Нотатки з незавершеної мандрівки

Я точно знаю, що коли Бозя нам посилає малу неприємність, яка змінює плани, то береже від великої, котра мала статися.

Коли в сакральному місці, в урочищу Червоному, на місці зниклого міста, ти радісно заходиш у чисті води Джурина і раптом нога ковзає на слизькому камені – це точно знак. Особливо коли згодом виявляється, що палець ноги зломаний, а ти вперто продовжуєш їхати далі, накручуючи зо дві зайві сотні кілометрів, щоби побачити те, що не вартує кількох годин бездоріжжя…

Але, до початку. Переповідати маршрут незавершеної мандрівки немає сенсу, як і писати те, що читач легко знайде в інтернеті. До прикладу, історію Ужгорода. Мені подобається це місто – затишне й менш гамірне ніж Львів, у якому себе почуваєш не конче потрібним додатком до туристично-будівельного бізнесу пана мера та його близького оточення. До того ж в Ужгороді є річка, що робить його в моїх очах ще більш привабливим, ну і маленькі колоритні скульптурки, котрі веселять око.

      

Закарпаття – це суміш мов, говірок, традицій та національностей. Але Ужгород мені видається значно більш українським аніж Мукачево, не кажучи про Берегово, з його вивісками мадярською мовою. Проте, нічого подібного на галицький ура-патріотизм я там не помітив. Загальне враження: не чіпайте нас, а ми собі дамо раду. Достоту як пані Марія, від якої почув: «…коли я в 78 літ маю ходити на Словаччину, бо за 45 літ праці маю пенсію 1800 грн, то нашо мені така держава?».
Бабуся купляє речі на наших базарах, ходить з возиком словацькими селами й там перепродує. Каже: то ліниві пенсіонери бідні, а я купляю футболки по 100 грн/шт, а там віддаю по 6 євро. Як дуже хто вподобає то й по 7, а гірші по 5-ть…

На знимці: кавоварка в коморі бабки Марії – на Закарпатті каву шанують не менше ніж у Львові.

Один поважний науковець якось проговорився, що лікувальні властивості термальних вод сильно завищені рекламою. Не знаю, може й так, але крім хімічної складової є ще й структура води. Її традиційна наука не враховує – то можливо у цьому секрет позитивного ефекту від вимокання в Берегово чи Велятино? Як би там не було, але «термальний» бізнес процвітає.

На знимках: Термальний басейн комплексу «Жайворонок» у 2013 році та на цьому ж місці в наші дні.

Косино, як на мене, надто гламурне, але й у згаданих термалах є свій недолік – ванни ти приймаєш у тісному сусідстві різних людей, багато з яких мають очевидні проблеми зі здоров‘ям. Хамство там таке ж, як і на дорогах – рагулі займають місця під масажними струменями води й не переймаються почуттям такту та тим, що хтось теж хоче розігнати солі на карку…

На знимках: закритий басейн у «Жайворонку» (Берегово) та територія термал у Велятино.

Ну і невеличке відео з «Теплих вод»: https://m.youtube.com/watch?v=uWS5Nmg5LOU

Дороги на Закарпатті як і всюди – є добрі, а є напрямки. Блєх, на перший погляд, дещо менше. Але придурків за кермом вистачає. Вздовж доріг є хати, а є палаци. Останніх особливо багато в Нижній Апші, румунському селі (97,69% мешканців румуни), в якому, як стверджує Вікіпедія, на даний час налічується 8 залів Царства Свідків Єгови. Мабуть чим крутіший палац при житті – тим ближче до Єгови по смерті…

Знимки палациків у Нижній Апші, зроблені з вікна автівки. 

Гірські райони на перший погляд бідніші, хоча хто зна – лісовози дорогою зустрічаються часто…

Таке враження, що існує якийсь зв‘язок між палацами та лисими від рубок горами. Зрештою, як і з повенями, що періодично змивають пригірські села. Зате дощі додають краєвидам колориту, особливо коли веселка і гори «димлять».

На Яблунецькому перевалі зупинився біля сувенірних крамниць – хотів придбати правдивого гуцульського топірця, бо колись мав стару гуральську бартку, але подарував товаришу на День народження. Та де! Знайшов у якоїсь пані топірець з розцяцькованим металевим верхом, але такий навіть дітвакам стидно до рук брати, а не те, що прихильнику Аркану. Доведеться й далі сокирчиною вправлятися, а вона, холєра, на томагавк подібна – не в той образ входиш…

На знимці: торговий ряд на Яблунецькому перевалі. 

Ментальна єдність з Росією кидається в очі – погані дороги та дУрні. Останні – це не ті, хто роблять дороги, а тим паче є замовниками таких робіт – вони далеко не дурнІ. Подейкують, що деякі львівські можновладці завдяки дорожному підряднику «Онуру» не лише стали валютними мільйонерами на будівництві й ремонтах доріг, а ще й свої долярові заощадження вдало приховали, використовуючи турецькі «канали». Так що хлопці кмітливі. А дУрні це ті, хто відає дорожніми знаками. Часто: є вказівник, а на наступному перехресті його вже нема. То не лише дорожніх знаків стосується – хотів провідати в Ясіні дерев‘яну церкву зі світової спадщини ЮНЕСКО, а знаку так і не зауважив. Може відволікся на об’їзд ям? Взагалі сумним є контраст між туристичним потенціалом України та його інфраструктурою…

SONY DSC

Знимка Христини Яремкевич, а більше про дерев’яні церкви включені у спадщину ЮНЕСКО за посиланням: http://blog.uu-travel.com/ua/id/derevjani-cerkvi-zi-spisku-svitovoji-spadschini-junesko-077/

Провідав улюбленого Гука в урочищі Женець – цей водоспад якось по-особливому освіжає в дорозі, тому щоразу, як випадає нагода, його не минаю.

На водоспаді завжди гамірно, тож не проблема попросити когось зробити знимку на згадку…

Переночував у кемпінгу на березі Дністра зі сторони Франківщини, але зранку купатися в річку не поліз: вода як після прання в балії господарським милом – сіро-коричневого кольору. Одразу згадався топ-менеґер найвідомішого (мабуть після Петра Олексійовича) афериста-олігарха Бєні, який поспішає у Президенти з гаслом для умислово убогих, щось на кшталт: збудував Буковель – збудую Україну. Боже упаси! Гламурне місце для новоукраїнських лещєтунів побудоване шляхом самовільного захопленням земель, а також стало справжнім екологічним лихом для регіону…

На знимці: несимпатичного кольору Дністер.

Взагалі політична реклама дратує. Проїхавши тисячу з гаком кілометрів став тихо ненавидіти лідера Аграрної партії, чия мармиза з якимось примітивним гаслом на придорожніх щитах перевершує рекламу самої Юлії Володимирівни. А здивував найбільше Петро Олексійович – ось на холєри юдею та диякону московського патріархату піаритися на греко-католицькій Зарваниці? Шо, мало конфесійно-нейтрального відкриття шкіл і дорожніх знаків? Чи то Томос автокефалії спати не дає?..

На знимці: погано прихована політична реклама Порошенка на Тернопіллі. 

Червоногородський замок з минулих відвідин не сильно змінився – руїна руїною.
Кілька років тому, коли вперше потрапив у це унікальне місце, запитав охоронця, який на в‘їзді гроші збирає: кому належить замок? Почув відповідь – його віддали місцевим попам. Цього разу звернувся до зовсім іншого чоловіка, який стояв на вахті: ну що, як там попи, опікуються замком? На що почув у відповідь: та попи продали його рідному брату … (забув прізвище), який у Луценка заступником працює, він з цих країв…

 

На знимках руїни Червоногородського замку здалека та зблизька. 

Зі здивуванням помітив, що кінцево не обвалився костел Вознесіння Богородиці, хоча наскрізний отвір у склепінні точно існує вже кілька років.

 

На знимках: склепіння костелу п‘ять років тому і сьогодні.

 

В середину заходити боязко, хочеться ходити навшпиньки, аби необачним рухом не потривожити хитку рівновагу склепіння над головою. А назовні костел уже перетворився в руїну:

Хоча зсередини виглядає доволі цікаво:

Знимка п‘ятирічної давності. 

Джуринський водоспад, як і раніше, повноводний та мальовничий. Вашій увазі короткі відео-ролики з 2013 року та нинішній:

 

На жаль, насолоджувався ним долаючи біль у зламаному пальці – тільки зайшов у воду як нога ковзнула на слизькому камені й загальмувала в сусідній. Спочатку стало сумно, але потримавши пошкоджене місце у проточній воді та прийнявши сеанс гідромасажу якось відійшов і вирішив їхати далі. Дурень, звісно, а що зробиш, як убив собі в голову, що маю побачити славнозвісну Бакоту!

На знимці намагаюсь не кривитися, хоча палець уже зломаний, бо знову ж таки попросив зробити знимку ))

Подякував цьому сакральному місцю за «науку» й вирушив у дорогу. А більше захоплюючої інформації про Червоногородський замок та його околиці рекомендую прочитати за цим посиланням: https://zbruc.eu/node/52608

Дорога на Бакоту пролягла мальовничим Тернопіллям, де проїжджав повз ще одне знакове для мене місце – село Королівку, в якому розташована база спелеологів. Поруч із селом печера Оптимістична, занесена до Книги рекордів Гінесса як найдовша у світі гіпсова печера, найдовша печера Євразії та п’ята за довжиною серед печер світ, яку 8 травня 1966 року відкрив мій вуйко – Мирон Петрович Савчин. Він і назвав нововідкриту печеру Оптимістичною, на противагу скептикам, які не вірили у серйозність відкриття. Вуйко Мирон, як президент Львівського спелеоклубу «Циклоп», багато років досліджував цей унікальний витвір природи, а мені пощастило познайомитись зі шматочком майже 260-ти кілометрового лабіринту за компанію із його першовідкривачем…

На п’ятирічної давнини знимках: з Мироном Савчиним, першовідкривачем Оптимістичної. Вуйко Мирон не лише спелеолог, а й чудовий спортсмен: чемпіон України з боксу серед юнаків і молоді в 1955 році, чемпіон України у важкій вазі у 1963 році, професор Львівського інституту фізкультури.

Знаменитий Кам‘янець-Подільський проїхав транзитом, заплативши за це 10 грн., а далі – суцільне бездоріжжя, особливо на спуску до затоки.

Взагалі мальовничість і бездоріжжя у нас стали майже синонімами. Може це й не так зле, бо «буковелізація» України поставить остаточну крапку на залишках її автентики, а так лише фанатики та вар‘яти здатні подолати десятки кілометрів напрямку, щоби, до прикладу, помилуватися пейзажами затопленої «совєтами» місцевості. Можливо відпочинок там і має свої переваги, але кілька знимок «на пам‘ять» не вартують «здоров‘я» вашого автомобіля…

Зворотня дорога на Дунаївці теж не особливо відрізнялася від тієї, якою потрапив у Бакоту, тим паче відчував, що «попередження», отримане на червоногородському водоспаді, напухло та вимагає осмислення. Тож у райцентрі таки поїхав у місцеву лікарню, яка мене вразила чистотою та новим ремонтом, де й отримав діагноз, який мене розвернув у напрямку домівки. А лелеки дорогою підтвердили правильність такого рішення…

 

Переночувавши у мотелі за Хмельницьком, вирушив зранку на Львів. Наприкінці маршруту ще поблукав заблокованими ремонтами дорогами містечка Винники, але таки дістався без пригод до дому, де й почув у новинах, що 20 липня стало трагічною датою – більше 20 загиблих у різних ДТП по всій Україні. Тому подумки ще раз подякував Богу та духам Червоногороддя за те, що ймовірно малою прикрістю вберегли мене від чогось значно гіршого. Тож будьмо уважні, і не лише на дорогах – життя завжди подає знаки, тільки варто їх навчитися вчасно бачити й розуміти…

Залишити відповідь