються боротьба за владу заради влади та/або грошей.
6. Суспільство вражене патерналізмом і спрагле популізму – тобто політично нежиттєздатне.
7. Нам пропонують дві псевдоальтернативи: перетворення в ресурсно-сировинний придаток з мінімалізацію чисельності корінного населення до потреб корпорацій, або кривавий розвал країни на окремі державні та квазі-державні утворення.

 

 

Залишити відповідь