Мій Львів


Вчора мій Львів святкував свою річницю. А може й не мій. Проігнорував я те свято рідного-чужого мегаполіса – притулку патріотів та романтиків, кадебістських стукачів та лакеїв, цнотливих панянок та цинічних повій, самонемічних політиків, хибно-компетентних управлінців і просто добрих людей та вар’ятів.

Це місто завжди мене дивувало контрастами. З самого дитинства. Від візитів з дідусем до пана фризієра на Левандівці, де всі його знайомі були пані та панове – заможний дантист і бідна прибиральниця, до парадів на “пєрвомай”, коли місцеві “бандерІвці”, вкупі з приїзджими енкаведистами, дружно крокували проспектом Лєніна під червоними прапорами.
Піонерські галстуки – “сєльодкі”, що після школи одразу ховалися до кишені, якось уживалися з різдв’яною колядою, котра для дітей була особливо привабливою, як і кожен заборонений плід. Плід не просто заборонений. У бабусиному селі Мальчиці, під Львовом, стоїть на цвинтарі братська могила, де спочиває п’ятеро юнаків, серед яких і мой родич, розстріляних на Різдво бравими чекістами. Розстріляних лише за те, що вийшли разом на Коляду…

Ви думаєте діти й внуки тих чекістів кудись звідсіля виїхали? Підозрюю, що ні. Сьогодні це шановані громадяни, підприємці, бізнесмени, а часом і “щирі партіоти”, котрих львівці обирають у владу. Обирають, не питаючи роду та племені…

Львівська ґвара на вулицях дивним чином співіснувала з російським суржиком та матом. У відповідь на прохання чимось поділитися, від дітлахів переважно української Левандівки можна було почути неусвідомлене за змістом: “єслі каждаму давать – паламаєтся кравать”, а місцевий курдупель, левандівський вар’ят, міг голосно декламувати, йдучи вул. Едуарда Багріцкого – “їб@ть будем без гандонів, без трусів і калісонів”. Мабуть йому це навіяло віршами самого “радянського поета українського походження, єврея, що писав російською мовою” (із Вікіпедії про Багріцкого-Дзюбіна) :
“От черного хлеба и верной жены
Мы бледною немочью заражены…”

Цей контраст місцевих традицій, був на кожнім кроці, як і метаморфози. Старенький учитель, поляк за походженням, що викладав українську літературу штатних радянських поетів та письменників-графоманів, поза шкільними стінами перетворювався в якогось пана Кокудинського (насправді це прізвище дідусевого колєґи), знавця та симпатика Шевченка й Коперніка…
З розповідей хресної, котра переповідала когось зі своєї родини, – ні за “прабабці Австрії”, ні за “бабці Польщі”, в поліетнічному Львові особливих конфліктів на національнім грунті не було. Конфлікти, що призводили до кривавих наслідків, починалися коли активізовувалися політики. Зрештою, нічого не змінилося…

Міста, й не лише на Галичині, не були українськими. Українці більше хлібороби ніж ремісники, а тим паче гендлярі. Це добре видно, зокрема, з досліджень і на мапах Кубійовича – села повністю українські, а міста польсько-жидівські. З приходом совітів більшість поляків та жидів з міст повтікали – їх замінили росіяни-технарі та ідейні комуністи – москалі та євреї. Останні, за галицькою традицією, перетворилися у жидів, але сама назва, з нейтрально-дистанційної, цілком логічно набула негативних ознак через засилля приїжджими російськими євреями ідеологічного фронту. Нахабні “визволителі” швидко окупували центр міста, позаймавши покинуті жидами й поляками кам’яниці, а офіцерські жони прославилися варінням щі в “ноцниках” та походами до театру в пеньюарах, залишених у поспіху втечі місцевими панянками…

Водночас радянській владі потрібні були місцеві кадри в промисловості, котру “ві Львові” почали стрімко розбудовувати, інтегруючи “западенців” у “братню сім’ю народів” під наглядом “старшого брата”. Ось і потягнувся до міста збідований сільський люд у пошуках кращої долі. З селянами переселилися до міста украінські традиції та… рагулізм – не завжди села покидали найкращі.
Та й приказка “нема гірше як з хлопа пан” – далеко давніша ніж перші совіти…

Вміло працювала й совітсько-кадебістська машина, вербуючи серед місцевих своіх вірних слуг та сексотів. Сучасні хруні – зрадники у вишиванках, не нинішнє явище – це ще з тих часів, коли частина української інтеліґенції перейшла на службу московським окупантам. Огидне було явище! Власне з тих перевертнів і найбільше інтегрували стукачів як у дисидентське середовище, так, згодом, у Народний Рух і різноманітні патріотичні утворення на зорі позиченої незалежності…

Не все було при совітах і погано. Правильні гасла та комуністична ідеологія, що сповідувала всілякі позитивні речі на кшталт братерства, справедливості, рівності, тощо, об’єктивно змушували владу щось та й робити – розбудовувати соціальну сферу, інфраструктуру, об’єкти відпочинку та дозвілля. В забудову австрійсько-польської доби, часом і брутально, увірвалися сірі й безликі об’єкти радянської архітектури. Згодом, особливо в нових районах, адміністративні будівлі, кінотеатри, палаци культури, школи та дитячі садочки, типові й не зовсім житлові квартали, вперемішку з корпусами промислових об’єктів, стали звичним явищем та сформували той неповторний, неоднорідний Львів, який ми знаємо…

Мабуть таки немає однозначно поганих ідеологій, людей завжди обдурювали позитивними та патріотичними тезами, вміло ними маніпулюючи для власної чи кланової користі…
Але, згадуючи про спадок радянської доби, та ностальгуючи за зарплатно-ковбасно-горілчаною стабільністю, завжди слід пам’ятати – за ці здобутки було заплачено мільйонами життів українців, виморених голодом, замордованих у московьких концтаборах та знищених у горнилі Другої світової війни.

Львів став каталізатором Незалежності. Приспаний повстанський дух, який підняв людей на боротьбу з прогнилою, та в душі їм ненависною комуно-азійською диктатурою, був уміло використаний ляльководами для своїх цілей. Кадебістськими “сексотами” маніпулювали, щирих патріотів використовували “на темно”, легкодухих купляли й залякували, незалежних відстрілювали, підконтрольних просували – так за допомогою “п’ємонту” будувалася сучасна неукраїнська Україна. Україна, яку сьогодні вчергове роздирають на частини під керівництвом далеко не “титульної нації”…

Львів не виняток – радянських функціонерів та комуністичних ідеологів замінили чиновники – ставленики олігархів і журналісти іх кишенькових ЗМІ, вкупі з ручними лідерами політичних партій, за спинами яких видніються все ті ж “хитрі писки”. Міський Голова став узалежнений вже не від обкому партії, а від свого бізнесу, жадоби збагачення та “старших” за рангом і статками. Радянські заводи у своїй більшості або знищені, або скуплені “новими українцями”, та, у кращому випадку, перепрофільовані на адміністративно-торгівельні комплекси. На заміну безликим уніфікованим спорудам прийшли взірці несмаку та показухи, а силует міста спотворюють нові архітектурні покручі. Затишні, відомі кожному львів’янину культові кнайпи радянської доби майже щезли, розчинившись у комерційному морі кав’ярень та ресторанів…

Зі столиці культурної, Львів став столицею розважально-фестивальною. На вимогу часу та комерції. Замість книгарень – брендові магазини, на кожнім кроці банки й аптеки – перша ознака хворої та поневоленої нації. Майже пощезали з центру “асвабадітєлі”, або теж розчинилися серед офісів, крамниць, хостелів та подобових помешкань для приїжджих. Як і колись, на вулицях можна зустріти отих правдиво львівських панів та панянок, щедро розбавлених спраглими торкнутися міфу “європейського Львова” туристами. Декотрі з останніх, у своїх спортивних костюмах а-ля “адідас” серед прадавніх кам’яниць, одразу викликають асоціації з тими передвоєнними театралками у нічних сорочках…

Я люблю то добре, затишне та вишукане місто, з яким у мене надто багато різних спогадів, спільних друзів та ворогів. Люблю часом побути з ним наодинці, часом у доброму товаристві. Але не люблю його окупованим рагулькувато-приїжджою ордою, спраглою дешевих розваг, пива та дівчат. Мене дратує юрба тих, хто прибув сюди відмититись – “а вот я бил ва Львовє…”.

Не менше дратує це постійне шоу під час війни – щиро-лицемірне оплакування загиблих на фронті, та ресторанно-клубне нічне життя, разом із якимись хронічними масонсько-світськими заходами, що до болі нагадують культурно-партноменклатурні «мєропріятія» за совітів…

Ось такий для мене мій Львів – контрастний, злий і лагідний, аристократично-попсовий, вишукано-рагульський, романтично-меркантильний… Але це моя маленька Батьківщина, тому люблю її такою, як вона є…

Написано 4 травня 2015 року. Опубліковано у Фейсбуці.

На знимці Лев авторства Наталки Новікової.

Залишити відповідь