Кому належить Україна

Кому належить Україна (част. 1)

Україна, на сьогоднішньому етапі свого розвитку, перебуває у статусі «об‘єкта» геополітики, а не суб‘єкта.

Особливо цей статус проявився після так званої «Революції Гідності», і фактично був офіційно закріплений «Женевською конференцією» 17 квітня 2014 року. Цього дня, на чотиристоронніх переговорах щодо врегулювання збройного конфлікту між Росією та Україною, за участі вищих дипломатичних представників України, ЄС, США та Росії (мінстр закордонних справ України Андрій Дещиця, держсекретар США Джон Керрі, високий представник ЄС Кетрін Ештон та міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров) де-факто запроваджено зовнішнє керівництво Україною, як елемент геополітичних домовленостей у трикутнику США-ЄС-Росія.

Тези «Женевської конференції» знайшли своє відображення у так званих «мінських угодах» (яких насправді ніхто не бачив, оскільки офіційно документ називається «Комплекс мер по выполнению Минских соглашений»), зосередивши увагу світових ЗМІ на їх виконанні, і таким чином відволікши від насправді важливого і, на відміну від «Мінських угод», юридично чинного «Будапештського меморандуму».

Підставою для запровадження зовнішнього управління стали:
– протестні акції на Майдані, котрі супроводжувалися кровопролиттям і збройними сутичками;
– втеча Президента Януковича, після невдалої спроби створити «Новоросію» на «З‘їзді депутатів усіх рівнів Південно-Східних областей, м. Севастополя та Автономної республіки Крим», який відбувся у Харкові 21.02.2014 року;
– захоплення влади так званими «Переможцями «Революції Гідності» – з порушенням передбачених українськими законами та Конституцією процедур;
– анексія зі сторони Росії Криму, з одночасною його здачею новим, напівлегітимним, державним керівництвом України, яке не вжило передбачених Законом і Конституцією України заходів;
– початок спровокованих Росією на Донбасі протестів проти захоплення влади в державі так званою «хунтою».

Три акценти щодо початку, перебігу та завершення протестів на Майдані:
– нелогічне й невигідне Януковичу нічне побиття студентів 30 листопада 2013 року, завдяки якому протест, що уже фактично завершився через неспроможність опозиції «запалити» народ своїми нікчемними гаслами, спалахнув з новою силою;
– нагнітання ненависті – між протестувальниками та владою, шляхом справжніх (Вербицький) та фіктивних (Булатов) викрадень, тортур і вбивств, а також між «заходом» («ж#добандерівцями») та «сходом» («совками», «ватниками»);
– запланована заздалегідь втеча Януковича та несподівана зміна сценарію «Новоросія» через втручання Коломойського, зокрема його публічними, через ЗМІ, погрозами ініціатору «з‘їзду сепаратистів», харківському меру Кернесу.

Після вочевидь незапланованої (хаотичної) втечі Януковича в Росію, та зриву харківського «з‘їзду сепаратистів», Путін, який звинуватив «західних партнерів» у порушенні домовленостей, щодо врегулювання ситуації в Україні, вочевидь дав наказ на реалізацію заздалегідь підготованого «кримського сценарію» і на початок дестабілізації ситуації на Донбасі.

Цілком імовірно, що створення «Новоросії» внаслідок одночасних подій – насильного захоплення державних будівель і споруд, а також проголошення харківським з‘їздом переходу всіх повноважень у південно-східних регіонах внаслідок державного перевороту місцевим органам влади – це і були ті «домовленості», про які натякав Путін.

Але щось пішло не так. Ніхто зі зброєю в руках нічого не захоплював («ніч гніву» у Львові, як репетиція, виявилася даремною), харківські «сепаратисти», вочевидь під страхом фізичного знищення, дали задню, а Януковичу, з перевезеним на територію запланованої Новоросії особистим майном, довелося спішно втікати до свого московського патрона по лінії КДБ СРСР.

Нова українська влада, яка нарекла себе «Переможцями «Революції Гідності», отримавши начебто «порожню казну», розпочала процес девальвації гривни шляхом абсолютно незрозумілого процесу рефінансування наскрізь спекулятивної та корумпованої банківської системи України.

Перший етап рефінансування відбувся в період керівництва НБУ одним із «комендантів Майдану», паном Кубівим, на суму 100 мільярдів (!) гривен під 15% річних. Середній курс у період цього етапу становив 10 грн/дол США, отже йдеться про суму еквівалентну 10 мільярдам доларів. Ніхто жодного разу не пояснив ні потреби, ні мотивів у рефінансуванні банківських установ, більшість із яких у швидкому часі стали банкрутами. Так виглядає, що Кубів почав реалізовувати якісь потаємні домовленості, які стали першим етапом «зачистки» банківської системи України в інтересах іноземних бенефіціарів. Далі цю благородну справу, під особистим керівництвом Порошенка, продовжила пані Гонтарєва. Слід зазначити, що Кубів був щедро обласканий новою владою і по-нині займає пост Першого віце-прем‘єр-міністра України.

Ось вам перелік «щасливчиків», опублікований у Фейсбуці народним депутатом Ляшком, які отримали 10 мільярдів доларів (з «порожньої казни» – не забувайте) внаслідок перемоги так званої «Революції Гідності»:
Приватбанк (Коломойський, Боголюбов) – 15 млрд 355 млн,
Ощадбанк – 26 млрд 634 млн,
Дельта банк (Лагун) – 9 млрд 243 млн,
Брокбізнесбанк (Курченко) – 2 млрд 954 млн,
ВіЕйБі банк (Бахматюк) – 1 млрд 937 млн,
Фінанси і Кредит (Жеваго) – 5 млрд 249 млн,
Надра (Фірташ) – 8 млрд 182 млн,
Златобанк – 766 млн,
Райфайзен банк Аваль – 900 млн,
Київська Русь – 909 млн,
Фінансова ініціатива – 2 млрд 517 млн,
Імексбанк – 3 млрд 200 млн,
ВБР (банк Януковича) – 565 млн,
Хрещатик – 360 млн,
Укрсоцбанк – 540 млн,
ПУМБ – 1 млрд 341 млн,
Форум – 472 млн,
Південний – 383 млн,
ВТБ банк (російський) – 223 млн,
Укргазбанк – 6 млрд 440 млн,
Альфа банк (російський, Фрідман) – 109 млн,
Укрсиббанк – 100 млн,
Промінвестбанк (російський) – 1 млрд 560 млн,
Укрексімбанк – 8 млрд 232 млн,
Родовід банк – 2 млрд 918 млн,
Фідобанк (Арбузов) – 585 млн.

Загалом – 101 млрд 674 млн грн.

Ці кошти в казну фактично не повернулися, і почався процес банкрутства низки фінансових установ.

Кубівське рефінансування з одночасним виводом фінансів за кордон, переважно в офшорні зони та обвалом гривни, успішно продовжила Гонтарєва. Епогеєм «рефінансової вакханалії» можна вважати лютий 2015 року, коли курс на «чорному ринку» сягнув 40 грн/дол США, після чого, через запровадження Постановою НБУ N 124 «Про особливості здійснення деяких валютних операцій» (23 лютого 2015 р) жорсткого контролю за валютними операціями, був понижений упродовж кількох днів до 26 грн/дол США. Скільки мільярдів заробили на рефінансуванні та раптовому пониженні курсу Кубів, Гонтарєва, Порошенко та інші причетні до цієї фінансової афери особи – одному Богові відомо. Ну і компетентним зарубіжним органам.

Після запровадження зі сторони НБУ майже «ручного контролю», процес «вимивання» валюти за кордон не закінчився. Про це, зокрема, свідчить афера з Приватбанком, унаслідок якої начебто успішна фінансова установа, та ще й у статусі системно важливого банку (в якому були зосереджені депозити більшості населення України) практично збанкрутувала, а держава змушена була «залатати» фінансову дірку в розмірі порядку 6 мільярдів доларів шляхом націоналізації «Привату», а де факто – купівлі.

Характерно, що подібна історія відбулася з банком Коломойського і в Росії, весною того ж таки 2014 року. У «Москомприватбанку» фінансова дірка становила 400 мільйонів доларів, а сам банк, який знаходився під санацією, був фактично куплений за ціною 200 млн доларів російським, де-факто державним, Бінбанком. Слід зауважити, що в 2014 році в Росії розпочалася подібна українській зачистка банківської системи (упродовж року було відізвано 276 банківських ліцензій). Фактично РФ викупила банк-банкрот за ринковою ціною. Відтак публічне «протистояння» Коломойського та Путіна, яке проявилося в обміні «люб’язностями», містить у собі певний елемент гри на публіку, хоча не виключає ситуації, що дані персони тяжіють до різних геополітичних клубів.

***

Друга частина цієї публікації майже готова, але не впевнений, чи викладатиму її в публічний доступ – це ризиковано для мене, як автора, та й для непідготованих до такої інформації читачів. Проте ранок вечора мудріший…

Опубліковано в соцмережі Фейсбук 24.08.2019, 01 год 19 хв

***

Кому належить Україна (част. 2)

Потужний фактор, який об‘єднує начебто антагоністів Путіна та Коломойського (і не тільки їх) – це тісні стосунки з релігійною общиною «Хабад-Любавич». Оскільки прихожанами Хабаду є не лише практично всі «головні» мільярдери Росії та України, а також і дочка Трампа та родина його сватів, Кушнерів, то роль цієї гілки єврейства в новітній історії, для розуміння геополітичних процесів, ігнорувати не можна. Тим паче, що за твердженнями різних «конспірологічних» джерел прихильниками та членами Хабаду є сімейство Ротшільдів, один з фінансово наймогутніших кланів планети. Окремим штрихом слід згадати «протистояння» республіканців і демократів у США, з огляду на те, що дочка Клінтонів, Челсі, теж замужем за євреєм-хабадівцем, банкіром Марком Мезвінскі. Правда, на відміну від Іванки Трамп, Челсі, начебто, не прийняла юдаїзм. Як і низка інших політичних й економічних протистоянь, згадані дуже подібні на змагання між своїми. До прикладу, на останніх парламентських виборах, на одному з округів за депутатський мандат боролися два Олександри: чинний нардеп Грановський, який при Порошенкові контролював судову систему, і громадянин Ізраїлю, блогер Куніцкій, який, за твердженням Едуарда Ходоса, є співробітником іноземних спецслужб.

Повертаючись до Хабаду. Священною книгою цього релігійного напрямку є «Танія», в якій можна прочитати, що у «тваринній душі» єврея є хороші та погані якості, але душі «язичників» складаються лише з нечестивих «кліпот» (демонічних сил). Проте в кожного єврея є ще й друга душа – частинка безконечної сутності верховного Бога. Виходячи з цієї концепції ті, хто не належить до юдейства, позбавлені божественної душі, а відтак прирівнюються до тварин. Едуард Ходос стверджує, що гаслом Хабаду є: «євреї понад усе, а Хабад понад євреїв.

У Росії центром Хабаду вважається Москва, і до цього релігійного напрямку належить Головний равин Росії Берл Лазар, який публічно демонструє міцну дружбу з Путіним та взаємну підтримку. З 2017 року син Берл Лазара, Єхезкель, очолює єврейську общину Сімферополя, а делегат на один зі всесвітніх з‘їздів Хабаду, равин з Криму, був зареєстрований на цьому заході як представник Росії. Також 21 серпня 2016 року, в Москві, під егідою Федерації Єврейських Общин Росії (ФЕОР) відбувся з‘їзд представників цього релігійного напрямку, куди прибуло 500 равинів з усієї Європи, зокрема з України.

В Україні центром Хабаду є місто Дніпро, де споруджено «Менору» – найбільший у світі духовний центр цієї релігійної общини. Спонсорами будівництва виступили українських олігархи, але найпотужнішими меценатами вважаються Коломойський і Боголюбов, співвласники групи «Приват». Останнім часом помітною фігурою в «Менорі» став меценат Петровський (він же Нарікашвілі або «Нарік»), якого сам Філарет нагородив Орденом Святого Архистратига Михаїла І-го ступеню. Петровський супроводжував Порошенка на всіх основних зустрічах при отриманні Томосу, що викликало шквал критики через відоме кримінальне минуле «Наріка», а блогер Шарій прозоро натякнув, що саме цей чоловік забезпечив фінансову подяку Варфоломію за його сприяння у наданні Томосу ПЦУ. Також президент Міжнародного благодійного фонду «Солідарність», Олександр Петровський, першим в Україні цього року отримав благодатний вогонь з Єрусалиму й почав його роздавати спраглим духовного очищення. До прикладу, собисто з рук пана мецената цей Великодній символ отримав Єпископ Дніпровський та Криворізький УПЦ КП Владика Симеон. Варто нагадати, що два роки тому пан Петровській, на честь свого 45-річчя, презентував світовому центру Хабаду в Дніпрі найбільшу в світі 500 кілограмову срібну Ханукію – ритуальний 9-ти свічник.

Дніпро називають батьківщиною «сьомого й останнього» Любавицького ребе, тобто найбільш відомого й шанованого лідера Хабаду – Менахем-Мендл Шнеєрсона (1902-1994 рр), який у цьому місті провів своє дитинство.

Шнеєрсону приписують скандальну промову, опубліковану в 2001 році якоюсь російською газетою «Славянин», в якій, зокрема, написано наступне:
«Украинец будет думать, что борется против экспансионистской России, борется за свою самостоятельность, будет думать, что, наконец, обрел свою свободу, в то время, как полностью попадает в зависимость от нас. То же самое будут считать и русские, будто отстаивают они свои национальные интересы, возвращают «незаконно» отобранные у них земли и прочее».

Після смерті Шнеєрсона, найбільш знаковою фігурою в Хабаді вважають Ієгуду Крінского, якого журнал «Newsweek» назвав у 2010 році найбільш впливовим равином США. Власне за внука Крінского видав заміж свою старшу дочку головний равин Дніпра, Шмуель Камінецький. Останній і водив Коломойського на килим до Джеффрі Пайєтта, після того як український олігарх дозволив собі обматюкати журналіста Радіо Свобода.
Після цього інциденту в Коломойського розпочалася смуга невдач, зрештою, як і в Порошенка, який надумав судитися з Бі-бі-сі. Останній виграв суд, але це, вочевидь, була піррова перемога.

У 2014 році один із найвпливовіших равинів на території СНД, Шмуель Камінецький, демонстрував начебто антиросійську позицію. Так у день найвеселішого юдейського свята Пурім, коли кожен порядний юдей має напитися до непритомного стану та з’їсти ритуальні “вуха Гамана”, 16 березня 2014 року, на веселощах у Дніпрі, пан Камінєцкій прорік:
“Ми живемо разом з українцями разом уже 1000 літ. І Україна – то НАША земля. Сьогодні ми читатимемо звиток Естер, як читали його тисячі років у Пурім. І власне сьогодні це читання має особливе значення. Саме сьогодні, новий Гаман, наш спільний з українцями ворог, стоїть зовсім поруч…”.
Нагадую – це був день референдуму в Криму.

Головний равин України, за версією Хабаду, Моше Реувен Асман, напередодні знакового 5777 року за єврейським календарем, а саме 27 серпня 2016 року за прийнятим літочисленням, протрубів у шофар з трибуни Верховної Ради. Цьому дійству надають різне значення, зокрема деякі дослідники вважають звук шофару знаком юдейської влади в державі, де він лунає. Днем раніше шофар лунав над Москвою, з вежі найбільшого в Росії єврейського культурного центру Жуковка, відкритого під егідою ФЕОР у грудні 2015 року. Головою опікунської ради ФЕОР є Роман Абрамович, «гаманець Путіна», на яхті якого під час Іловайського котла гостював тодішній 1-й заступник голови адміністрації Президента України й особистий друг Порошенка, Юрій Косюк.

Власне з групою хабадівських равинів, як з представниками юдейської громади, зустрічався новообраний президент Володимир Зеленський. Дружить з Хабадом і, цілком імовірно, за сприяння цієї організації (як форпосту глобалізму в релігійному аспекті) вестиме переговори в трикутнику США-Україна-Росія, Беньямін Нетаньягу, Прем‘єр-міністр Ізраїлю.

Якщо охарактеризувати українських олігархів, які фактично й визначають нашу внутрішню політику під наглядом глобальних гравців, то можна виділити їхні спільні риси: монопольне становище на ринку; корупційна діяльність щодо бюджетних коштів; володіння та/або вплив на ЗМІ, володіння та/або вплив на політичні партії. Також більшість олігархів з українського списку Форбс – це євреї близькі до Хабаду, зокрема вже згадані Коломойський і Боголюбов, та їх партнер Мартинов, Пінчук, Фельдман, Рабінович тощо. Останній, дещо раніше, у 2012 році, як згодом Петровський-Нарікашвілі, теж відзначився подарунком менори, але вже своїй історичній батьківщині, державі Ізраїль, де з того часу одну з площ Єрусалима прикрашає семисвічник із чистого золота вартістю понад пів мільйона доларів.

Загалом усі провідні українські політики так чи інакше пов‘язані з єврейством: Порошенка головний равин України Яків Дов Блайх називає євреєм; на 100% євреями є Президент України Володимир Зеленський та Прем’єр-міністр Гройсман; єврейське коріння присутнє у Тимошенко, Яценюка, Бойка та низки інших відомих політиків.

Знавець закулісних стосунків у єврейському середовищі, екс-равин Ходос, вважає, що Порошенко тяжіє до конкурентного з Хабадом середовища, котре якраз і очолює пан Блайх. Проте останній, як і «прохабадівські» Пінчук і Фельдман, разом з іншими відомими російськими й українськими бізнесменами й політиками (Германом Ханом, Михайлом Фрідманом, Павлом Фуксом, Володимиром Кличком, Джо Ліберманом, Олександром Квасневським, Святославом Вакарчуком та іншими) є членами Наглядової ради Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр». Таке членство є доволі символічним, оскільки присутні там російські бізнесмени (Хан, Фрідман, Фукс) провадять активну бізнесову діяльність в Україні та володіють стратегічними активами у сферах: банківській, мобільного зв‘язку, газовій.

Російський бізнес, унезалежнено від національних ознак його власників, активно присутній в українській енергетиці (6-ть обленерго під контролем групи VS Energy, кінцевими бенефіціарами якої є люди з близького оточення Путіна), нафтогазовому бізнесі, аграрному, тощо. Також варто зазначити, що після подій на Майдані список Форбс суттєво не змінився й там присутні, зокрема, бізнесмени, які були пов‘язані з Партією Регіонів та російським бізнесом: Ахметов, Веревський, Ярославський, Фірташ, Новинський, Гереги, Хомутиннік (кум власника мережі АЗС під брендом ОККО, Віталія Антонова) та інші.

В Україні останнім часом активними стали різноманітні борці з антисемітизмом, які пильно спостерігають і часом різко реагують на будь-які згадки щодо єврейства, особливо такі, що містять найменші критичні зауваження, чи акцентують увагу, до прикладу, на національності наших олігархів. Водночас риторика «правих» у Європі, яких підтримує Росія, часто носить так званий «антисемітський» характер, спрямована на критику глобалізму, міграційних процесів у Європі, скепсис щодо антиросійських санкцій тощо. Водночас європейські праві підтримують традиційні сімейні цінності, виступають проти абортів та евтаназії. Подібні «праві» тези були озвучені у спільній заяві Папи Франциска та Патріарха Кирила 12 лютого 2016 року під час їхньої зустрічі на Кубі.

Також варто згадати, що на початку двірцевого перевороту, названого «Революцією Гідності», відбулася зустріч Путіна та Папи Фрнциска, і не забувати про наступні символічні жести в комунікації цих двох діячів. Під час їхньої другої зустрічі, у липні 2015 року, – це вручення Франциском Путіну медальйону ангела-миротворця, а цьогорічної, липневої, Папа подарував російському президентові медаль, присвячену 100-й річниці закінчення Першої світової війни, з написом: «Ніщо не втрачається з миром. Все можна втратити у війні». Це цитата з радіозвернення папи Пія XII від 24 серпня 1939 року.

З останніх подій в Україні, в яких «зав‘язані» геополітичні впливи, гроші та політика, варто акцентувати увагу на процесі отримання Томосу від Вселенського патріарха, якого вважають тісно пов‘язаним з масонськими колами. Участь у цьому процесі дніпровського бізнесмена й мецената з кримінальним минулим, пана Петровського, Ходос трактує як спільну позицію двох провідних юдейських груп в Україні, котрі схвально поставилися до створення ПЦУ. Проте така «одностайність» не перешкодила конкуренції цих груп у процесі президентських виборів, де креатури Хабаду (за словами Ходоса – Тимошенко, Зеленський і, ймовірно, Смешко) виступили проти Порошенка, якого, начебто підтримує представник іншого юдейського середовища, Яків Дов Блайх. Останній, як і Моше Реувен Асман, офіційно вважається головним равином України, що об‘єктивно свідчить про певну конкуренцію цих середовищ.

Приязні стосунки з Блайхом не завадили Порошенкові публічно зблизитися з Ротшільдами та передати їм в управління частину власних активів. «Багатовекторність» Порошенка проявлялася також у його гнучкій політиці (засновник Партії Регіонів – соратник Ющенка – міністр Януковича – «антиросійський президент) і в дрейфуванні від диякона Московського патріархату до антагоніста московського православія в союзі зі Вселенським Патріархатом. Сьогодні Томос став причиною жорсткого конфлікту між Філаретом, який вирішив продовжити незалежне від так званого Вселенського патріархату існування Київського патріархату, та Епіфанієм, який заморозив банківські рахунки УПЦ (КП). Порошенко від цієї теми дистанціювався, а це свідчить про те, що відбуваються якісь негативні процеси, про які ми можемо лише здогадуватися…

***
Я довго думав, чи викладати цей текст, але все ж таки вирішив дотримуватися принципу максимальної відвертості й публічності щодо того, що насправді нині відбувається. Відтак залишаю за собою право більше до цієї теми не повертатися. Тим паче, що жодних публічних дискусій вона не викличе…

Опубліковано в соцмережі Фейсбук о 14-й годині 24.08.2019

***

Кому належить Україна (част. 3)

Ні Томос, ні піар на армії, котру розкрадали соратники Петра Олексійовича, та мові, якою не розмовляють діти екс-президента, ні домовленості Порошенка з олігархами і публічна «шана» Ротшільдів, як управителів активів, не рятують Петра Олексійовича від потенційної участі «офірного цапа», подібної до тієї, що спіткала його попередника. Гіперактивність Портнова та низка порушених кримінальних справ – це не лише помста Коломойського за невиконання якихось домовленостей щодо «Привату».

Причина тут у наступному. Глобальні гравці не терплять конкуренції. Порошенко, публічно передавши в управління останнім свої активи, зачищаючи банківську систему та всіляко демонструючи лояльність до «заходу», активно провадив власну гру, нарощуючи капітали, витісняючи з ринків олігархів-конкурентів і цинічно експлуатуючи чужу для нього національну ідею. Концептуально позиція екс-президента була програшною через намагання, як і його попередник, перетворити державу у власний бізнес, а також через породження в суспільстві шизофренії, коли народ на різних рівнях комунікацій отримував протилежні меседжі. До прикладу: у промовах Президента лунало «росія-агресор», а російський бізнес у той сам час процвітав, і навіть на Львівщині, в першій половині 2019 року, імпорт з Росії зріс на 30%. Також Порошенко, в рамках «олігархічного консенсусу», нівелював запроваджені на вимогу «західних партнерів» і підконтрольні глобальному олігархату інституції, так звані «антикорупційні органи», використовуючи їх, як засоби економічного та політичного тиску на конкурентів.

Таким чином Петро Олексійович не «вписався» в тренд, який влучно описав у своїй книзі «Сутінки суверенітетів» Голова транснаціональної банківської і фінансової корпорації «Сітігруп» Волтер Рістон, ще у 1992 році:

«Світ більше не можна трактувати як набір окремих економік, а лишень як економіку глобальну. Справжня глобальна економіка вимагатиме повного зречення від будь-якого національного суверенітету, що важко собі було уявити ще кілька років тому. Глобальна інформаційна мережа є інтернаціональною за своєю суттю і працює над знищенням національного суверенітету. Інтернаціональні тренди окремих націй все більше регулюються не якимось національним урядом, а інтернаціональними засобами масової інформації».

Відтак, на якомусь етапі, глобальними гравцями було прийняте рішення замінити чергового «містечкового олігарха», з його пострадянським стилем управління державою в форматі ПП, на більш прогресивну та контрольовану владу. Так виглядає, що спочатку на роль «могильщика» містечкового олігархату планувався Вакарчук, за яким стояли Фрідман і Пінчук, пов‘язані між собою участю у філантропічній компанії Giving Pledge, або «Клятві Дарування» (офіційна назва). Проте, в силу певних міркувань (кажуть, що через пристрасть Вакарчука до транквілізаторів) його, поки що, використали як паротяг, яким протягнули до ВРУ підконтрольні глобальному олігархату «голоси».

Тому «зачистку» так званого олігархату «містечкового» доручили Володимиру Зеленському, котрий не є креатурою Коломойського, Хорошковського чи Пінчука, а представником «глобального олігархату», який свої впливи на нинішнього Президента України здійснює через участь в акціонерному товаристві з умовною назвою «95-й квартал». Звісно, що на практиці це виглядає зовсім по-іншому: система зв’язків, впливів і противаг там є доволі складною, але суть від цього не змінюється. Впливи «містечкового» олігархату теж є присутні, але діє команда ЗЕ чітко в заданих трендах лихварської системи. Як влучно підмітив Пєлєвін у своєму романі «Лампа Мафусаїла, або Крайня битва чекістів з масонами»:

«Лузер тяжіє до конспірології. Він буде виясняти, «хто за цим стоїть», ротшільди чи рептилоїди, хоча ще в школі його навчали, що сучасний фінансовий капітал – настільки ж послідовний інтернаціоналіст, як товариш Троцький. Професіонал, на відміну від лузера, знає, що світом правлять не англосакси, не євреї, не китайці – а Дух Грошей, чиї путі несповідимі».

Немає сенсу, звісно, якщо тільки ви не безпосередній учасник «процесу», розбиратися, яка частка в акцонерному товаристві «95-й квартал» кому належить, бо в політичному бізнесі, як і в традиційному, керують не акціонери, а отой пєлєвінський «Дух Грошей». Гарольд Воллес Розенталь, старший помічник сенатора Джавіца, ще в 70-х роках минулого століття, у своєму скандальному інтерв‘ю проговорився:

«Контролюючи банківску систему, ми контролюємо промисловий капітал. Завдяки цьому ми отримали повний контроль над кінематографом, газетами, радіостанціями та телебаченням. Поліграфічна промисловість, газети, журнали давно в наших руках. Найважливіше те, що ми повністю контролюємо публікації всіх шкільних матеріалів. Завдяки цим важелям ми можемо формувати не лише громадську думку, а повністю світогляд сучасної людини…».

Ось тепер можу пояснити узгоджену ставку «глобалістів» на кандидатуру Президента та формування парламенту, чому це нас не повинно аж так турбувати і що робити аби залишитися на цій землі.

Отже. Чому «ЗЕ».

1 Ставка на команду «95-кварталу» зроблена не завдяки їхнім особливим якостям, а банально – через загальноукраїнський рівень упізнаваності та потенційній підтримці електорату. Підготовка проекту «ЗЕ-президент» тривала кілька років, а фільм «Слуга народу» – це була не лише чудова піар-компанія, а й репетиція діяльності в разі перемоги.

2 Насправді фаховий рівень «слуг народу» немає жодного значення. В Коломойського, та інших міноритарних акціонерів проекту, багато розумних юристів, які підготують відповідні закони за правильно сформованим ззовні завданням. Важливий контроль за голосуванням. Він буде забезпечений трьома факторами: світоглядним, фінансовим та фізичним. До прикладу, ринок землі – це світоглядна позиція, сформована ретельно та цілеспрямовано, про що проговорився Гарольд Розенталь. А далі, як заповідав Сашко Білий: кого не куплять – того вб‘ють. Ага, Розенталя після відомого інтерв‘ю таки вбили – начебто випадково, під час теракту…

3 Приналежність до єврейства, для впливу на політичних лідерів через релігійну складову, була важливим чинником. Настільки важливим, що всі (!) лідери минулих президентських і парламентських перегонів мали більше чи менше юдейське коріння. Це результат довготривалого стратегічного планування. Чи це «план Соломона» протяжністю в тисячоліття, чи «Протоколи Сіонських мудреців», які налічують сто з гаком років, чи тези «про знищення слов‘янства», котрі приписують Шнеєрсену – немає значення. Як і немає жодного значення, хто їх підготував. До прикладу, щодо Протоколів Сіонських Мудреців, відомий підприємець і дослідник юдейства Генрі Форд ще 100 років (!) тому написав наступне:

“Особи, які охочіше займаються теорією єврейського світового панування, ніж вивченням впливу цього панування на сучасний світ, найчастіше посилаються на ті 24 документа, що відомі за назвою: «Протоколи Сіонських мудреців». Вони звернули на себе увагу всієї Європи і ще недавно викликали бурхливий обмін думок в Англії; у Сполучених Штатах навпаки, ними займалися дуже слабо. Це саме ті документи, дослідження яких було почато рік тому Департаментом Юстиції і які були видані в Лондоні державною друкарнею британського уряду Ейр і Спетиссвуд.
Хто дав цим документам вперше назву «Протоколів Сіонських мудреців», невідомо. Без великого перекручування з них можна було б виключити всякий натяк на їхнє єврейське походження, і все-таки, всі головні пункти програми світового поневолення в такому широкому обсязі, якого ще ніколи не знав світ, залишилися б у всій своїй недоторканності. Тільки відсутність вказівки на їхнє єврейське походження внесло б у протоколи ряд протиріч, що нині в них відсутні. Кінцевою метою, поставленою в протоколах, є руйнування всього укладу державного керівництва сучасного людства, щоб замість нього створити нову світову силу у формі необмеженої правлячої влади. Такий план не міг виникнути в жодному з правлячих класів, що нині мають повноту державної влади. Скоріше його могли створити анархісти. Але останні не прагнуть до створення форми правління у вигляді необмеженої одноособової влади. Мабуть можна собі уявити автора такого плану у вигляді співтовариства французьких революціонерів, типу тих, які жили в часи Французької революції, з добре відомим Герцогом Орлеанским на чолі. Але такі революціонери більше не існують, а тим часом викладена в Протоколах програма знаходиться в стані поточного здійснення і не лише у Франції, але і у всій Європі і, особливо, у Сполучених Штатах.
У тому вигляді, у якому Протоколи стали тепер відомі, — а потрібно думати, що це була їхня первісна форма, — в них не можна знайти протиріч. Вказівка на єврейське авторство є істотною для їх внутрішнього зв’язку, як цілого. Якби вони були підробкою, за яку їх видають єврейські підголоски, то особи, які їх підробили, не преминули б підкреслити їхнє єврейське походження настільки яскраво, щоб їхня антисемітська мета кидалася кожному в очі. А тим часом слово «єврей» зустрічається в них всього двічі. Лише при уважному їхньому вивченні, чого середній читач у такого роду речах не робить, представляється можливим усвідомити собі план встановлення майбутнього світового самодержця і тільки тоді стає ясним, з якого табору це виходить…
З усього складу Протоколів можна вивести висновок, … що їхня ціль не переконати в необхідності прийняти відому програму, а лише поінформувати про неї, як про таку, яку вже почали проводити в життя. У ній відсутній заклик дружно зімкнутися і зібратися із силами, так само як і запрошення висловити про неї свою думку…
Із усього духу Протоколів ясно видно, що особа, яка їх створила, сама не прагнула до почестей. Документи ці відрізняються відсутністю всякого особистого честолюбства. Всі плани, цілі і чекання зливаються в одній меті: майбутність Ізраїлю; і ця майбутність, очевидно, може бути досягнута тільки одним способом: ретельним викорінюванням відомих керівних ідей, властивим неєвреям. Протоколи говорять про те, що було зроблено раніш, про те, що робилося під час їхнього запису, і про те, що ще залишається зробити. По повноті розробки окремих подробиць, по планомірності дій і по глибині розуміння найпотаємніших джерел людської діяльності, нічого подібного до цієї пори не було відоме. Протоколи воістину жахливі своїм майстерним розумінням таємниць життя; жахлива і повна свідомість власної переваги, заснованої на цьому знанні, яким вони перейняті. Вони воістину були б гідні вироку, висловленого недавно євреями, що вони є витвором натхненного безумця, якби те, що міститься в них на словах, для всіх не відображалося б у зручній для читання формі на сторінках самого нашого життя, у прагненнях і справах сучасності.”
Уривки з Генрі Форд, “Міжнародне єврейство”.

Чому не слід драматизувати ситуацію.

Попри «майстерне розуміння таємниць життя», сатанинські плани поневолення людства, контроль над кровеносною системою економіки – грошима, закулісна влада «сіонських мудреців» є приреченою на саморуйнацію.

Не вдаючись у детальну аргументацію, наведу лише один приклад, але світоглядний. Хто пригадує останні роки існування «Імперії зла» мабуть погодиться, що нинішня ностальгія частини українців за «совком» є цілком зрозумілою: певні соціальні гарантії, стабільність, мир і менш жорсткий контроль за вільнодумством – навіть на режимних заводах дозволяли собі в курилках розповідати антирадянські анеґдоти. Чому? Попри образ ворога в особі США та світового імперіалізму, комуністичні ідеали були дуже близькими до постулатів християнства. Звісно, ними, як і вченням Христа, вміло маніпулювали, проте, загалом, дітей виховували на общинних цінностях, а радянська освіта й наука на той час були абсолютно конкурентними з кращими «західними» взірцями. Тобто виховання йшло на позитиві, а освіта була доволі грунтовною – імперіям потрібні фахові спеціалісти.

Навіть якщо ви прочитаєте священну книгу Хабалу, «Танію», то побачите, що там багато тез стосуються любові. До прикладу:
«Любов – це корінь усіх 248 заповедей, які від неї походять, і без неї неможливе їх істинне виконання».

Хоча є багато свідчень того, що ця любов і всі добрі діяння, передбачені Торою, є чинними лише в юдейському середовищі та стосуються винятково своїх. До прикладу, відомий ізраїльський публіцист і педагог Ізраель Шахак у вступі до своєї книги «Єврейська історія, єврейська релігія: Тягар трьох тисяч літ» (у передмові до якої американський письменник Гор Відал назвав Шахака «найбільш пізнім, якщо не останнім, великим пророком») описав ситуацію, яка його вразила:

«Ця діяльність [політична] розпочалася в 1965-6 році з протеста, викликаного серйозним скандалом: я особисто був свідком того, як ультрарелігійний єврей не дозволив скористатися в суботу своїм телефоном для того, щоби викликати швидку допомогу для неєврея, який втратив свідомість біля його будинку в Єрусалимі. Замість того, щоби просто повідомити про це в газету, я зустрівся з равинами, офіційно призначеними державою Ізраїль. Я запитав у них, чи відповідає такий вчинок їх розумінню юдаїзма. Вони відповіли, що цей єврей вчинив правильно й благочестиво, підтвердивши свій висновок посиланням на уривок з авторитетного кодексу талмудичного права, написаного в цьому ж столітті».

А тепер уявіть собі глибину когнітивного дисонансу в пересічного єврея, який читає про любов до Бога у своїй священній книзі, а потім стикається з подібним талмудичним правом. Уявили? Це те ж саме, коли «правильні комуністи» в СРСР, чи свідомі радянські громадяни, бачили невідповідність між ідеалами комунізму та повсякденною реальністю. Ось ця невідповідність і зруйнувала в кінцевому результаті Радянський Союз. Зрештою, як і згубила Петра Олексійовича, бо рафіноване дицемірство є позбавленим енергії, відтак – приречене на поразку.

Якщо ми поглянемо на менеджерів команди «95 кварталу», ми побачимо, що серед них, зрештою, як і в командах попередніх президентів, є багато фахових і розумних людей, які насправді немають нічого спільного з якимись збоченими ідеологічними чи релігійними догмами. Серед них є патріоти, які щиро вірять у те, що «ринок землі» – це благо. Так, формування хибного світогляду – це наша спільна проблема. І прозріння може бути надто болісним. Але те, що всілякі «плани» та «протоколи» не діють так, як на це сподіваються їхні «мудреці» – є найкращим свідченням того, що не варто впадати в конспірологічний ступор і паніку. Проілюструю ситуацію уривком з книги геніального Пєлєвіна «Бетмен Аполло»:

«Я повсякчас згадував про прихильників конспірологічних теорій: мовляв, таємна група інтригантів легкими дотиками перстів скеровує хід світової історії, історія поступово повертається куди слід, а її архітектори залишаються в тіні сотнями років… Ну-ну. Знали б вони…
Тут, вибачаюся, задіяні сили куди серйозніші людей. Люди – до того ж кращі люди – теж у ділі. І ось велика група професіоналів, під якими ходять усі, без усіляких винятків усі, намагається щось зробити по наперед запланованому, маючи до того ж необмежений ресурс – а пилка все одно йде не туди.
Я би брав цих конспірологів у п‘ятій годині ранку, тепленькими з ліжка, і віз би на якусь іржаву підмосковну автобазу І змушував би їх танцювати танго з самоскидом, за кермом якого сидить обкурений п‘яний таджик, який позорить шаріат та умму кожним своїм подихом. А потім ставив би конспірологів під цегляною стіною і запитував – ну що, ідіоти прокляті, зрозуміли, що таке керувати цим світом?»…

Що робити?

Найважливіше й найпростіше питання водночас. Діяти усвідомлено згідно ситуації. Жити своїм життям, але розуміти, що відбувається насправді. Об‘єднуватися з однодумцями й обмінюватися інформацією. Вимкнути зомбоящик (ну звісно, як ваш покірний слуга буде в етері – то можна зробити виняток і подивитися, але тілько не довго) і читати мудрі книжки. Не втрачати почуття гумору та здорового глузду. Припинити бездумно рефлексувати й перепощувати в соцмережі інформаційні вкиди, натомість – аналізувати інформацію, розуміти звідкіля вона береться й навіщо, та ділитися нею, обов‘язково зазначаючи власне ставлення до ситуації. Пам‘ятати – найцінніше це ваш досвід і унікальність. Не засуджувати ближніх і не робитися святішим за Папу. Не критикувати – не пропонуючи. Тримати тіло та розум в тонусі, а зброю напоготові. Не вірити в ікони зі зомбоящика. Молитися до Бога, а не на попа в розкішній рясі. Їсти здорову їжу, а пити в міру. Пам‘ятати, що Карма є також і спільною. Шанувати свій Рід і вивчати його історію. Намагатися зрозуміти інших але не давати сісти собі на голову. Жити в реальності, а не у фейсбуці…

P. S. Україна належить нам з вами – тим, хто народився і виріс на цій землі, для кого вона стала рідною, і хто шанує її звичаї та Традицію

Опубліковано в соцмережі фейсбук 25.08.2019 о 14:45.

На знимці: картина невідомого художника «Як Україну ділили», 1914 рік.

Залишити відповідь