Всьо буде Донбас?

Тема «Донбасу», себто війни ти миру, як і купа інших, які турбують пересічного українця, буде активно використовуватися політиками під час президентської кампанії. Тому вставлю своїх 5 копійок.

Коли чую в новинах «російсько-окупаційні війська», то відразу згадую чинний договір про дружбу, співпрацю і партнерство між Україною та Росією, неіснуючі «мінські угоди», згідно яких ми маємо: «обеспечить помилование и амнистию путем введения в силу закона, запрещающего преследование и наказание лиц в связи с событиями, имевшими место в отдельных районах Донецкой и Луганской областей Украины», а також Закон України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», в якому зазначено, що «держава гарантує відповідно до закону недопущення кримінального переслідування, притягнення до кримінальної, адміністративної відповідальності та покарання осіб – учасників подій на території Донецької, Луганської областей» (ОРДЛО).

У так званому законі «Про реінтеграцію Донбасу», згідно якого фейкове АТО стало юридично нікчемним ООС, Росію наші законотворці хоробро обізвали країною-агресором, а Президент часто вживає щодо подій в ОРДЛО термін війна.

Яка? На цьому питанні всі зависають, бо де-факто війна є внутрішнім збройним конфліктом ініційованим та підтриманим «країною – агресором» з якою у нас діє договір про дружбу, співпрацю та партнерство, росте товарооборот і чий бізнес в Україні процвітає. Де-юре – повна шизофренія, породжена чинною владою.

В усіх умислово слабих прихильників риторики про якусь «політичну необхідність», згідно якої не було введено особливий режим воєнного стану, пропоную конфіскувати все майно, продати з торгів, гроші віддати на військові потреби, а їх самих відправити на фронт? Як незаконно?! До сраки! Така політична необхідність.

Державні мужі, які невиконання Конституції та законів України пояснюють «політичною необхідністю» – це злочинці. Банально: мобілізація без введення особливого правового режиму воєнного стану, на думку Віктора Шишкіна, з яким ніхто на цю тему навіть не наважується сперечатись, є незаконною. Політична необхідність? Читайте абзац вище.

Отже, де-юре, смерті тисяч мобілізованих і ненавчених юнаків, яких відправили в АТО – це вина тих, хто порушив закони й Конституцію. Ви думаєте, що нинішні владоможці цього не знають?
Про нікчемність «мінських угод» ґрунтовно писав неодноразово. Але нагадаю, що 20 жовтня 2016 року, за підсумками зустрічі у «нормандському форматі» в Берліні, наш дорогий Петро Олексійович заявив:
«До кінця листопада глави МЗС затвердять “дорожню карту”, яка стане основним документом з імплементації усіх “Мінських угод” – від 5 вересня, меморандуму від 19 вересня 2014 року та від 12 лютого 2015 року.
(http://www.pravda.com.ua/news/2016/10/20/7124194/)

Де ця «дорожня карта»? Її нема, і не буде. А якщо буде, то це означає, що держава остаточно припинить своє існування: так звані «мінські угоди» суперечать Конституції та законам України і їх реалізація просто вчергове (як і Женевські угоди в квітні 2014 року) юридично зафіксує втрату суверенітету і перехід України під зовнішнє управління.

Чи є вихід з цієї ситуації? Є. Але не з цією владою клептократів. І не з зомбованим народом, який обирає собі кумирів із олігархічних теле-анусів, не мислячи та не аналізуючи. Систему потрібно змінювати комплексно, а це вимагає «проектного» підходу: візії «ідеального майбутнього», комплексного аналізу ситуації «тут і зараз» і побудови стратегії. Звісно, напрацювання є, але нафіг нікому не потрібні.

Ми де-факто вже втратили позичену «Незалежність» і щодалі тим більше перетворюємося в рабів на своїй рідній землі, котру теж хочуть відібрати. Я не фанат Степана Бандери (більше мені до вподоби отаман Бульба Боровець), але процитую мудру думку цього чоловіка:
«Коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб, він зрештою втрачає все, в тому числі і хліб. Якщо народ обирає свободу, він матиме хліб, вирощений ним самим і ніким не відібраний».

Дещо раніше подібну думку висловив Бенджамін Франклін:
«Ті, хто готовий віддати свою свободу, щоб придбати недовговічний захист від небезпеки, не заслуговують ні свободи, ні безпеки».

Якщо скористатися визначенням чи то Баруха д‘Еспінози, чи то Карла Маркса, то «свобода – це є усвідомлена необхідність». Кому не подобаються цитати згаданих авторитетів, наведу слова Вольтера: «Свобода полягає у тому, щоб залежати тільки від законів».

Отже, народ, який хоче бути вільним, має усвідомити просту річ: виправдання беззаконня страхом – це шлях до неволі. Іншими словами: якщо не називати речі своїми іменами, і ховати голови в пісок – то без цих голів можна й залишитись.

Повертаючись до теми «Донбасу», себто війни та миру. Наша напівлегітимна влада (вибори при порушенні територіальної цілісності та під час війни суперечать Конституції та законам України) не спромоглася зберегти незалежність (свободу) держави і свій страх перед наслідками власної «нелегітимності» прикрила фіговим листочком «політичної необхідності» спекулюючи на #путіннападе. Відтак, країна перебуває в стані шизофренії, яка вище проілюстрована суперечностями в законах, частина з яких не відповідає чинній Конституції та суперечить один одному.

Тож, найперше, має бути належна політична оцінка того, що відбувається в державі та усвідомлення того, чого ми насправді хочемо досягти. Розуміння цих двох речей має лягти в основу законів, які, зокрема, зафіксують де-юре існуючий стан речей та визначать стратегію розвитку ситуації в правовому полі.

Тверезі думки та напрацювання вирішення у вирішенні проблеми Донбасу є. Це, зокрема, тези озвучені Юрієм Дерев‘янком і групою #Інші. Можливо вони недосконалі, але є розуміння та комплексне бачення. Зокрема, Юра пропонує повернутися до формату Будапештського меморандуму. Пишу-кричу про це з весни 2014 року й тішуся, що накінець з‘являються політики, котрі про це говорять.

Недоумкам, які вважають «меморандум» нікчемним документом – нагадаю: «мінських угод», як таких, не існує взагалі (або це «закриті» домовленості), бо так називають документ, який офіційно має назву: «Комплекс мер по выполнению Минских соглашений».

Якщо «Будапештський меморандум», точніше – «Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї» підписали перші особи США, Британії, України та Росії, то згаданий «комплекс заходів» – пенсіонер Кучма, євродепутатеса Тальявіні, корта у 2008 році стверджувала, що Грузія напала на Росію, посол Росії Зурабов і непонятного статусу гаспада Плотніцкій&Захарчєнко.

Підсумовуючи. Щоби всьо в Україні не стало «Донбасом», себто країна не втопилася в крові повномасштабної громадянської війни чи зовнішньої агресії, ми маємо накінець почати думати власною головою та називати речі своїми іменами.
Шануймося, бо ми того варті!

Ну і відеоблог у продовження теми:

Залишити відповідь