Вся президентів рать

Задовго до виборів, список тих, хто вже заявив про своє бажання порятувати Україну в якості нового президента, та тих, хто з великою ймовірністю це зробить у найближчому майбутньому, вже налічує кілька десятків чоловік.

Майбутніх претендентів можна умовно розділити на такі категорії:

1.«Важковаговики», або «старі» політики. Сюди автор відносить тих, хто присутній у «великій політиці», тобто є активним елементом чинної олігархічно-охлократичної системи, в якості, принаймні, мера великого міста в «домайданний період» (до 2014 року) або займає сьогодні ключову посаду в державі (до прикладу – Гройсман). Ці люди є невід‘ємним елементом системи, добилися у ній певних успіхів, жили та діяли за її правилами, а дехто навіть приймали участь у її формуванні. Ніхто з них реально, станом на сьогодні, не готовий змінювати систему – боротьба йде лише за те, щоб її очолити. «Важковаговики» добре обізнані в політичних реаліях і мають відповідний досвід, зв‘язки та ресурси щоби працювати в системі «противаг», що означає – зберігати відносну стабільність (це не стосується зовнішніх чинників, зокрема російської агресії). Хоча практично всі вони й декларують потребу в реформуванні держави та зміні системи, об‘єктивно є надто міцно з нею пов‘язані.

Отже, з цієї категорії можна виділити наступних потенційних кандидатів:

Юлія Тимошенко – лідер рейтингів. Як би не намагалися «порохоботи» безконечно прокручувати заїжджену платівку «газових контрактів» та прив‘язувати головного конкурента їхнього кумира до Кремля, на фоні безконечних корупційних скандалів навколо чинної влади (а найгучніші викриття ще попереду) – це мало допомагає. Юля Володимирівна намагається відмежуватися від системи і навіть декларує її зміну, але висновки про те, чи насправді вона моє уявлення як це зробити, можна зробити лише після детального аналізу її програми.

Петро Порошенко – чинний фаворит системи. Незважаючи на падіння рейтингів його зарано списувати – колосальні фінансові можливості, доступ до медіа та адмінресурс, та тлі взаємопоборювання інших «важковаговиків», теоретично дають шанс залишитися на другий термін. Все залежить від того, чи погодять його кандидатуру геополітичні гравці. Якщо так – то матимемо і Томос, і кредити, і «мир» на Донбасі. Перший, насправді, лише поглибить розкол між громадянами країни, другі традиційно розкрадуть, а третього буде досягнуто як мінімум надто дорогою ціною. Але «успіхів» у «зовнішній політиці» стане достатньо для реальних шансів претендувати на другий термін. Проте, водночас із загрозою остаточного розвалу держави, до якого призведе неконтрольована боротьба за владу, існує ризик перетворення Петра Олексійовича в офірного цапа. Разом із своєю командою. Тільки питання: чи Юля Володимирівна надається на роль «українського Пашиняна»?

Анатолій Гриценко – шлейф аморфного аутсайдера дисонує з тими рейтингами які соціологи «малюють» бравому полковнику. Хтось поспішає звинувачувати Анатолія Степановича у змові з Порошенком проти Тимошенко, хтось бачить його лідером об‘єднаної «опозиції», вкупі з Вакарчуком і Садовим. Все це припущення, але об’єктивно Гриценко за всіма параметрами не виглядає на лідера, який здатен змінити систему. Проте, дочекаємося програмних засад, а не виборчої риторики, а тоді зробимо кінцеві висновки.

Юрій Бойко – голосувати будуть не стільки за Бойка, скільки проти «Переможців «Революції Гідності». Останні невпинно розширюють електоральне поле симпатиків «русскава міра», сіючи в маси ненависть до всього українського, з яким вони себе ототожнюють.

Олег Ляшко – популіст N1. Індикатор люмпенізації суспільства.

Володимир Гройсман – недовчений але дуже хитрий. Може заявити як особисті амбіції, так і спрацювати в команді. Типовий продукт системи.

Віталій Кличко – попри фотожаби, Віталій набув політичного досвіду і може зіграти свою гру. Хоча особиста участь у президентській кампанії, поки що, малоймовірна.

Арсеній Яценюк – набрав достатньо негативу, але, як стверджують «злі язики», і нагріб більше мільярду. Доларів, звісно. Тому, хоча на сьогодні малоймовірна особиста участь Арсенія Петровича в президентській кампанії, його присутність у ній гарантована.

Андрій Садовий причаївся. Переговори про об‘єднання з Гриценком і Вакарчуком поки що не принесли плодів. Але амбіції залишилися. Тож участь у президентській кампанії буде. Або особиста, або в якості підтримки когось із кандидатів. Рейтинги Садового, озвучені соцагенціями, на сьогодні дещо занижені.

Олег Тягнибок – «Свобода», незважаючи на певну втрату позицій, є реальною партією з непоганою програмою та мережею первинних організацій. Більше того – партією з певним сформованим «мемом», тобто (за Денетом) комплексною ідеєю, яка презентує себе у вигляді певного асоціативного ряду.

Роман Безсмертний – має чималенький досвід у політиці, але нічого не відомо про структуру, на яку він може опертися, та наявний фінансовий ресурс, хоча намір балотуватися він озвучив.

Віктор Чумак – поважний чоловік, народний депутат, науковець, юрист, генерал-майор юстиції. Останнім часом проявляє політичну активність, але про президентські амбіції ще не заявляв. Очолює громадську спілку «Громадянський рух «Хвиля».

Валентин Наливайченко – голова партії «Справедливість», вважається креатурою Держдепу, хоча президентське оточення його намагається позиціонувати як російського розвідника. Не володіє достатнім власним ресурсом але може бути союзником Тимошенко.

Микола Томенко – екс-нардеп, «попсовий» політик і науковець водночас. Пройшов у парламент від БПП, але 29 березня 2016 року достроково припинив депутатські повноваження на підставі рішення з’їзду «Блока Петра Порошенка» від 25 березня 2016 року. Лідер політичної партії Громадський рух “Рідна країна”, декларує «україноцентризм і єврореалізм».

Юрій Кармазін – лідер Партії захисників Вітчизни. Три місяці тому на «Першій Всевеликій Раді козацтв України», правника, екс-прокурора, екс-суддю, екс-нардепа, в чудернацькому «генеральському» одязі, з орденськими планками, і пагонами з великою п’ятикутною зіркою, було проголошено «Гетьманом козацтва всієї України».

Інна Богословська – екс-нардеп від Партії регіонів. Свого часу очолювала партію «Віче», спонсором якої вважали Віктора Пінчука.

Список «старих» вочевидь не повний, і буде з наближенням президентських виборів змінюватися та зростати, проте дає загальне уявлення про його фігурантів: люди системи, з більшим чи меншим ресурсом, які знають правила гри але будуть їх вдосконалювати, а не кардинально змінювати. Це не погано і не добре: зміна системи, коли народ до цього не готовий, може призвести до розвалу країни, але її «покращення» – це шлях повільного знищення українського народу.

2. Нові. Це ті, хто у «великій політиці» «засвітився» після Другого Майдану (нагадую – автор категоричний противник застосування терміну «Революція Гідності», оскільки ніякої революції, себто зміни системи, не відбулося) та демонструє президентські амбіції.

Євгеній Мураєв – «новий проект» старих еліт. Пов‘язаний з Медведчуком (як акціонером політичної партії «За життя», названої на честь популярного єврейського тосту «Лехаїм!»), Вадимом Рабіновичем та російсько-українським бізнесменом Павлом Фуксом. Чітка проросійська орієнтація.

Олександр Шевченко – член політради партії «Укроп», топ-менеджер Коломойського, чия реклама ґвалтує мізки глядачів «1+1». Типовий олігархічний політичний проект.

Сергій Тарута – донецький олігарх, який рекламує партію «Основа» («Аль-Каїда» арабською). Просто політичний бізнес.

Дмитро Ярош – мем-політик «майданного періоду», який публічно демонструє дружбу з нещодавніми соратниками Коломойського – Кернесом і Філатовим. Свого часу був помічником Наливайченка. Вочевидь є залежним від стороннього фінансування. Більше позиціонується з «бойовиком» аніж з «політиком».

Андрій Білецький – виходець із націоналістичного середовища. Спортсмен, боєць. Засновник батальйону «Азов». Голова новоутвореної партії «Національний Корпус». Пов‘язують з Аваковим.

Надія Савченко – Герой України, політв‘язень Кремля, а сьогодні чинної олігархічно-охлократичної системи. Політик, який називає речі своїми іменами, за що була зацькована олігархічними ЗМІ не менш ретельно, аніж раніше прорекламована. Запропонована Савченко Концепція зміни політичної системи України містить багато тез, близьких автору цього допису.

Юрій Дерев‘янко – лідер постмайданної партії «Воля», яка згодом об‘єдналася з «Рухом Нових Сил Михайла Саакашвілі». Політик, який вигравав «мажоритарку» з найкращими показниками в Україні. Варіант «українського Макрона», чия програма базується на концепції «цифрової країни», неоекономіки та прямої демократії із застосуванням блокчейн-технологій.

Віталій Скоцик – лідер «Аграрної партії», білбордами якого загиджена чи не вся Україна. Раніше політтехнологом Аграрної партії вважали Романа Безсмертного, а спонсором – «улюбленого аграрія» Президента – Юрія Косюка. Ймовірно працюватиме на електоральній ниві Юлії Володимирівни.

Дмитро Добродомов – екс-журналіст і гендиректор медіа-холдингу ZIK, який антикорупційну діяльність зробив своєю політичною фішкою. Голова партії «Народний контроль». У його бік часто лунають звинувачення в олігархічному фінансуванні.

Віталій Шабунін – як збірний образ «младореформаторів» на кшталт Мустафи Наєма, Сергія Лещенка, Сашка Солонтая чи Світлани Заліщук. Не факт, що саме Шабунін кандидуватиме у президенти, але хтось із цієї когорти на наступних виборах точно спробує свої сили. Якщо знайде відповідний ресурс.

3. Екзотичні. Власне такі асоціації напрошуються щодо медійних героїв або так званих «людей з народу».

Святослав Вакарчук – найвідоміший серед «нових обличь» персонаж, якого впродовж останніх років «ведуть» у велику політику. Серед нещодавно «засвічених» кураторів – олігархи Віктор Пінчук і Олександр Фрідман.

Володимир Зеленський – ще один політичний проект Коломойського, під якого навіть зареєстрували одноіменну з відомим серіалом партію – «Слуга народу». Гарна спроба проекції медійного образу в політичні реалії.

Іво Бобул – не зовсім зрозуміло навіщо то й кому потрібно, але чим Бобул гірший Вакарчука?

Іван Бубенчик – боєць АТО. Командир батальйону «Захід-2». До Майдану керував риболовною школою у Львові. Бубенчик заявляв, що особисто розстрілював на Майдані правоохоронців але згодом відмовився від своїх слів.

Дмитро Гнап – лідер проекту журналістських розслідувань «Слідство.інфо». Нагадує кавер-версію політичної кар’єри Дмитра Добродомова. Спілкується з «младореформаторами», визнає, що таке балотування в президенти – це початок політичної кар‘єри.

Слід очікувати появу нових-старих медійних героїв, які, не будучи політиками, стануть політичним інструментом у руках олігархів і розмінною монетою в боротьбі за президентську булаву.

4. Токсичні. Серед тих, хто заявляє про свої президентські амбіції, є політики з, м‘яко кажучи, сумнівною репутацією.

Вадим Рабінович – одіозний персонаж, якому свого часу було заборонено в‘їзд в Україну. Ще за часів СРСР сидів за розкрадання державних коштів в особливо великих розмірах. Чоловік, який за важко зароблені в Україні кошти подарував державі Ізраїль золоту менору, встановлену на одній із площ Єрусалиму, названій за цей щедрий дар іменем Рабіновича. Соратник Медведчука, Фукса та Мураєва.

Роман Насіров – екс-нардеп від БПП, «замазаний» у корупційних скандалах на посаді Голови Державної фіскальної служби України. Затриманий НАБУ та випущений під заставу 100 млн грн, внесених його дружиною та тестем.

Геннадій Балашов – людина, котра здобула стартовий капітал на кшталт Андрія Садового – зібравши у населення приватизаційні ваучери, за які люди нічого не отримали. Має репутацію ріелтора-афериста.

Михайло Добкін – повністю проросійськи налаштований одіозний політик. Голова Харківської ОДА за часів Януковича та член Партії регіонів.

Ілля Ківа – має стійку репутацію не зовсім адекватного «пса Авакова».

Як і в попередніх категоріях, цей список буде поповнюватись.

Звісно, що така класифікація є умовною. Коректно було би посортувати потенційних кандидатів за світоглядними критеріями. Але в Україні майже немає ідеологічних партій, а відтак і політиків, які є послідовниками певної ідеології. Пересічний виборець буде споживати те, що йому запропонує меню олігархічних телеканалів, та обиратиме за «мемами», а не вникатиме у програмні документи.

Потрібно врахувати, що власне політичний вибір полягає в обранні кандидата з перших двох категорій. Там принаймні щось зрозуміло та прогнозовано. «Екзотика» на кшталт Зеленського в образі його кіногероя – це профанація. І не варто проводити паралелі з американськими кіноакторами-політиками – там є встановлені правила гри. Хоча Трамп-президент змушує сумніватися, що ці правила ще діють.

Найважливіше розуміти – вибір полягатиме у зміні системи або її вдосконаленні чи консервації. Ряд політиків, до прикладу Тимошенко, Дерев‘янко чи Савченко, говорять про зміну системи. Але чи є у них насправді бажання її змінювати та розуміння як це робити – побачимо з виборчих програм, які сьогодні лише ескізно оформлені. Ті, чия риторика будується на популізмі чи загальних фразах, не даючи відповіді на запитання «що конкретно і в який спосіб потрібно змінювати?» – це типові продукти системи. Якщо суспільство не готове до зміни системи – то це його колективний вибір і з цим нічого зробити ми не зможемо. У цій ситуації держава приречена на розвал або існування в якості «зони керованого хаосу» чи ресурсного придатку для геополітичних гравців.

 

Залишити відповідь